I не так вухо, як те, що Вальки не побачив i тепер хтозна, чи взагалi побачить.
Я боявся, що вiн почне в усьому звинувачувати мене, бо якби я зразу подзвоннв, як вiн просив, i якби не став потiм випихати його наперед, — може, нiчого й не було б. Проте Ява повiвся благородно, вiн лише мовчав, раз у раз струшуючи з вiн сльози.
Я хотiв його розрадити, але довго не мiг придумати, що сказати. Нарештi я сказав:
— Пiдловити б оте хрюкало, що через нього ми постраждали, i задзвонити б йому у вухо так, щоб вiн три днi не чув, щоб йому три днi в головi дзвенiло. Щоб знав, як хулiганити! Я б йому як дав!
Але на Яву моє завзяття враження не справило. Я скрушно зiтхнув.
Ми пройшли парками над кручею, перейшли через мiсток i вийшли до кiнотеатру «Днiпро».
— О! — радiсно вигукнув я, наче той мореплавець, що побачив землю. — Давай же в кiно пiдем! Тiтка ж нам спецiально грошi на це дала! Гайда!
Але Ява, одвернувшися, похмуро буркнув:
— Не хочу!
Тодi я сказав:
— Даремно. Анiж висвiчувати отаким вухом на людях, краще посидiти пiвтори години у темрявi в кiно. А за цен час воно стухне.
Так само не дивлячись на мене, Ява буркнув:
— Ходiм!
I я швиденько побiг у касу брати квитки.
Дивилися ми «Семеро смiливих», героїчний фiльм про полярникiв. У фiльмi весь час шаленiв буран, мела хурделиця, i герої, обвiшанi з носа до черевикiв льодяними бурульками, мужньо хекаючи, дряпалися на крижанi гори, провалювалися i тягли один одного на пледах. Це неабияк вплинуло на Яву. Коли ми вийшли з кiно, в очах у Яви вже не було тої безнадiйної туги i вiдчаю (хоч вухо мало ще дуже ненормальний вигляд).
Я вiдчув у животi неприємну смоктущу порожнечу — хотiлося вже їсти — i сподiвався, що ми зараз поїдемо додому. Але Ява їхати додому категорично вiдмовився, боявся, щоб тiтка не почала розпитувати. Чудило! Можна ж було легко що-небудь вигадати — наприклад, упав i вдарився чи їхав у переповненому автобусi i дверима защемило абощо. Хiба мало нещасних випадкiв може статися з людиною у такому неспокiйному мiстi, як Київ. Але переконати Яву я не мiг. Ми спустилися вниз до Хрещатика. Бiля Володимирської гiрки, там, де павiльйон «Морозиво», Ява спинився. Обережно взявся рукою за вухо i, страдницьки подивившись на мене, сказав:
— Якби холодне прикласти, мабуть, полегшало б… Га? Як ти думаєш?
Я помацав себе за груди i здвигнув плечима. Я знав, на що вiн натякає. Тiтчинi грошi ми вже протринькали на кiно. Це ясно. Але в нас ще були грошi. На грудях у мене в потаємнiй кишенi зiсподу лежала троячка, пiвроку збирана мною i Явою троячка, на яку ми покладали великi надiї. Ми домовилися витратити її тiльки на дуже iнтереснi або ж забороненi нам втiхи, на якi не дасть грошей тiтка. Чи то на полiт над Києвом на вертольотi, чи то на фiльм, на який «до 16 рокiв не дозволяється…» — ми ще самi точно не знали. Оскiльки характер у Яви був легковажнiший, нiж у мене, i вiн мiг гухнути троячку за пiвгодини, вирiшили, що збсрiгатимегься вона в мене i витрачати її будемо тiльки за обопiльною згодою.
I от Ява натякає, щоб узяти з троячки на морозиво. Морозива i менi хочеться, але ж то легковажнiсть. Ми ж не на морозиво її берегли. Ми про морозиво не домовлялись. Але ж Ява сьогоднi постраждав, ич, тримається за вухо, i очi в нього, як у цуцика, якому придушили хвоста. Я зiтхаю i рiшуче йду до павiльйону. Ява за мною. Сiдаємо за столик i замовляємо по сто грамiв найдешевшого, «Вершкового». Подумаєш, тринадцять копiйок порцiя! Не збiднiємо…
Ми iмо з апетитом, прицмокуючи i облизуючи ложечки. Раз у раз Ява прикладає холодну ложечку до вуха. Але що таке сто грамiв! Через три хвилини ми вже сидимо перед чистими вилизаними вазочками, в яких, як у дзеркалi, вiдбиваються нашi похнюпленi носи. Ява скорботно мацай себе за вухо. Вухо вимагає жертви. Вуховi треба ще морозива. Я облизую солодкi губи i — наче з моста у воду — замовляю двi порцiї пломбiру.
