Бий! Це я твого апарата вкрав. Бий! — Я пiдставив йому свою пику i замружився, чекаючи удару. Але удару не було.
— Для чого брав? — пробасив Бардадим.
— Привида вночi знiмав… На Горбушинiй могилi.
— Зняв?
— Зняв.
— Бре!
— О! — черконув я себе долонею по шиї.
— Ану ходiмо проявимо.
— Ходiмо, — писнув я, ще не вiрячи, що так легко минулося.
На ходу втираючись рушником, Гриша повiв мене в хлiвець, де в нього була обладнана фотолабораторiя.
Потiм у цiлковитiй темрявi, що аж очi болiли витрiщати, вiн щось клацав, шарудiв плiвкою, хлюпав у якихось мисочках. Я тiльки догадувався, що вiн дiстає з апарата плiвку i пхає її у проявник, промиває i знову пхає у фiксаж.
Я з трепетом ждав.
Невже нiчого не буде?
Нарештi вiн одчинив дверi хлiвця i вийшов, тримаючи в руках мокру плiвку. I одразу пiднiс її до очей, роздивляючись.
— Ну що? Що? Що? — аж пiдскочив я од нетерпiння.
— Та цить! — кривився вiн спершу i мружив очi, вдивляючись у плiвку. I раптом вигукнув:
— Єсть! От чорт!.. Єсть!.. Щоб мене грiм побив, щось єсть! От чорт!..
Обличчя в нього було по-дитячому розгублене.
— Дай! Дай! — схопив я його за руку.
I вiн, що iншим разом обов'язково дав би менi за таке ляща, покiрно схилився, показуючи менi плiвку.
Ой! Єсть! Таки єсть! Правда, не дуже чiтко, навiть дуже не чiтко, але єсть! Видно бiлий обрис Горбушиної каплицi (негатив же!) i на ньому темний силует — тулуб, руки, а голови нема…
Мене враз охопило таке почуття, що я й переказати не можу. Ото є росiйське слово «восторг». Так ото саме той «восторг» мене охопив. Бо в ньому є оте «вос», що нiби догори пiдносить. А менi здалося, наче я стою вже не на землi, а на якiйсь повiтрянiй подушцi (як отi сучаснi кораблi). I та подушка росте й пiдносить мене все вище и вище.
Матiнко моя! Невже ж це я зробив таке, чого нiхто в свiтi ще не робив! Сфотографував привида, живого привида сфотографував!
— Ану, розказуй, як це було! Тiльки не бреши, бо… — Бардадим пiднiс менi до носа свiй кулачище. Але я спокiйно одвiв його вiд свого носа. Чого менi боятися? Чого б це я брехав?
I я розказав Бардадимовi чистiсiнько все, навiть як наввипередки хропли племiнник-москвич i льоха.
— Чортiвня якась! Привид! — знизав плечима Бардадим — Який у бiса привид? Нема нiяких привидiв! Якi можуть бути привиди? Люди в космосi лiтають, а ти — «привид».
I тут я йому видав суть теорiї про цiлком наукове перевтiлення за законами фiзики розуму i душi людської у привиди.
— Тю! — сказав Бардадим. — Дурницю якусь верзеш — купи не тримається.
Але в очах його не було переконання. Швидше була непевнiсть i збентеження. Бардадим, чесно кажучи, не був вiдмiнником. Вiн бiльше вмiв працювати руками, нiж головою. Що-що, а академiком вiн не стане — це точно.
— А що ж тодi це таке, як не привид? — спитав я.
— Лихий його зна! Може, хтось перевдягнувся, щоб iебе налякати.
— А голову куди подiв? Одрiзав на врем'я? I нiг не було. Вiн наче в повiтрi витав… Я ж бачив.
— Ну, от хай плiвка висохне, надрукуємо — буде виднiше.
Зненацька iз за тину вигулькнула голова Антончика Мацiєвського.
— Га? Що? Є щось? Є? — криво усмiхнувся вiн. Я кинув на нього вбивчий погляд i одвернувся.
— Ну чого їй? Чого? Мене мати не пустили. Клянусь. Що я — винен? Замкнули в хатi. Клянусь.
Я мовчав, не дивлячись на нього. Тодi, звертаючись до Бардадима, вiн знову спитав.
— Є щось? Є? Так? Гришо!
