Iшла, переступаючи через тiла, наступаючи комусь на ноги, на руки, на голови i таке iнше. Але й цiєї незначної частини було досить, щоб скидатися на вокзальну товкучку i метушню. А он — гуп! гуп! гуп! — попiд кущами волейбол, стоять кружка i м'яча гупають. I нема того, щоб гарненько грати, а все гилять так, щоб когось по головi вцiлити. Рiзнокольоровi м'ячi не стiльки у повiтрi лiтають, скiльки по пiску качаються, через людей перестрибуючи. Отакий-то пляжний волейбол.
А он «геркулеси» ходять, повагом, весь час м'язи напружуючи i груди вперед випинаючи. I в кожного на руцi номерок на резинцi — вiд гардероба, — нiби всi «геркулеси» кимось пронумерованi.
— Здоров, Гарик!
— Привiт, Шурик!
— Чао, Марик!
Це «геркулеси» мiж собою вiтаються, не зупиняючись i голови не повертаючи, щоб не втратити статечнiсть фiгури. I всi оцi нумерованi iндикуватi Марики, Гарики i Шурики вiдрiзнялись од решти людей тим, що були розмальованi татуїровками. Татуїровки були у них де тiльки хочеш — на руках, на грудях, на ногах i навiть на спинi. I чого тiльки не було «виколото»: i кораблi, i орли, i звiрi, i жiнки, i кинджали, i рiзнi мудрi тексти, наприклад: «Смерть за измену» абощо Це по-перше. А по-друге, у всiх у них щось висiло на шиї. Такий собi лаяцюжок, а на ланцюжку або пiдкiвка, або бляха, або якась жiноча брошка, або ключ, або просто ланцюжок без нiчого, або навiть… хрестик. I дивно було бачити хресiнк на грудях, де був виколотий пiратський корабель, кинджал та ще й оте «Смерть за измену». Ясно, що той хрестик нiчого спiльного з богом не мав, що то було просто модно.
«Чого доброго, у них ще попiвська ряса в моду може увiйти, — подумав я — I ходитимуть тодi київськi Гарики у попiвських рясах по Хрещатику…»
А он дядько який дивний. Там, де в людей волосся (на головi, наприклад), — у нього — лисина, а там, дев людей голо (на спинi, наприклад), — у нього густа руда шерсть —як у ведмедя. А вiн лежить, загоряє. От дивак! Хiба шерсть може загорiти? До тiла ж сонцю крiзь ту вовну не пробитися.
А он дiд який! Iз води тiльки-но вискочив i ну гiмнастику робити — присiдає, на руках од землi оджимається, пiдстрибує — як хлопчик. Сам худий-худий, зверху лисина, а по боках i ззаду голови довге волосся аж до плечей. I усмiхається на весь рот, пiдморгує комусь. Оце дiд! Тю! Ви гляньте, що там робиться! Стара бабуся, сива й зморшкувата, у тенiс чи, як його, у бадмiнтон ракеткою вимахує Так вимахує, що аж в очах мигтить. Ого-го! Цiкаво було б подивитися на нашу бабу Триндичку з такою ракеткою. Все село б збiглося А тут нiхто й уваги не звертає.
Iнтереснi дiди й баби в Києвi. Якiсь хлоп'якуватi. Наче старi дiти. А молодi паруб'ята навпаки. Ондо йдуть двоє. Ну, рокiв по двадцять, не бiльше. I обидва бородатi. Дива!
А он якась тьотя спить пiд деревом Загорнулася з головою у ковдру i хропе. Чого вона на пляж прийшла — незрозумiле Дома ж пiд ковдрою краще виспатись можна.
А скiльки дiтей! Дiтей скiльки на пляжi! Тiльки й чути:
— Сьомо,вийди з води! Сьомо,вийди з води!
— Галочко, не запливай! Пливи назад!
— Сашо, де твої черевики? Де твої черевики, я тебе питаю?
— Алику,знiми мокрi труси.
— Толю, оддай йому м'яч, Толю! Це ж не твiй м'яч, це його м'яч.
— Яшо, за вреднiсть ти сьогоднi купатись бiльше не будеш. Не будеш… За вреднiсть…
— Фаню, ти знов насипала пiску в мої черевики! Ану висип зараз же!