I смачне ж морозиво роблять у Києвi, ох i смачне!
Ви думаєте, на пломбiрi Явине вухо заспокоїлось? Нiчого подiбного. Пiсля пломбiру було шоколадне, погiм фруктово-ягiдне, потiм горiхове… I до кожної порцiї додайте ще по склянцi газводи з сиропом. Дорого обiйшлося нам Явине вухо. Майже вся троячка наша загула у тому павiльйонi. Лишилися копiйки. Я мало не плакав, коли розплачувався.
Ми вийшли з павiльйону похитуючись.
Пiвгодини сидiли ми на лавочцi бiля павiльйону мовчки. Раювали. От якби щодня обiдати морозивом! I снiдати морозивом, i вечеряти!
Потiм Ява глянув лiворуч i сказав:
— Ти думаєш, що ото таке?
Я глянув i сказав:
— Чортове колесо.
— Так чого ж ми сидимо?
— Ходiмо.
— А грошi у нас є?
— На чортове ще буде.
Що-що, а на оте колесо я останнього не пожалiю. Це для мене просто треба. Я ж у льотчики збираюся. Так що…
Ми якраз добре встигли. Остання кабiна вiльна була. Тiльки ми сiли, одразу й поїхали. Ого-го! Ух i здорово! Пiднiмаємось-пiднiмаємось-пiднiмаємось… Все у тебе в серединi вниз iде. А тодi опускаємось-опускаємось-опускаємось. I все у тебе всерединi вгору iде. Ну точнiсiнько як на лiтаку! Вгору — це як висоту набирає. Вниз — як на посадку йде. (Я ж таки лiтав, а що ж ви думали — на «кукурудз-нику» сiльгоспавiацiї, що нашi поля обприскував.)
I головне, стоїть те чортове колесо на високiй кручi над Днiпром. I таке враження, що ти в справжнiсiнькому лiтаку летиш. Далеко внизу Подiл, i Днiпро, i низьке лiвобережжя, що ген-ген до крайнеба простяглеся. А онде Труханiв острiв. Пляж. Ну й людей же там! Як отої комашнi. Пiску через людей не видно. Нiкуди, мабуть, i ступити. Як вони там не роздавлять одне одного. О! А то що таке? Серед дерев стримить… Лишенько! Та то ж… парашутна вишка! Точно! Вона!
Менi ж з тої вишки стрибонуть отак-о треба! Менi просто не можна не стрибонуть. Льотчикам з парашутом стрибати — перше дiло. Все одно, як морякам плавать.
— Яво! — кажу. — Бачиш, ондо вишка парашутна? Ми зараз пiдем стрибонемо з неї.
— Стрибонем. Авжеж, стрибонем, — одразу погодився Ява. — Вiн хоч i не збирається у льотчики, але з чогось кудись стрибонуть, щось таке встругнути вiн завжди — за!
Роздiл IV
Пляж. Каруселя. Утопленик. Незнайомець з тринадцятої квартири
Ми бiжимо сходами, що ведуть з «мiстечка розваг» униз до набережної. Хорошi сходи. Але довгi. Хоч i вниз бiгти, а все одно захекались.
— Чого бiгти! Не встигнем, чи що! — кажу я, а сам думаю: «Треба сили для стрибка берегти. Хто його зна, як воно там буде. Все-таки перший раз!»
Збавили ми хуткiсть. Пiшли.
Внизу чи то ворота, чи то альтанка — щось iаке, i на ньому здоровеннецький кам'яний стовп з якоюсь балабухою на кiнцi.
— Зажди, — каже Ява. — Тут щось написано.
Ява любив читати рiзнi iсторичнi i меморiальнi дошки. Пiдiйшли ми. До стiни пригвинчена мармурова дощечка:
«Пам'ятник на вiдзнаку
Повернення Києву Магдебурзького права
Споруджено в 1802 р.
Архiтектор А. I. Меленський».
