Я вже боявся, що вiн i нас почне цiлувати, але нi, вiн тiльки помахав нам рукою i сказав:
— Привiт, старики!
Ми всмiхнулися мимохiть — лiтнiй дядечко, який уже, певно, мав онукiв, був у нього Вiтя, а ми — старики… Ха!
Хоч оте звертання «старик» було нам добре знайоме. Так навiть ми iнодi називали один одного, навчившись од київських мисливцiв.
Сам Женя був, мабуть, ще старший за Вiтю. I не тiльки тому, що навкруг його лисини, як очерет навколо озера, стирчало звихрене, сиве волосся (у Вiтi — жодної сивої волосини!). Все обличчя у Женi було у великих зморшках — як печене яблуко. Але то були якiсь дуже iнтереснi зморшки. Вони всi нiби променилися вiд очей. I тому обличчя його весь час сяяло i смiялося. А чорнi яскравi очi бiгали, як мишенята.
Коротше кажучи, вiн був дуже приємний.
Я помiтив, що коли вiн ще бiг нам назустрiч, то поглядом нацiлився чомусь саме на нас з Явою. I коли вiн цiлувався з Вiтею i Максимом Валер'яновичем, вiн теж не зводив погляду з нас. I тiльки-но привiтався, одразу накинувся на Вiтю, киваючи на нас:
— Хто це? Чиї це?
Вiтя знизав плечима i показав поглядом на Максима Валер'яновича.
— Мої, — усмiхнувся Максим Валер'янович.
— Вони в тебе знiмаються? — знову накинувся Женя на Вiтю. Той заперечно похитав головою.
— То чого ж ти мовчиш! — вибухнув Женя. — Вони ж менi отак-о, — вiн черкнув себе долонею по шиї, — потрiбнi! Це ж такий типаж! У мене ж завтра масовка! Я мрiяв про таких хлопцiв! Старики, я вас дуже прошу! — вiн притис руки до грудей. — Я вас просто благаю! Я пришлю по вас машину! Завтра… о дванадцятiй годинi на зйомку… сюди в студiю… Я домовлюся з вашими батьками… Всього на один день… Яка ваша адреса? — вiн уже витяг з кишенi блокнота.
Все це було так раптово i так швидко сказано — як з кулемета, — що ми тiльки розгублено клiпали очима. I адресу я сказав машинально, ще не розумiючи, що воно й до чого.
— Якщо ви зможете, приводьте ще одного-двох хлопцiв… — говорив вiн, записуючи адресу. — О пiв на дванадцяту по вас приїде мiй асистент… Домовилися… Прекрасно, прекрасно… Привiт! До завтра…
I тiльки коли вiн одбiг, я нарештi второпав, що нас — мене i Яву — запрошено знiматися в фiльмi, що завтра, буквально завтра, ми станемо кiноартистами i нашi мордяки побачить весь Радянський Союз, а може, навiть i весь свiт, що, коротше кажучи, як у казцi, здiйснюється те, про що ми могли тiльки мрiяти… Ой! Бугульбульбуль! Щось радiсно забулькотiло, загуло й засвистiло у мене всерединi — так гуде й свистить, закипаючи, самовар… Ще трохи — i в мене з носа пiде пара вiд бурхливої радостi… Я глянув на Яву — такого радiсно-дурного обличчя я ще не бачив нiколи.
— Ну от! Я вас вiтаю! — весело сказав Максим Валер'янович — Бачите, що таке кiно! Виявляється, режисеровi евгену Михайловичу ви були отак о потрiбнi. I завтра вже будете знiматися… Кiно — це, братця, велика штука…
— Найважливiше з мистецтв! — сказав Ява.
— …Що належить народовi! — сказав я. О господи, i чого це щастя робить людей такими дурними!
— Яка я рада за вас! — тонким, тремтячим голосом сказала Валька. Вона заздрила, вона шалено заздрила нам. Нiколи вона, мабуть, ще не обливалася так у душi сльозами, що вона дiвчина, а не хлопець. Горе тим дiвчатам!..