— Мамочко, ну з'їж яєчкої — Це говорить товста тьотя у смугастому купальнику, що тримає в руцi облуплене яйце. А «мамочка» — товстий мордатенький здоровань рокiв дванадцяти — одвертає кирпу i кривиться — не хоче.
— Мамочко, ну з'їж, я тебе прошу! — благає тьотя. А он з води захоплено верещить худенький жевжикуватий дошкiльник рокiв шести:
— Мамо, вода! Мамо, Днiпро! Мамо, я купаюсь! Мамо, вода! — наче нiколи в життi води не бачив i не купався нiколи.
Ми пiдiйшли до самої води i почали роздивлятися, де б його покласти речi, коли роздягнемось. Мiж iншим, дивлячись на Днiпро, що кишiв людьми, я подумав. «От якби хтось тонув, а ми його врятували. Краще б, звичайно, якби якесь дитинча тонуло — легше рятувати…»
То була наша постiйна, поки що нездiйсненна мрiя — когось врятувати i взагалi стати героями. Особливо добре було б отак привселюдно, щоб усi бачили… Чого б оце тому жевжикуватому галалайку не булькнути, наприклад… Ми б його вмить —раз! — i будь здоров. I у «Вечiрньому Києвi» на другий день заголовок: «Юнi герої з Васюкiвки».
— З «Вечiрнього Києва» якраз цiкавилися вчора, — почув я раптом веселий голос. I здригнувся — нiби хтось пiдслухав мої думки. Поряд з нами розмовляли двоє дядечкiв. Один, невисокий, кругловидий, стояв по колiна у водi. Другий, широкоплечий, з гачкуватим носом, стояв на пiску бiля самiсiнької води. Вiн був уже одягнений (мабуть, iшов додому), тiльки босий, черевики тримав у руцi.
— Все розпитували про роль царя, — вiв далi кругловидий — Нi, кажу, нема про що говорити. Як буде готово, тодi й приходьте.
— Правильно, — пiдтримав «гачкуватий». — Нiколи не можна розказувати заранi. Я терпiти не можу, коли ото дiляться творчими планами, обiцяють, беруть зобов'язання, а потiм… пшик! — i нiчого нема. Отож нi пуху нi пера! Я побiжу, бо вже й так запiзнююсь на радiо!.. Бувай! Привiт Галинцi. Я заскочу днями… Будинок я пам'ятаю… А квартира, якщо не помиляюсь, тринадцята? Так?
— Так так! Тринадцята! Заходь обов'язково! Бувай! — весело усмiхаючись, гукнув кругловидий, а коли «гачкуватий» одбiг, неголосно, але так, що ми почули, буркнув:
— К чорту!
Ми з Явою перезирнулись i усмiхнулися. Ми знали, що коли кажуть «нi пуху нi пера», треба посилати к чорту, але щоб це робив дорослий — уперше чули.
Кругловидий артист рвучко ступив кiлька крокiв, збираючись пiрнути, i раптом спинився, звiвши руки догори:
— Ух ти! Годинника забув зняти!
Обернувся, побачив нас:
— Хлопчики, будьте друзями, покладiть отам на сiрi штани, щоб менi не вертатися. — I простягнув годинника. Я стояв ближче до нього, я й узяв. А артист одразу — шубовсть у воду i поплив кролем, спiнюючи ногами воду, як моторний човен. Здорово плаває!.. Кiлька секунд ми дивилися, як вiн пливе. I раптом десь лiворуч почувся зойк.
— Ой! Утонув! Утонув!.. Утопленика витягли!
— Де?
— Де? — аж пiдскочили ми. I кинулися туди, куди вже бiгли люди.
А що? Коли б при вас кричали «утонув! утонув!», ви б хiба стояли на мiсцi? Ви б, забувши все на свiтi, теж кинулися туди. Тим паче, коли ви тiльки-но думали про те, щоб кого пебуть урятувати! Може ж, ви там ще знадобитесь… Та й до того якщо врахувати, що ви ще нiколи в життi не бачили справжнього живого утопленика… Тобто не живого, звичайно… а взагалi… ну, одним словом, утопленика.