— Та е, — неохоче озвався Бардадим. — Схоже на привид, але хто його зна…
— Я гляну. Можна, я гляну? Ну, будь ласка, будь ласка! Я гляну. Можна?
Вiн так просив, що навiть у мене не вистачило духу вiдмовити йому.
— Iди, — сказав Бардадим. — Тiльки руками не мацай. Отак бери двома пальцями за край.
Витягнувши шию, Антончик благоговiйно глянув на плiвку.
— У-у! Точно! У-у! Привид!
I раптом рвонув з усiх нiг з двору.
— Ти куди?
— Зараз! — уже з вулицi гукнув вiн.
Хвилин через десять у Бардадима на подвiр'ї було повно люду. Всi хлопцi з нашого кутка збiглися сюди: i Вася Деркач, i Коля Кагарлицький, i Стьопа Карафолька, i Вовка Маруня… Не було тiльки Павлушi…
Горобцями стрибали вони навколо Гришки Бардадима i ощихаючи один одного, без угаву галасували:
— Ану-ну!
— А дай я!
— Та пусти, я гляну!
— Та я ще сам не роздивився.
— Ух ти! Оце так!
— Диви-и!
— Охти!
Нарештi плiвка пiдсохла, i Бардадим пiшов друкувати Iрзнiмки. Я попхався у хлiвець слiдом за ним, хоч менi там i нiчого було робити. Хлопцi шанобливо розступилися, дающей менi дорогу. Вася Деркач сунувся було й собi за мною, але Бардадим, пропустивши мене, мовчки одiпхнув Васю i зачинив дверi. Гордiсть сповнила мене по вiнця i навiть Чгерехлюпнулась через край. Я з Бардадимом, а ви всi — «отвалi!» (як казав Будка, наш київський приятель).
Бардадим заклав плiвку у збiльшувач, ввiмкнув його — негативне зображення вiдбилося на фотопаперi. Вимкнув i поклав фотопапiр у ванночку з проявником. I у неприродному цирковому свiтлi червоного лiхтарика я бачу, як на фотопаперi починає проступати справжнє зображення темної Горбушиної каплицi i бiлого привида на ньому. Серце моє на мить зупинилось, а потiм забилося з подвiйною швидкiстю.
Є! Є фотографiя привида! Хай тепер хтось скаже, що я брешу. О! О! Речовий доказ! Самому Келдишу, президентовi Академiї наук, покажу, як треба буде! Ур-ра!
Коли ми винесли ще мокре фото надвiр i показали хлопцям — говорити хлопцi вже не могли. Вони тiльки мовчки перезиралися круглими пiвнячими очима i здивовано витягали свої мармизи.
У боксi це називається нокаут. Це коли противник вiд нищiвного влучного удару гепається на землю i лежить догори ратицями, як неживий…
Такого трiумфу перед хлопцями я ще не знав нiколи. Навiть коли ми ото з Павлушею викамстролювали рiзнi штуки, то я все-таки дiлив славу з ним. I для мене то була не цiла слава, а пiвслави. Тiльки тепер я зрозумiв, що справжня слава неподiльна. Справжня слава — це коли ти сам, сам один п'єш її повними барилами, не даючи нiкому нi краплi. Ото насолода! Ото щастя!
Ех, який жаль, що нема зараз тут того iудського Павлушi! Ото б закрутився дзигою, ото б застрибав, як карась на сковородi. I де вiн ходить, чорти б його взяли? Мабуть, водить десь пензлякою по паперi, мазило нещасне. Ну, нiчого, вiн сьогоднi все одно довiдається рано чи пiзно.
Все одно!
Я уявив собi, як це все буде, i менi стало щиро, вiд душi його шкода. Як вiн переживатиме!
Але — сам винен.
Роздiл VII
Антончик намагається висунутися на перший план. Iсторiя Карафольчиної гулi. Атака баби Мокрини. Атаку вiдбито.
Неприємно було тiльки те, що своїм подвигом я пiдтверджував фiлософську теорiю страхополоха i зрадника Антончика Мацiєвського.
Оно вiн уже крутиться i весь час радiсно вигукує:
— А що я казав! Га! Що я казав! Людський дух не може зникнути просто так, без слiду Вiн мусить у щось перетворитись. Абсолютно! За законами фiзики! Що я казав!