— Нiчого, а iншим разом будуть потрiбнi дiвчата… От побачиш! — сказав я тоном, яким говорять з маленькими дiтьми або з хворими. Я був великодушний…
У душi моїй пурхали метелики…
Ми звернули лiворуч у маленькi дверцята й опинились у величезному гiгантському темному залi. Ми довго петляли майже напомацки серед якихось перегородок i риштувань, перечiплюючись об товстi гумовi кабелi Нарештi вийшли на яскраво освiтлений майданчик. Го!.. На майданчику стояв лiтак!.. Тобто не весь лiтак, а шмат лiтака. Переднiй салон розрiзаного уздовж Ту-104… Але все справжнiсiньке, i крiсла, й iлюмiнатори, i все-все (я ж лiтав, я знаю!). Оскiльки зйомка ще не почалася, i пасажири, i стюардеса, i пiлоти спокiйно походжали собi по майданчику. Бiля великих прожекторiв на пiдставках метушилися робiтники у спецiвках. А по рейках, що тяглись уздовж лiтака, парубок у картатiй сорочцi повiльно пхав вiзок, на якому стояв кiноапарат. До апарата прилип дядько в чорному халатi.
— Вимкнiть четвертий дiг! — гукнув вiн якраз, коли ми пiдходили. Щось клацнуло, i один з прожекторiв, що стояв нагорi на якомусь мiстку, погас…
Ох, цiкаво ж тут!.. Та ще й лiтак! I тому, що це був саме лiтак (наче на студiї було вiдомо, що я — майбутнiй льотчик), мене огорнула хвиля нової бурхливої радостi… Все тут було таке надзвичайне i святкове. Так вiдчуваєш себе тiльки на власних iменинах, коли гостi вже зiбрались i сiдають до столу.
Я не мiг устояти на мiсцi. Я весь час крутився. I солодке передчуття, що зараз почнеiься найцiкавiше — кiнозйомка, — не давало спокою…
— Де Вася? — зцiпивши зуби, проказав «Поцiлуйте мене, друзi!». — Знову запiзнюється?.. Ну що ж, сядемо й будемо його чекати, — вiн рвучко сiв на стiлець, вперся руками в колiна i закляк з кам'яним обличчям. Та не минуло й хвилини, як на майданчик вибiг iз темряви захеканий юнак у формi льотчика:
— Вiкторе Васильовичу, вибачте! Вибачте! Годинник… зупинився… Я не винен… Забув завести…
«А я! — раптом подумав я. — Я ж теж не заводив. А треба ж регулярно заводити… Тато он теж щодня заводить… А то ще зiпсується… Треба завести…»
Я сунув руку в кишеню…
Менi здалося, що величезний прожектор-дiг падає на мене… Я похитнувся… Годинника в кишенi не було!
Роздiл Х
Де годинник? Ми йдемо у вороже лiгво
— Зараз почнеться! Зараз почнеться! — збуджено говорить Ява. — А той довгий у хуражцi — викапаний Фiлiппов… Скажи!
— Яво… — кажу я мертвим i далеким-далеким, наче з iншої планети, голосом.
— А може, то справжнiй Фiлiппов… От було б здорово познайомитись… А чому ж нi — пiдiйти й сказати: «Здрастуйте, ми завтра теж знiмаємось… хочемо порадитися».
— Яво!
— Хлопцi вiд заздрощiв аж луснуть! — захлинається Ява. — От же пощастило? От пощастило…
— Яво…
— Я ж тобi казав, що ми будемо артистами… А ти — «льотчиком, льотчиком»… Як той папуга…
Я хапаю його за руку i силомiць тягну у темряву за перегородку.
— Що таке? — намагається вирватись вiн.
— Годинник…
— Га?
— Нема…
— Що?
— Годинника нема…
— А де?
— От був у… кишенi. I… i… нема, — я вивернув кишеню, хоч у темрявi вiн все одно б нiчого не побачив. Ява мовчить, приголомшений.
— А зараз пiсля зйомок знайдуть хазяїна i… — з вiдчаєм кажу я.
— Це пiд час бiйки! Точно! Коли ви по землi качалися, вiн i випав!.. Ходiмо! Ми ще встигнем, поки зйомки будуть… Я тiльки гукну Вальку!
Вiн мiж людей прослизнув до Вальки, зашепотiв їй на вухо Вона рота бубликом: «Ох!» — i за мить вони удвох були вжебiгiя мене Ми почали обережно, щоб не привертати уваги пробиратися до виходу. На зйомочному майданчику панувало таке пожвавлення, що було не до нас.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124
— Привiт, старики!