Нiколи б не подумав, що то пам'ятник.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124
Я боявся, що вiн почне в усьому звинувачувати мене, бо якби я зразу подзвоннв, як вiн просив, i якби не став потiм випихати його наперед, — може, нiчого й не було б. Проте Ява повiвся благородно, вiн лише мовчав, раз у раз струшуючи з вiн сльози.
Я хотiв його розрадити, але довго не мiг придумати, що сказати. Нарештi я сказав:
— Пiдловити б оте хрюкало, що через нього ми постраждали, i задзвонити б йому у вухо так, щоб вiн три днi не чув, щоб йому три днi в головi дзвенiло. Щоб знав, як хулiганити! Я б йому як дав!
Але на Яву моє завзяття враження не справило. Я скрушно зiтхнув.
Ми пройшли парками над кручею, перейшли через мiсток i вийшли до кiнотеатру «Днiпро».
— О! — радiсно вигукнув я, наче той мореплавець, що побачив землю. — Давай же в кiно пiдем! Тiтка ж нам спецiально грошi на це дала! Гайда!
Але Ява, одвернувшися, похмуро буркнув:
— Не хочу!
Тодi я сказав:
— Даремно. Анiж висвiчувати отаким вухом на людях, краще посидiти пiвтори години у темрявi в кiно. А за цен час воно стухне.
Так само не дивлячись на мене, Ява буркнув:
— Ходiм!
I я швиденько побiг у касу брати квитки.
Дивилися ми «Семеро смiливих», героїчний фiльм про полярникiв. У фiльмi весь час шаленiв буран, мела хурделиця, i герої, обвiшанi з носа до черевикiв льодяними бурульками, мужньо хекаючи, дряпалися на крижанi гори, провалювалися i тягли один одного на пледах. Це неабияк вплинуло на Яву. Коли ми вийшли з кiно, в очах у Яви вже не було тої безнадiйної туги i вiдчаю (хоч вухо мало ще дуже ненормальний вигляд).
Я вiдчув у животi неприємну смоктущу порожнечу — хотiлося вже їсти — i сподiвався, що ми зараз поїдемо додому. Але Ява їхати додому категорично вiдмовився, боявся, щоб тiтка не почала розпитувати. Чудило! Можна ж було легко що-небудь вигадати — наприклад, упав i вдарився чи їхав у переповненому автобусi i дверима защемило абощо. Хiба мало нещасних випадкiв може статися з людиною у такому неспокiйному мiстi, як Київ. Але переконати Яву я не мiг. Ми спустилися вниз до Хрещатика. Бiля Володимирської гiрки, там, де павiльйон «Морозиво», Ява спинився. Обережно взявся рукою за вухо i, страдницьки подивившись на мене, сказав:
— Якби холодне прикласти, мабуть, полегшало б… Га? Як ти думаєш?
Я помацав себе за груди i здвигнув плечима. Я знав, на що вiн натякає. Тiтчинi грошi ми вже протринькали на кiно. Це ясно. Але в нас ще були грошi. На грудях у мене в потаємнiй кишенi зiсподу лежала троячка, пiвроку збирана мною i Явою троячка, на яку ми покладали великi надiї. Ми домовилися витратити її тiльки на дуже iнтереснi або ж забороненi нам втiхи, на якi не дасть грошей тiтка. Чи то на полiт над Києвом на вертольотi, чи то на фiльм, на який «до 16 рокiв не дозволяється…» — ми ще самi точно не знали. Оскiльки характер у Яви був легковажнiший, нiж у мене, i вiн мiг гухнути троячку за пiвгодини, вирiшили, що збсрiгатимегься вона в мене i витрачати її будемо тiльки за обопiльною згодою.
I от Ява натякає, щоб узяти з троячки на морозиво. Морозива i менi хочеться, але ж то легковажнiсть. Ми ж не на морозиво її берегли. Ми про морозиво не домовлялись. Але ж Ява сьогоднi постраждав, ич, тримається за вухо, i очi в нього, як у цуцика, якому придушили хвоста. Я зiтхаю i рiшуче йду до павiльйону. Ява за мною. Сiдаємо за столик i замовляємо по сто грамiв найдешевшого, «Вершкового». Подумаєш, тринадцять копiйок порцiя! Не збiднiємо…
Ми iмо з апетитом, прицмокуючи i облизуючи ложечки. Раз у раз Ява прикладає холодну ложечку до вуха. Але що таке сто грамiв! Через три хвилини ми вже сидимо перед чистими вилизаними вазочками, в яких, як у дзеркалi, вiдбиваються нашi похнюпленi носи. Ява скорботно мацай себе за вухо. Вухо вимагає жертви. Вуховi треба ще морозива. Я облизую солодкi губи i — наче з моста у воду — замовляю двi порцiї пломбiру.