Висуває, бач, себе на перший план.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124
— Для чого брав? — пробасив Бардадим.
— Привида вночi знiмав… На Горбушинiй могилi.
— Зняв?
— Зняв.
— Бре!
— О! — черконув я себе долонею по шиї.
— Ану ходiмо проявимо.
— Ходiмо, — писнув я, ще не вiрячи, що так легко минулося.
На ходу втираючись рушником, Гриша повiв мене в хлiвець, де в нього була обладнана фотолабораторiя.
Потiм у цiлковитiй темрявi, що аж очi болiли витрiщати, вiн щось клацав, шарудiв плiвкою, хлюпав у якихось мисочках. Я тiльки догадувався, що вiн дiстає з апарата плiвку i пхає її у проявник, промиває i знову пхає у фiксаж.
Я з трепетом ждав.
Невже нiчого не буде?
Нарештi вiн одчинив дверi хлiвця i вийшов, тримаючи в руках мокру плiвку. I одразу пiднiс її до очей, роздивляючись.
— Ну що? Що? Що? — аж пiдскочив я од нетерпiння.
— Та цить! — кривився вiн спершу i мружив очi, вдивляючись у плiвку. I раптом вигукнув:
— Єсть! От чорт!.. Єсть!.. Щоб мене грiм побив, щось єсть! От чорт!..
Обличчя в нього було по-дитячому розгублене.
— Дай! Дай! — схопив я його за руку.
I вiн, що iншим разом обов'язково дав би менi за таке ляща, покiрно схилився, показуючи менi плiвку.
Ой! Єсть! Таки єсть! Правда, не дуже чiтко, навiть дуже не чiтко, але єсть! Видно бiлий обрис Горбушиної каплицi (негатив же!) i на ньому темний силует — тулуб, руки, а голови нема…
Мене враз охопило таке почуття, що я й переказати не можу. Ото є росiйське слово «восторг». Так ото саме той «восторг» мене охопив. Бо в ньому є оте «вос», що нiби догори пiдносить. А менi здалося, наче я стою вже не на землi, а на якiйсь повiтрянiй подушцi (як отi сучаснi кораблi). I та подушка росте й пiдносить мене все вище и вище.
Матiнко моя! Невже ж це я зробив таке, чого нiхто в свiтi ще не робив! Сфотографував привида, живого привида сфотографував!
— Ану, розказуй, як це було! Тiльки не бреши, бо… — Бардадим пiднiс менi до носа свiй кулачище. Але я спокiйно одвiв його вiд свого носа. Чого менi боятися? Чого б це я брехав?
I я розказав Бардадимовi чистiсiнько все, навiть як наввипередки хропли племiнник-москвич i льоха.
— Чортiвня якась! Привид! — знизав плечима Бардадим — Який у бiса привид? Нема нiяких привидiв! Якi можуть бути привиди? Люди в космосi лiтають, а ти — «привид».
I тут я йому видав суть теорiї про цiлком наукове перевтiлення за законами фiзики розуму i душi людської у привиди.
— Тю! — сказав Бардадим. — Дурницю якусь верзеш — купи не тримається.
Але в очах його не було переконання. Швидше була непевнiсть i збентеження. Бардадим, чесно кажучи, не був вiдмiнником. Вiн бiльше вмiв працювати руками, нiж головою. Що-що, а академiком вiн не стане — це точно.
— А що ж тодi це таке, як не привид? — спитав я.
— Лихий його зна! Може, хтось перевдягнувся, щоб iебе налякати.
— А голову куди подiв? Одрiзав на врем'я? I нiг не було. Вiн наче в повiтрi витав… Я ж бачив.
— Ну, от хай плiвка висохне, надрукуємо — буде виднiше.
Зненацька iз за тину вигулькнула голова Антончика Мацiєвського.
— Га? Що? Є щось? Є? — криво усмiхнувся вiн. Я кинув на нього вбивчий погляд i одвернувся.
— Ну чого їй? Чого? Мене мати не пустили. Клянусь. Що я — винен? Замкнули в хатi. Клянусь.
Я мовчав, не дивлячись на нього. Тодi, звертаючись до Бардадима, вiн знову спитав.
— Є щось? Є? Так? Гришо!