— Де? Де? Де? Де? — шмигляли ми серед людей, намагаючись побачити щось. Але люди стояли тiсно, i нiякого утопленика не було видно.
Тодi ми кинулись навкарачки i — мiж ногами, мiж ногами — як собачата… Нарештi побачили.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124
А он «геркулеси» ходять, повагом, весь час м'язи напружуючи i груди вперед випинаючи. I в кожного на руцi номерок на резинцi — вiд гардероба, — нiби всi «геркулеси» кимось пронумерованi.
— Здоров, Гарик!
— Привiт, Шурик!
— Чао, Марик!
Це «геркулеси» мiж собою вiтаються, не зупиняючись i голови не повертаючи, щоб не втратити статечнiсть фiгури. I всi оцi нумерованi iндикуватi Марики, Гарики i Шурики вiдрiзнялись од решти людей тим, що були розмальованi татуїровками. Татуїровки були у них де тiльки хочеш — на руках, на грудях, на ногах i навiть на спинi. I чого тiльки не було «виколото»: i кораблi, i орли, i звiрi, i жiнки, i кинджали, i рiзнi мудрi тексти, наприклад: «Смерть за измену» абощо Це по-перше. А по-друге, у всiх у них щось висiло на шиї. Такий собi лаяцюжок, а на ланцюжку або пiдкiвка, або бляха, або якась жiноча брошка, або ключ, або просто ланцюжок без нiчого, або навiть… хрестик. I дивно було бачити хресiнк на грудях, де був виколотий пiратський корабель, кинджал та ще й оте «Смерть за измену». Ясно, що той хрестик нiчого спiльного з богом не мав, що то було просто модно.
«Чого доброго, у них ще попiвська ряса в моду може увiйти, — подумав я — I ходитимуть тодi київськi Гарики у попiвських рясах по Хрещатику…»
А он дядько який дивний. Там, де в людей волосся (на головi, наприклад), — у нього — лисина, а там, дев людей голо (на спинi, наприклад), — у нього густа руда шерсть —як у ведмедя. А вiн лежить, загоряє. От дивак! Хiба шерсть може загорiти? До тiла ж сонцю крiзь ту вовну не пробитися.
А он дiд який! Iз води тiльки-но вискочив i ну гiмнастику робити — присiдає, на руках од землi оджимається, пiдстрибує — як хлопчик. Сам худий-худий, зверху лисина, а по боках i ззаду голови довге волосся аж до плечей. I усмiхається на весь рот, пiдморгує комусь. Оце дiд! Тю! Ви гляньте, що там робиться! Стара бабуся, сива й зморшкувата, у тенiс чи, як його, у бадмiнтон ракеткою вимахує Так вимахує, що аж в очах мигтить. Ого-го! Цiкаво було б подивитися на нашу бабу Триндичку з такою ракеткою. Все село б збiглося А тут нiхто й уваги не звертає.
Iнтереснi дiди й баби в Києвi. Якiсь хлоп'якуватi. Наче старi дiти. А молодi паруб'ята навпаки. Ондо йдуть двоє. Ну, рокiв по двадцять, не бiльше. I обидва бородатi. Дива!
А он якась тьотя спить пiд деревом Загорнулася з головою у ковдру i хропе. Чого вона на пляж прийшла — незрозумiле Дома ж пiд ковдрою краще виспатись можна.
А скiльки дiтей! Дiтей скiльки на пляжi! Тiльки й чути:
— Сьомо,вийди з води! Сьомо,вийди з води!
— Галочко, не запливай! Пливи назад!
— Сашо, де твої черевики? Де твої черевики, я тебе питаю?
— Алику,знiми мокрi труси.
— Толю, оддай йому м'яч, Толю! Це ж не твiй м'яч, це його м'яч.
— Яшо, за вреднiсть ти сьогоднi купатись бiльше не будеш. Не будеш… За вреднiсть…
— Фаню, ти знов насипала пiску в мої черевики! Ану висип зараз же!
— Мамочко, ну з'їж яєчкої — Це говорить товста тьотя у смугастому купальнику, що тримає в руцi облуплене яйце. А «мамочка» — товстий мордатенький здоровань рокiв дванадцяти — одвертає кирпу i кривиться — не хоче.
