I не помилився…
— Ну, то що робить? — сумно спитав я.
— Значить, так, — швидко заговорив Стьопа. — Ти — славний, знаменитий, могутнiй єгипетський фараон. Який хочеш — вибирай: Хеопс… Тутанхамон… Гаменхотеп…
— Гаменхотеп, — байдуже сказав я.
— Прекрасно. О великий i мудрий фараоне Гаменхотеп! — звiв руки до сонця Стьопа. — Ти завоював багато земель, ти пiдкорив багато народiв, ти вписав своє iм'я в iсторiю вiкiв Стародавнього свiту! Але невблаганна смерть пiдстерегла тебе, i от ти вмираєш. Плачте, раби, великий Гаменхотеп вмирає!
Хлопцi завили, як шакали.
— Ну, давай-давай — лягай i умирай, — пiд акомпанемент цього виття сказав Стьопа Карафолька.
Я лiг.
— Прощайся i… — махнув рукою Стьопа.
— Прощайте, — похмуро проказав я. — Не поминайте лихом. Пробачте, мо' що не так. Кланяйтесь мамi, тату, Галинi Сидорiвнi i всiм нашим.
— Обiйдеться! Помирай, помирай швидше! — нетерпляче перебив Стьопа.
Я заплющиь очi i голосно зiтхнув — випустив дух.
— О люди! О народи! Великий Гаменхотеп сконав! О горе горе! — так одчайдушне заверещав Стьопа, що менi самому стало страшно i жаль себе.
— Але iм'я його буде славне у вiках! I пiрамiда великого Гаменхотепа збереже для поколiнь пам'ять про нього. За роботу, жалюгiднi раби! За роботу!
I хлопцi заметушилися, обкладаючи мене кавунами. Через кiлька хвилин я вiдчув, що на груди менi навалюється важенний тягар i менi нема вже чим дихати.
— Гей! — скрикнув я. — Давить! Гей! Так я й справдi помру. Гей!
— Цить! — гаркнув Стьопа. — Не розмовлять. Мертвяк, називається! Убивать треба таких мертвякiв!
I поклав менi величезного кавуна прямо на пику. Я тiльки кавкнув.
— Е нє, хлопцi, так вiн i справдi гигне, — чую раптом голос Яви. — Так не можна.
I кавун з моєї пики вiдкотився.
— А що ж? Як же ж тодi? Не вийде ж пiрамiда, — почулися голоси.
— Як не вийде! Вийде! — закричав Стьопа. — Я ж забув зовсiм. Фараонiв ховали сидячи, а то й стоячи. Вставай! Вставай, Гаменхотепе! Тiльки мовчи — ти мертвий!
Я встав, i робота знову закипiла. Тепер було легше. Хоч давило в боки, але дихать можна. Я стояв iз заплющеними очима, а хлопцi обкладали мене кавунами. Незабаром навколо мене вже була справжнiсiнька пiрамiда, з якої стирчала тiльки моя голова, що, як казав потiм Ява, теж була схожа на кавун.
Стьопа був дуже задоволений i весело наспiвував похоронний марш:
— Тай-та-та-ра-та-рай, та-та-та-ра-рай-там-та-рам!
I раптом пролунав пронизливий крик Антончика:
— Хлопцi! Тiкай! Дiд!
I всi кинулися врозтiч Це було так несподiвано, що я навiть не одразу злякався. I тiльки коли вiд хлопцiв лишилася сама курява,я похолов.
Я стояв, обкладений кавунами, не в змозi ворухнути нi ногою, нi рукою i дивився, як до мене, розмахуючи кийком, бiг дiд Салимон.
— Хлопцi! — безнадiйно вереснув я. — Куди ви?! А я? Раби! Гади! Гаменхотепа кинули! Антончику! Друже!
Але вони вже й почути не могли.
Ну все! Гибель! Зараз дiд пiдбiжить, побачить, що ми наробили, побачить оту гору побитих кавунiв, розмахнеться i — кийком менi по кумполу. I буде на одного розбитого кавуна бiльше. Буде менi гробниця… Пiрамiда…
Я вже бачив розлючене обличчя дiда i чув, як вiн сопе. Ближче, ближче, ближче…
I тут, як з-пiд землi, з'явився Ява. Дiд уже був зовсiм близько уже змахнув кийком. Ява пiдскочив до мене, схопив кавуна, що лежав бiля самої моєї щоки, i пожбурив у дiда. Дiд випустив з рук кийка i ледь устиг пiймати кавуна. Вiн же був баштанник, той Салимон, i вiн не мiг допустити, щоб кавун упав на землю i розбився. А Ява вже схопив другого кавуна i знову кинув. I знову дiд пiймав. Це було прямо як у цирку, як у кiно. Ява кидав, дiд ловив i клав на землю. Ява кидав, дiд ловив i клав на землю.
