Наступний пiсля тої ночi день був ущерть насичений знаменними подiями.
Зранку приїхав професор Дудка, керiвник київських юннатiв, а разом з професором кореспондент пiонерської газети.
Професор Дудка виявився молодою вродливою жiнкою у модному платтi з короткими рукавами i в туфлях на тонюсiньких каблучках-шпильках.
Професор Дудка подивилася на глобулус i сказала, що це «прекрасний штамб хлорели» (саме так вона висловилася), що вона обов'язково доповiсть про це в iнститутi, що це великий успiх, i гаряче потиснула руки спершу Фарадейовичу, а потiм усiм юннатам.
Фарадейович аж сяяв вiд щастя (до речi, в цей день виписали з лiкарнi його жiнку).
Юннати теж сяяли (кореспондент обiцяв написати про них у газетi). Потiм Фарадейович при всiх обняв нас з Явою, поцiлував i сказав:
— Коли б не ви — все б погибло! Спасибi, друзi мої, спасибi!
* * *
А незабаром у клубi був товариський суд. На сценi стояв накритий червоною китайкою стiл, за яким сидiли голова колгоспу Iван Iванович Шапка, члени правлiння, Явина мама-депутат, дiд Варана, дiд Салимон i Галина Сидорiвна.
А збоку на лавi пiдсудних вкупочцi сидiли набурмосенi Книш з Книшихою i трохи осторонь скуйовджений Бурмило. Ми висiупали як головнi свiдки обвинувачення. I весь зал дуже смiявся, коли Ява розповiдав, як вiн затонув…
Пiвсела виступило на цьому судi. I всi говорили, що той, хто дбає тiльки про власну шкуру i свою кишеню, не вартий доброго слова (це сказала Галина Сидорiвна).
…Що вiн «унутрiшнiй диверсант» (це сказав дiд Салимон).
…I якщо вiн може продати за копiйки свою совiсть, торгуючи нею на базарi, то за хорошу цiну вiн i Батькiвщини не пожалiє (це сказав комсомолець Гриць Чучеренко).
…I жаль, понiмаєте, що товариський суд не може присудити всипать, понiмаєте, добренько за такi дiла, як говорить один хороший чоловiк, по западному полушарiю! (Це сказав мiй тато.)
…Але нiчого, тепер вони знатимуть, що про них думає все село (це сказав Iван Iванович Шапка). Бучний був суд.
А пiсля суду до нас пiдiйшов Гришка Бардадим i сказав:
— Молодцi, босяки!
I ляснув своїми граблями по потилицi спершу мене, потiм Яву.
Коротше кажучи, то був день нашої слави. Слави, про яку ми так довго й безуспiшно мрiяли.
…Але ми чомусь не вiдчували тої шаленої радостi, про яку мрiялося. Чогось нам не того хотiлося. …Щось їло нашi душi, як iржа залiзо. …Якась думка. I коли ми йшли з суду, Ява висловив її.
— Мда, — мовив вiн задумливо. — Все це добре, але… однi глобулус виводять… космiчний. Iншi майструюiь щось на транзисторах, напiвпровiдниках. А ми… — вiн зiтхнув, — тiльки пiдштаники на телевiзiйну антену вивiшувать умiємо. Це й дурень може. Та й не тiльки дурень. Навiть мавпа.
— Людиноподiбна, — додав я.
* * *
…I от-уже позаду лiто, безтурботне дозвiлля. Знову парта, знову кожнi сорок п'ять хвилин дзвоник, знову: «Хто не виконав домашнього завдання, пiднесiть руку!», «Iди до дошки!», «Вийди з класу!..» Буденне життя колишнього п'ятого, нинi шостого «Б».
Я сиджу на своєму звичному мiсцi бiля вiкна, дивлюсь, як ганяє на подвiр'ї наш Собакевич, i думаю…
Я думаю про Книшiв — кажуть, вони продають свою нову хату i їдуть кудись на Харкiвщину. Певно-таки заговорила в них совiсть пiсля суду. Соромно односельцям в очi дивитися. Може, там, на Харкiвщинi, й людьми стануть.
Он Бурмило ж i пити кинув, i браконьєрський реманент свiй поламав i повикидав.
I ще я думаю (не вперше уже): «Чому все-таки Кукурузяка висадився на той острiв, що поряд з Високим? Випадково? Збiг обставин? Чи, може, спецiально?»
Я вже питав його.
Мовчить.
Тiльки усмiхається…
Раптом думки мої порушує голос Галини Сидорiвни:
— Рень, до дошки!