— Та е, — неохоче озвався Бардадим. — Схоже на привид, але хто його зна…
— Я гляну. Можна, я гляну? Ну, будь ласка, будь ласка! Я гляну. Можна?
Вiн так просив, що навiть у мене не вистачило духу вiдмовити йому.
— Iди, — сказав Бардадим. — Тiльки руками не мацай. Отак бери двома пальцями за край.
Витягнувши шию, Антончик благоговiйно глянув на плiвку.
— У-у! Точно! У-у! Привид!
I раптом рвонув з усiх нiг з двору.
— Ти куди?
— Зараз! — уже з вулицi гукнув вiн.
Хвилин через десять у Бардадима на подвiр'ї було повно люду. Всi хлопцi з нашого кутка збiглися сюди: i Вася Деркач, i Коля Кагарлицький, i Стьопа Карафолька, i Вовка Маруня… Не було тiльки Павлушi…
Горобцями стрибали вони навколо Гришки Бардадима i ощихаючи один одного, без угаву галасували:
— Ану-ну!
— А дай я!
— Та пусти, я гляну!
— Та я ще сам не роздивився.
— Ух ти! Оце так!
— Диви-и!
— Охти!
Нарештi плiвка пiдсохла, i Бардадим пiшов друкувати Iрзнiмки. Я попхався у хлiвець слiдом за ним, хоч менi там i нiчого було робити. Хлопцi шанобливо розступилися, дающей менi дорогу. Вася Деркач сунувся було й собi за мною, але Бардадим, пропустивши мене, мовчки одiпхнув Васю i зачинив дверi. Гордiсть сповнила мене по вiнця i навiть Чгерехлюпнулась через край. Я з Бардадимом, а ви всi — «отвалi!» (як казав Будка, наш київський приятель).
Бардадим заклав плiвку у збiльшувач, ввiмкнув його — негативне зображення вiдбилося на фотопаперi. Вимкнув i поклав фотопапiр у ванночку з проявником. I у неприродному цирковому свiтлi червоного лiхтарика я бачу, як на фотопаперi починає проступати справжнє зображення темної Горбушиної каплицi i бiлого привида на ньому. Серце моє на мить зупинилось, а потiм забилося з подвiйною швидкiстю.
Є! Є фотографiя привида! Хай тепер хтось скаже, що я брешу. О! О! Речовий доказ! Самому Келдишу, президентовi Академiї наук, покажу, як треба буде! Ур-ра!
Коли ми винесли ще мокре фото надвiр i показали хлопцям — говорити хлопцi вже не могли. Вони тiльки мовчки перезиралися круглими пiвнячими очима i здивовано витягали свої мармизи.
У боксi це називається нокаут. Це коли противник вiд нищiвного влучного удару гепається на землю i лежить догори ратицями, як неживий…
Такого трiумфу перед хлопцями я ще не знав нiколи. Навiть коли ми ото з Павлушею викамстролювали рiзнi штуки, то я все-таки дiлив славу з ним. I для мене то була не цiла слава, а пiвслави. Тiльки тепер я зрозумiв, що справжня слава неподiльна. Справжня слава — це коли ти сам, сам один п'єш її повними барилами, не даючи нiкому нi краплi. Ото насолода! Ото щастя!
Ех, який жаль, що нема зараз тут того iудського Павлушi! Ото б закрутився дзигою, ото б застрибав, як карась на сковородi. I де вiн ходить, чорти б його взяли? Мабуть, водить десь пензлякою по паперi, мазило нещасне. Ну, нiчого, вiн сьогоднi все одно довiдається рано чи пiзно.
Все одно!
Я уявив собi, як це все буде, i менi стало щиро, вiд душi його шкода. Як вiн переживатиме!
Але — сам винен.
Роздiл VII
Антончик намагається висунутися на перший план. Iсторiя Карафольчиної гулi. Атака баби Мокрини. Атаку вiдбито.
Неприємно було тiльки те, що своїм подвигом я пiдтверджував фiлософську теорiю страхополоха i зрадника Антончика Мацiєвського.
Оно вiн уже крутиться i весь час радiсно вигукує:
— А що я казав! Га! Що я казав! Людський дух не може зникнути просто так, без слiду Вiн мусить у щось перетворитись. Абсолютно! За законами фiзики! Що я казав!
Висуває, бач, себе на перший план.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124