Я потроху звiльнявся. От уже й я схопив кавуна й кинув. Тепер ми кидали з Явою удвох, а дiд Салимон ловив. Ловив, хекаючи й примовляючи:
— Ах, шелегейдики!
— Ах, шмарогузи!
— Ах, катовi гаспиди!
Через кiлька хвилин ми з Явою вже щодуху лопотiли п'ятами по баштану. Тепер доганяй, дiду! Шукай вiтра в полi.
Я бiг поряд з Явою нога в ногу, наче ми були один механiзм. I менi здавалося, що серця нашi теж б'ються, наче одне серце.
Менi було дуже хороше!
Мабуть, таке вiдчувають справжнi друзi-солдати, коли плече в плече йдуть в атаку.
Отак бiг би й бiг на край свiту. Нема нiчого кращого в життi за дружбу!
…На другий день наша дружба з Явою була ще бiльш скрiплена. Так би мовити, кров'ю. Бо дiд Салимон подiлився своїми враженнями про фараонську пiрамiду з нашими батьками. I батьки нашi зробили нам чотириста двадцять восьме серйозне попередження по тому мiсцю, про яке при дiвчатах не говорять. Роблячи попередження, батьки примовляли:
— А от Стьопа! Стьопа не такий! Стьопи там не було! Га? Не було ж?
Ми зцiплювали зуби й мовчали. Ми нiкого не виказали. Нiкого! Хай кажуть про Стьопу! Хай! А я все одно знав, хто такий Стьопа, хто такий Антончик, а хто такий — Ява!
То хiба мiг я, скажiть, поїхати сам у табiр до моря пiсля цього?! Нiзащо. Нiколи в свiтi!
Дружба! Велике це слово — дружба! Може, найбiльше з усiх слiв людських.
Заради дружби люди йдуть на тортури, сiдають у тюрму, навiть життя вiддають…
Роздiл Х
Ми — крiпаки. Приїзд Явиних батькiв. Пiстолети
Ви не думайте, я тата дуже люблю, але вiв у нас таки упертий, або, як вiн сам про себе говорить, «абсолютно принципiальний» чоловiк. Раз сказав, то хай тут камiння з неба падає, а буде так. Сказав — як зав'язав.
I ото вiн пообiцяв менi, що гульнi не буде, то не сумнiвайтесь — нiколи було й угору глянути.
Щоранку вiн задавав менi таку «нагрузочку» на день, що добрий наймит би не впорався. I я трудився, аж дим iшов.
Мати мене, звичайно, жалiла i, коли батька не було, завжди поспiшала сказати: «Вiдпочинь, синку, погуляй!» Але гордiсть моя не дозволяла менi слухатись її. Я знав, що якби тато довiдався, вiн би тiльки скривився презирливо i сказав: «Мамiй нещасний!» А це було гiрше, нiж сто потиличникiв.
I я трудився.
Я не кажу вже, що я робив те, що треба було робити: чистив свинарник, рубав дрова, порався в саду i на городi.
Але здебiльшого я виконував роботу, на мiй погляд, нiкому не потрiбну, роботу, яку батько просто вигадував для мене. Наприклад, копав здоровеннецьку яму на помиї та смiття. Нащо? Все життя виливала мати помиї у бур'яни за клуню — i нiчого. А тут, бач, спецiальна яма знадобилася.
Або — паркан iз штахетiв на межi нашого городу з сусiдським. Нiколи там паркану не було. Мовляв, щоб кури в сусiдський город у шкоду не лазили. Смiх! Лазили й будуть лазити — на те вони й кури. I нiякi їм штахети не завадять.
Я знаю, просто це називається — трудове виховання.
I чого отi дорослi так люблять виховувати! Тiльки клопоту завдають Нiби я сам не розумiю, що погано, а що добре, що треба робити, а чого не слiд! Прекрасно розумно.
От я пiдслухав ненароком розмову батька з матiр'ю. Мати умовляла, щоб вiн дав уже менi спокiй: «Ти хочеш, щоб вiн уже зовсiм… Бач, на що схожий!