I смачне ж морозиво роблять у Києвi, ох i смачне!
Ви думаєте, на пломбiрi Явине вухо заспокоїлось? Нiчого подiбного. Пiсля пломбiру було шоколадне, погiм фруктово-ягiдне, потiм горiхове… I до кожної порцiї додайте ще по склянцi газводи з сиропом. Дорого обiйшлося нам Явине вухо. Майже вся троячка наша загула у тому павiльйонi. Лишилися копiйки. Я мало не плакав, коли розплачувався.
Ми вийшли з павiльйону похитуючись.
Пiвгодини сидiли ми на лавочцi бiля павiльйону мовчки. Раювали. От якби щодня обiдати морозивом! I снiдати морозивом, i вечеряти!
Потiм Ява глянув лiворуч i сказав:
— Ти думаєш, що ото таке?
Я глянув i сказав:
— Чортове колесо.
— Так чого ж ми сидимо?
— Ходiмо.
— А грошi у нас є?
— На чортове ще буде.
Що-що, а на оте колесо я останнього не пожалiю. Це для мене просто треба. Я ж у льотчики збираюся. Так що…
Ми якраз добре встигли. Остання кабiна вiльна була. Тiльки ми сiли, одразу й поїхали. Ого-го! Ух i здорово! Пiднiмаємось-пiднiмаємось-пiднiмаємось… Все у тебе в серединi вниз iде. А тодi опускаємось-опускаємось-опускаємось. I все у тебе всерединi вгору iде. Ну точнiсiнько як на лiтаку! Вгору — це як висоту набирає. Вниз — як на посадку йде. (Я ж таки лiтав, а що ж ви думали — на «кукурудз-нику» сiльгоспавiацiї, що нашi поля обприскував.)
I головне, стоїть те чортове колесо на високiй кручi над Днiпром. I таке враження, що ти в справжнiсiнькому лiтаку летиш. Далеко внизу Подiл, i Днiпро, i низьке лiвобережжя, що ген-ген до крайнеба простяглеся. А онде Труханiв острiв. Пляж. Ну й людей же там! Як отої комашнi. Пiску через людей не видно. Нiкуди, мабуть, i ступити. Як вони там не роздавлять одне одного. О! А то що таке? Серед дерев стримить… Лишенько! Та то ж… парашутна вишка! Точно! Вона!
Менi ж з тої вишки стрибонуть отак-о треба! Менi просто не можна не стрибонуть. Льотчикам з парашутом стрибати — перше дiло. Все одно, як морякам плавать.
— Яво! — кажу. — Бачиш, ондо вишка парашутна? Ми зараз пiдем стрибонемо з неї.
— Стрибонем. Авжеж, стрибонем, — одразу погодився Ява. — Вiн хоч i не збирається у льотчики, але з чогось кудись стрибонуть, щось таке встругнути вiн завжди — за!
Роздiл IV
Пляж. Каруселя. Утопленик. Незнайомець з тринадцятої квартири
Ми бiжимо сходами, що ведуть з «мiстечка розваг» униз до набережної. Хорошi сходи. Але довгi. Хоч i вниз бiгти, а все одно захекались.
— Чого бiгти! Не встигнем, чи що! — кажу я, а сам думаю: «Треба сили для стрибка берегти. Хто його зна, як воно там буде. Все-таки перший раз!»
Збавили ми хуткiсть. Пiшли.
Внизу чи то ворота, чи то альтанка — щось iаке, i на ньому здоровеннецький кам'яний стовп з якоюсь балабухою на кiнцi.
— Зажди, — каже Ява. — Тут щось написано.
Ява любив читати рiзнi iсторичнi i меморiальнi дошки. Пiдiйшли ми. До стiни пригвинчена мармурова дощечка:
«Пам'ятник на вiдзнаку
Повернення Києву Магдебурзького права
Споруджено в 1802 р.
Архiтектор А. I. Меленський».
Нiколи б не подумав, що то пам'ятник.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124