Ми всмiхнулися мимохiть — лiтнiй дядечко, який уже, певно, мав онукiв, був у нього Вiтя, а ми — старики… Ха!
Хоч оте звертання «старик» було нам добре знайоме. Так навiть ми iнодi називали один одного, навчившись од київських мисливцiв.
Сам Женя був, мабуть, ще старший за Вiтю. I не тiльки тому, що навкруг його лисини, як очерет навколо озера, стирчало звихрене, сиве волосся (у Вiтi — жодної сивої волосини!). Все обличчя у Женi було у великих зморшках — як печене яблуко. Але то були якiсь дуже iнтереснi зморшки. Вони всi нiби променилися вiд очей. I тому обличчя його весь час сяяло i смiялося. А чорнi яскравi очi бiгали, як мишенята.
Коротше кажучи, вiн був дуже приємний.
Я помiтив, що коли вiн ще бiг нам назустрiч, то поглядом нацiлився чомусь саме на нас з Явою. I коли вiн цiлувався з Вiтею i Максимом Валер'яновичем, вiн теж не зводив погляду з нас. I тiльки-но привiтався, одразу накинувся на Вiтю, киваючи на нас:
— Хто це? Чиї це?
Вiтя знизав плечима i показав поглядом на Максима Валер'яновича.
— Мої, — усмiхнувся Максим Валер'янович.
— Вони в тебе знiмаються? — знову накинувся Женя на Вiтю. Той заперечно похитав головою.
— То чого ж ти мовчиш! — вибухнув Женя. — Вони ж менi отак-о, — вiн черкнув себе долонею по шиї, — потрiбнi! Це ж такий типаж! У мене ж завтра масовка! Я мрiяв про таких хлопцiв! Старики, я вас дуже прошу! — вiн притис руки до грудей. — Я вас просто благаю! Я пришлю по вас машину! Завтра… о дванадцятiй годинi на зйомку… сюди в студiю… Я домовлюся з вашими батьками… Всього на один день… Яка ваша адреса? — вiн уже витяг з кишенi блокнота.
Все це було так раптово i так швидко сказано — як з кулемета, — що ми тiльки розгублено клiпали очима. I адресу я сказав машинально, ще не розумiючи, що воно й до чого.
— Якщо ви зможете, приводьте ще одного-двох хлопцiв… — говорив вiн, записуючи адресу. — О пiв на дванадцяту по вас приїде мiй асистент… Домовилися… Прекрасно, прекрасно… Привiт! До завтра…
I тiльки коли вiн одбiг, я нарештi второпав, що нас — мене i Яву — запрошено знiматися в фiльмi, що завтра, буквально завтра, ми станемо кiноартистами i нашi мордяки побачить весь Радянський Союз, а може, навiть i весь свiт, що, коротше кажучи, як у казцi, здiйснюється те, про що ми могли тiльки мрiяти… Ой! Бугульбульбуль! Щось радiсно забулькотiло, загуло й засвистiло у мене всерединi — так гуде й свистить, закипаючи, самовар… Ще трохи — i в мене з носа пiде пара вiд бурхливої радостi… Я глянув на Яву — такого радiсно-дурного обличчя я ще не бачив нiколи.
— Ну от! Я вас вiтаю! — весело сказав Максим Валер'янович — Бачите, що таке кiно! Виявляється, режисеровi евгену Михайловичу ви були отак о потрiбнi. I завтра вже будете знiматися… Кiно — це, братця, велика штука…
— Найважливiше з мистецтв! — сказав Ява.
— …Що належить народовi! — сказав я. О господи, i чого це щастя робить людей такими дурними!
— Яка я рада за вас! — тонким, тремтячим голосом сказала Валька. Вона заздрила, вона шалено заздрила нам. Нiколи вона, мабуть, ще не обливалася так у душi сльозами, що вона дiвчина, а не хлопець. Горе тим дiвчатам!..