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124
— Ну, то що робить? — сумно спитав я.
— Значить, так, — швидко заговорив Стьопа. — Ти — славний, знаменитий, могутнiй єгипетський фараон. Який хочеш — вибирай: Хеопс… Тутанхамон… Гаменхотеп…
— Гаменхотеп, — байдуже сказав я.
— Прекрасно. О великий i мудрий фараоне Гаменхотеп! — звiв руки до сонця Стьопа. — Ти завоював багато земель, ти пiдкорив багато народiв, ти вписав своє iм'я в iсторiю вiкiв Стародавнього свiту! Але невблаганна смерть пiдстерегла тебе, i от ти вмираєш. Плачте, раби, великий Гаменхотеп вмирає!
Хлопцi завили, як шакали.
— Ну, давай-давай — лягай i умирай, — пiд акомпанемент цього виття сказав Стьопа Карафолька.
Я лiг.
— Прощайся i… — махнув рукою Стьопа.
— Прощайте, — похмуро проказав я. — Не поминайте лихом. Пробачте, мо' що не так. Кланяйтесь мамi, тату, Галинi Сидорiвнi i всiм нашим.
— Обiйдеться! Помирай, помирай швидше! — нетерпляче перебив Стьопа.
Я заплющиь очi i голосно зiтхнув — випустив дух.
— О люди! О народи! Великий Гаменхотеп сконав! О горе горе! — так одчайдушне заверещав Стьопа, що менi самому стало страшно i жаль себе.
— Але iм'я його буде славне у вiках! I пiрамiда великого Гаменхотепа збереже для поколiнь пам'ять про нього. За роботу, жалюгiднi раби! За роботу!
I хлопцi заметушилися, обкладаючи мене кавунами. Через кiлька хвилин я вiдчув, що на груди менi навалюється важенний тягар i менi нема вже чим дихати.
— Гей! — скрикнув я. — Давить! Гей! Так я й справдi помру. Гей!
— Цить! — гаркнув Стьопа. — Не розмовлять. Мертвяк, називається! Убивать треба таких мертвякiв!
I поклав менi величезного кавуна прямо на пику. Я тiльки кавкнув.
— Е нє, хлопцi, так вiн i справдi гигне, — чую раптом голос Яви. — Так не можна.
I кавун з моєї пики вiдкотився.
— А що ж? Як же ж тодi? Не вийде ж пiрамiда, — почулися голоси.
— Як не вийде! Вийде! — закричав Стьопа. — Я ж забув зовсiм. Фараонiв ховали сидячи, а то й стоячи. Вставай! Вставай, Гаменхотепе! Тiльки мовчи — ти мертвий!
Я встав, i робота знову закипiла. Тепер було легше. Хоч давило в боки, але дихать можна. Я стояв iз заплющеними очима, а хлопцi обкладали мене кавунами. Незабаром навколо мене вже була справжнiсiнька пiрамiда, з якої стирчала тiльки моя голова, що, як казав потiм Ява, теж була схожа на кавун.
Стьопа був дуже задоволений i весело наспiвував похоронний марш:
— Тай-та-та-ра-та-рай, та-та-та-ра-рай-там-та-рам!
I раптом пролунав пронизливий крик Антончика:
— Хлопцi! Тiкай! Дiд!
I всi кинулися врозтiч Це було так несподiвано, що я навiть не одразу злякався. I тiльки коли вiд хлопцiв лишилася сама курява,я похолов.
Я стояв, обкладений кавунами, не в змозi ворухнути нi ногою, нi рукою i дивився, як до мене, розмахуючи кийком, бiг дiд Салимон.
— Хлопцi! — безнадiйно вереснув я. — Куди ви?! А я? Раби! Гади! Гаменхотепа кинули! Антончику! Друже!
Але вони вже й почути не могли.
Ну все! Гибель! Зараз дiд пiдбiжить, побачить, що ми наробили, побачить оту гору побитих кавунiв, розмахнеться i — кийком менi по кумполу. I буде на одного розбитого кавуна бiльше. Буде менi гробниця… Пiрамiда…
Я вже бачив розлючене обличчя дiда i чув, як вiн сопе. Ближче, ближче, ближче…
I тут, як з-пiд землi, з'явився Ява. Дiд уже був зовсiм близько уже змахнув кийком. Ява пiдскочив до мене, схопив кавуна, що лежав бiля самої моєї щоки, i пожбурив у дiда. Дiд випустив з рук кийка i ледь устиг пiймати кавуна. Вiн же був баштанник, той Салимон, i вiн не мiг допустити, щоб кавун упав на землю i розбився. А Ява вже схопив другого кавуна i знову кинув. I знову дiд пiймав. Це було прямо як у цирку, як у кiно. Ява кидав, дiд ловив i клав на землю. Ява кидав, дiд ловив i клав на землю.