I я вiдчуваю, як мiй правий лiкоть пiдскакує вгору — це пiдводиться, пiднiмаючи кришку парти, мiй сусiда. Мiй сусiда i друг Ява (колишнiй Кукурузо). Аякже, вiн таки склав переекзаменовку (а що ж ви думаєте!) i теж перейшов до шостого класу.
О, то були дуже напруженi днi — пiсля суду.
Спершу я тiльки ходив попiд вiкнами у Ренiв i на всiх цикав. На Собакевича: «Цить!» — не гавкай.
На корову Контрибуцiю: «Цить!» — не мукай.
На зозулястого пiвня: «Цить!» — не кукурiкай.
Пильнував, щоб нiхто не перешкодив готуватися моєму друговi.
А потiм я переконав його, що краще готуватися вдвох, що менi теж це необхiдно, бо я нiчого не знаю.
Спочатку вiн огинався:
— Не треба менi твоїх жертв!
Але я сказав:
— Та ти що — хочеш бути кращим за мене? Хочеш усе знати, а я, значить, лишайся дурнем неписьменним? Це нечесно, не по-товариському!
I вiн змушений був погодитись.
Цiлий серпень ми готувались вдвох. Не скажу, щоб це було дуже цiкаво, цiкавiше, наприклад, нiж грати у футбола, у цурки-палки або ловити рибу… Але хто сказав, що для друга треба робити тiльки те, що цiкаво?
На переекзаменовку я пiшов теж разом з Явою. I диктант ми писали удвох.
Галина Сидорiвна одразу зрозумiла, чого я прийшов, I сказала:
— Сiдай теж пиши, тобi це корисно.
I ви знаєте, я написав гiрше, нiж Ява. Вiн зробив тiльки двi помилки, а я три. Недарма вiн, чортяка, брав з собою «Граматику» на безлюдний острiв.
I от тепер вiн стоїть бiля дошки i впевнено пише вправи, I нi разу не помилився.
До речi, я знаю, що в книзi «Робiнзон Крузо» лежить у нього папiрець з однiєю адресою.
Навряд чи хтось би став берегти адресу просто собi так, не думаючи з неї скористатися.
Отже, граматика моєму друговi ще й, так би мовити, особисто потрiбна. Вiдмiнницi безграмотного листа не напишеш. Краще одразу у криницю сторч головою.
— Молодець, Рень, сiдай! — каже Галина Сидорiвна. I мiй друзяка, розiмлiлий вiд гордостi, повiльно йде на мiсце.
Сiвши за парту, Ява кiлька хвилин мовчить — поки не вляглися почуття, викликанi похвалою вчительки. Потiм нахиляється до мене i шепоче:
— Так що — випробуємо?
— Давай, — кажу я.
Ми схиляємося i засовуємо голови пiд парту. Ява виймав з-за пазухи плоску жерстяну коробочку з-пiд цукерок, з якої стирчать рiзнi гвинтики, шпунгики i дротинки. Це винайдений нами механiчний пристрiй для розстiбування гудзикiв, Офiцiйної назви вiн ща не має i зветься поки що умовно «штукакенцiя» (не «штука» i не «штукенцiя», а саме «штукакенцiя», бо кожний винахiд обов'язково повинен мати свою назву). Дiє «штукакенцiя» дуже просто прикладаєш до гудзика, натискаєш на кнопку — i готово. Тiльки спершу треба, звичайно, завести пружину. I от Ява бере i починає заводити.
Звичайно, це вам ще не на транзисторах, не на напiвпровiдниках, але…
Кррекк! — раптом дзвiнко на весь клас клацає пружина i, вискочивши з коробочки, б'є знизу Стьопу Карафольку, що сидить перед нами.
Карафолька скрикує.
— У, розтелепа! — шиплю я на Яву. Але пiзно! Наче грiм з неба, лупає над нами гнiвний голос Галини Сидорiвни:
— Завгороднiй i Рень, вийдiть з класу!
Червонi як маки, вилазимо ми з-пiд парти i один за одним чимчикуємо до дверей. Навчальний рiк почався…

ЧАСТИНА ДРУГА
розсказана знову-таки Павлушею Завгороднiм
Незнайомець з тринадцятої квартири,
або
Злодiї шукають потерпiлого
пригодницька повiсть
Роздiл I
«Е», — сказали ми з Явою
Я поправляю бакенбарди, спинаюся навшпиньки i дивлюсь у дiрку в завiсi.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124