— Нiчого, а iншим разом будуть потрiбнi дiвчата… От побачиш! — сказав я тоном, яким говорять з маленькими дiтьми або з хворими. Я був великодушний…
У душi моїй пурхали метелики…
Ми звернули лiворуч у маленькi дверцята й опинились у величезному гiгантському темному залi. Ми довго петляли майже напомацки серед якихось перегородок i риштувань, перечiплюючись об товстi гумовi кабелi Нарештi вийшли на яскраво освiтлений майданчик. Го!.. На майданчику стояв лiтак!.. Тобто не весь лiтак, а шмат лiтака. Переднiй салон розрiзаного уздовж Ту-104… Але все справжнiсiньке, i крiсла, й iлюмiнатори, i все-все (я ж лiтав, я знаю!). Оскiльки зйомка ще не почалася, i пасажири, i стюардеса, i пiлоти спокiйно походжали собi по майданчику. Бiля великих прожекторiв на пiдставках метушилися робiтники у спецiвках. А по рейках, що тяглись уздовж лiтака, парубок у картатiй сорочцi повiльно пхав вiзок, на якому стояв кiноапарат. До апарата прилип дядько в чорному халатi.
— Вимкнiть четвертий дiг! — гукнув вiн якраз, коли ми пiдходили. Щось клацнуло, i один з прожекторiв, що стояв нагорi на якомусь мiстку, погас…
Ох, цiкаво ж тут!.. Та ще й лiтак! I тому, що це був саме лiтак (наче на студiї було вiдомо, що я — майбутнiй льотчик), мене огорнула хвиля нової бурхливої радостi… Все тут було таке надзвичайне i святкове. Так вiдчуваєш себе тiльки на власних iменинах, коли гостi вже зiбрались i сiдають до столу.
Я не мiг устояти на мiсцi. Я весь час крутився. I солодке передчуття, що зараз почнеiься найцiкавiше — кiнозйомка, — не давало спокою…
— Де Вася? — зцiпивши зуби, проказав «Поцiлуйте мене, друзi!». — Знову запiзнюється?.. Ну що ж, сядемо й будемо його чекати, — вiн рвучко сiв на стiлець, вперся руками в колiна i закляк з кам'яним обличчям. Та не минуло й хвилини, як на майданчик вибiг iз темряви захеканий юнак у формi льотчика:
— Вiкторе Васильовичу, вибачте! Вибачте! Годинник… зупинився… Я не винен… Забув завести…
«А я! — раптом подумав я. — Я ж теж не заводив. А треба ж регулярно заводити… Тато он теж щодня заводить… А то ще зiпсується… Треба завести…»
Я сунув руку в кишеню…
Менi здалося, що величезний прожектор-дiг падає на мене… Я похитнувся… Годинника в кишенi не було!
Роздiл Х
Де годинник? Ми йдемо у вороже лiгво
— Зараз почнеться! Зараз почнеться! — збуджено говорить Ява. — А той довгий у хуражцi — викапаний Фiлiппов… Скажи!
— Яво… — кажу я мертвим i далеким-далеким, наче з iншої планети, голосом.
— А може, то справжнiй Фiлiппов… От було б здорово познайомитись… А чому ж нi — пiдiйти й сказати: «Здрастуйте, ми завтра теж знiмаємось… хочемо порадитися».
— Яво!
— Хлопцi вiд заздрощiв аж луснуть! — захлинається Ява. — От же пощастило? От пощастило…
— Яво…
— Я ж тобi казав, що ми будемо артистами… А ти — «льотчиком, льотчиком»… Як той папуга…
Я хапаю його за руку i силомiць тягну у темряву за перегородку.
— Що таке? — намагається вирватись вiн.
— Годинник…
— Га?
— Нема…
— Що?
— Годинника нема…
— А де?
— От був у… кишенi. I… i… нема, — я вивернув кишеню, хоч у темрявi вiн все одно б нiчого не побачив. Ява мовчить, приголомшений.
— А зараз пiсля зйомок знайдуть хазяїна i… — з вiдчаєм кажу я.
— Це пiд час бiйки! Точно! Коли ви по землi качалися, вiн i випав!.. Ходiмо! Ми ще встигнем, поки зйомки будуть… Я тiльки гукну Вальку!
Вiн мiж людей прослизнув до Вальки, зашепотiв їй на вухо Вона рота бубликом: «Ох!» — i за мить вони удвох були вжебiгiя мене Ми почали обережно, щоб не привертати уваги пробиратися до виходу. На зйомочному майданчику панувало таке пожвавлення, що було не до нас.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124