Я потроху звiльнявся. От уже й я схопив кавуна й кинув. Тепер ми кидали з Явою удвох, а дiд Салимон ловив. Ловив, хекаючи й примовляючи:
— Ах, шелегейдики!
— Ах, шмарогузи!
— Ах, катовi гаспиди!
Через кiлька хвилин ми з Явою вже щодуху лопотiли п'ятами по баштану. Тепер доганяй, дiду! Шукай вiтра в полi.
Я бiг поряд з Явою нога в ногу, наче ми були один механiзм. I менi здавалося, що серця нашi теж б'ються, наче одне серце.
Менi було дуже хороше!
Мабуть, таке вiдчувають справжнi друзi-солдати, коли плече в плече йдуть в атаку.
Отак бiг би й бiг на край свiту. Нема нiчого кращого в життi за дружбу!
…На другий день наша дружба з Явою була ще бiльш скрiплена. Так би мовити, кров'ю. Бо дiд Салимон подiлився своїми враженнями про фараонську пiрамiду з нашими батьками. I батьки нашi зробили нам чотириста двадцять восьме серйозне попередження по тому мiсцю, про яке при дiвчатах не говорять. Роблячи попередження, батьки примовляли:
— А от Стьопа! Стьопа не такий! Стьопи там не було! Га? Не було ж?
Ми зцiплювали зуби й мовчали. Ми нiкого не виказали. Нiкого! Хай кажуть про Стьопу! Хай! А я все одно знав, хто такий Стьопа, хто такий Антончик, а хто такий — Ява!
То хiба мiг я, скажiть, поїхати сам у табiр до моря пiсля цього?! Нiзащо. Нiколи в свiтi!
Дружба! Велике це слово — дружба! Може, найбiльше з усiх слiв людських.
Заради дружби люди йдуть на тортури, сiдають у тюрму, навiть життя вiддають…
Роздiл Х
Ми — крiпаки. Приїзд Явиних батькiв. Пiстолети
Ви не думайте, я тата дуже люблю, але вiв у нас таки упертий, або, як вiн сам про себе говорить, «абсолютно принципiальний» чоловiк. Раз сказав, то хай тут камiння з неба падає, а буде так. Сказав — як зав'язав.
I ото вiн пообiцяв менi, що гульнi не буде, то не сумнiвайтесь — нiколи було й угору глянути.
Щоранку вiн задавав менi таку «нагрузочку» на день, що добрий наймит би не впорався. I я трудився, аж дим iшов.
Мати мене, звичайно, жалiла i, коли батька не було, завжди поспiшала сказати: «Вiдпочинь, синку, погуляй!» Але гордiсть моя не дозволяла менi слухатись її. Я знав, що якби тато довiдався, вiн би тiльки скривився презирливо i сказав: «Мамiй нещасний!» А це було гiрше, нiж сто потиличникiв.
I я трудився.
Я не кажу вже, що я робив те, що треба було робити: чистив свинарник, рубав дрова, порався в саду i на городi.
Але здебiльшого я виконував роботу, на мiй погляд, нiкому не потрiбну, роботу, яку батько просто вигадував для мене. Наприклад, копав здоровеннецьку яму на помиї та смiття. Нащо? Все життя виливала мати помиї у бур'яни за клуню — i нiчого. А тут, бач, спецiальна яма знадобилася.
Або — паркан iз штахетiв на межi нашого городу з сусiдським. Нiколи там паркану не було. Мовляв, щоб кури в сусiдський город у шкоду не лазили. Смiх! Лазили й будуть лазити — на те вони й кури. I нiякi їм штахети не завадять.
Я знаю, просто це називається — трудове виховання.
I чого отi дорослi так люблять виховувати! Тiльки клопоту завдають Нiби я сам не розумiю, що погано, а що добре, що треба робити, а чого не слiд! Прекрасно розумно.
От я пiдслухав ненароком розмову батька з матiр'ю. Мати умовляла, щоб вiн дав уже менi спокiй: «Ти хочеш, щоб вiн уже зовсiм… Бач, на що схожий!
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124