— Мамочко, ну з'їж, я тебе прошу! — благає тьотя. А он з води захоплено верещить худенький жевжикуватий дошкiльник рокiв шести:
— Мамо, вода! Мамо, Днiпро! Мамо, я купаюсь! Мамо, вода! — наче нiколи в життi води не бачив i не купався нiколи.
Ми пiдiйшли до самої води i почали роздивлятися, де б його покласти речi, коли роздягнемось. Мiж iншим, дивлячись на Днiпро, що кишiв людьми, я подумав. «От якби хтось тонув, а ми його врятували. Краще б, звичайно, якби якесь дитинча тонуло — легше рятувати…»
То була наша постiйна, поки що нездiйсненна мрiя — когось врятувати i взагалi стати героями. Особливо добре було б отак привселюдно, щоб усi бачили… Чого б оце тому жевжикуватому галалайку не булькнути, наприклад… Ми б його вмить —раз! — i будь здоров. I у «Вечiрньому Києвi» на другий день заголовок: «Юнi герої з Васюкiвки».
— З «Вечiрнього Києва» якраз цiкавилися вчора, — почув я раптом веселий голос. I здригнувся — нiби хтось пiдслухав мої думки. Поряд з нами розмовляли двоє дядечкiв. Один, невисокий, кругловидий, стояв по колiна у водi. Другий, широкоплечий, з гачкуватим носом, стояв на пiску бiля самiсiнької води. Вiн був уже одягнений (мабуть, iшов додому), тiльки босий, черевики тримав у руцi.
— Все розпитували про роль царя, — вiв далi кругловидий — Нi, кажу, нема про що говорити. Як буде готово, тодi й приходьте.
— Правильно, — пiдтримав «гачкуватий». — Нiколи не можна розказувати заранi. Я терпiти не можу, коли ото дiляться творчими планами, обiцяють, беруть зобов'язання, а потiм… пшик! — i нiчого нема. Отож нi пуху нi пера! Я побiжу, бо вже й так запiзнююсь на радiо!.. Бувай! Привiт Галинцi. Я заскочу днями… Будинок я пам'ятаю… А квартира, якщо не помиляюсь, тринадцята? Так?
— Так так! Тринадцята! Заходь обов'язково! Бувай! — весело усмiхаючись, гукнув кругловидий, а коли «гачкуватий» одбiг, неголосно, але так, що ми почули, буркнув:
— К чорту!
Ми з Явою перезирнулись i усмiхнулися. Ми знали, що коли кажуть «нi пуху нi пера», треба посилати к чорту, але щоб це робив дорослий — уперше чули.
Кругловидий артист рвучко ступив кiлька крокiв, збираючись пiрнути, i раптом спинився, звiвши руки догори:
— Ух ти! Годинника забув зняти!
Обернувся, побачив нас:
— Хлопчики, будьте друзями, покладiть отам на сiрi штани, щоб менi не вертатися. — I простягнув годинника. Я стояв ближче до нього, я й узяв. А артист одразу — шубовсть у воду i поплив кролем, спiнюючи ногами воду, як моторний човен. Здорово плаває!.. Кiлька секунд ми дивилися, як вiн пливе. I раптом десь лiворуч почувся зойк.
— Ой! Утонув! Утонув!.. Утопленика витягли!
— Де?
— Де? — аж пiдскочили ми. I кинулися туди, куди вже бiгли люди.
А що? Коли б при вас кричали «утонув! утонув!», ви б хiба стояли на мiсцi? Ви б, забувши все на свiтi, теж кинулися туди. Тим паче, коли ви тiльки-но думали про те, щоб кого пебуть урятувати! Може ж, ви там ще знадобитесь… Та й до того якщо врахувати, що ви ще нiколи в життi не бачили справжнього живого утопленика… Тобто не живого, звичайно… а взагалi… ну, одним словом, утопленика.
— Де? Де? Де? Де? — шмигляли ми серед людей, намагаючись побачити щось. Але люди стояли тiсно, i нiякого утопленика не було видно.
Тодi ми кинулись навкарачки i — мiж ногами, мiж ногами — як собачата… Нарештi побачили.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124