Туди сiм кiлометрiв, назад сiм. Там тебе, звiсно, не найшов. Ганнi нi став нiчого говорити, щоб не хвилювалася. Ну, думаю, не iнакше, як у плавнi чкурнув хлопець, бiсова душа. Я й сам же туди ще пацаном колись тiкав пiсля того, як батько духу дав за розбиту макiтру. Знаю… Прийшов я з Пiсок — уже вечорiло. Було б на ранок пошуки вiдкласти, та на душi неспокiйно: «Уже два днi отой жовтодзьоб сам у плавнях (бо ж дружка твого я бачив), а я, старий дурень, i вухом не веду. Може, вiн голодний, може, хто ного зна, що з ним. Усе-таки плавнi — це не жарт. Не один фашист могилу собi тут знайшов… Як дома сидiти, дай, думаю, поїду пошукаю». I поїхав. Якби не оте «Руки вгору», мабуть би, старий до ранку по плавнях мотався, як водяник. Отак-то…
Кукурузо всього мiг чекати: що дiд лаятиметься, що навiть намне вуха, як бувало. Але що дiд говоритиме так просто й щиро, вiн, мабуть, не думав. Вiн принишк i мовчав.
— Ех, невже я помру й не побачу, чи вийде з тебе людина, чи нi? — з болем сказав дiд.
— Не кажiть так, дiду, не помрете ви, — злякано писнув Кукурузо.
— А ти що думав — дiд вiчний? На дев'яносто вже завернуло. От-от — i в яму сторчака. Вже недовго…
— Я, може, ще навiть ранiше за вас помру. Оно, пам'ятаєте, як у мене чиряк на нозi був i температура сорок… Так що не кажiть.
— Е, синку, молодi можуть вмерти, а старi мусять вмерти… Так уже заведено. I не треба в цьому змагатися. Краще в чомусь iншому…
Запанувала мовчанка. Видно, мого друга вкрай збентежили i схвилювали дiдовi слова. Та й мене теж. Нiколи я не бачив дiда таким. Завжди вiн бурчав, лаявся, навiть потиличниками частував, а тут… Ех, краще б вiн нам вуха нам'яв!..
— Дiду, — жалiбно мовив Кукурузо, — ви не кажiть матерi. Я вас прошу. Га, дiду?
— Та що ж казати. Нема чим радувать.
— Я вчу граматику, вчу, чесне слово. I переекзаменовку здам.
— Побачимо…
— Ви думаєте, ми балуємося. Ми тут… ми тут…
— Та бачу ж — вистежуєте когось. Кого ж це?
— Книша.
— Овва! Чого раптом?
Кукурузо хотiв був почати пояснювати, аж тут дiд враз приставив долоню до вуха i тихо сказав:
— Цить!.. Потiм… Пливе… Ховайтесь, хлопцi, побачимо, в чiм тут справа.
Ми принишкли. А дiд ступив тiльки один крок до куща i — нiби розтанув у темрявi. Минула хвилина, двi, а може, й бiльше. I тiльки тодi ми побачили — iз стружки виплив човен. Як дiд Варава мiг почути його, не збагну. От що значить — старий мисливець!
Човен пристав до берега.
З човна вилiз Книш.
Щось дзвякнуло, впавши на землю.
Книш лайнувся пiвголосом, пiдняв, пiшов стежкою.
Вiн так близько пройшов повз мене, що менi здалося, вiн зараз перечепиться через мою ногу, i я швиденько пiдiбгав її пiд себе.
В однiй руцi Книш тримав великий залiзний лом, а в другiй — вiдро й друшляк, оте металеве з дiрочками, на якому галушки й вареники зцiджують.
Бiля озерця Книш поклав лом на землю, роззув чоботи, забрiв по колiна у воду й почав друшляком збирати щось з поверхнi озерця i струшувати у вiдро.
— Гайда, хлопцi, — шепнув дiд i, вийшовши з кущiв, голосно кахикнув:
— Кахи-кахи!
Вiд несподiванки Книш сiпнувся, послизнувся — шубовсть! — i сiв у воду. Лише голова з води стирчить, на всi боки розгублено крутячись.
— Помагай бi, чоловiче добрий, — спокiйно мовив дiд. — Що це ви тут робите?
— Ку-купаюсь! — дурнувато вищирився Книш i почав незграбно пiдводитися.
— З друшляком? Ясно!.. А берiть-но, хлопцi, його чоботи, ломика — заарештований вiн. Повезем у село — там розберемось…
— Та що ви, дедушка!.. Та що ви, iй-богу!.. — заметушився Книш, вилазячи з води i брикаючись на всi боки. — От жартують! Ги-ги! От жартують!
— Давай-давай! — пiдвищив голос дiд.
— Та ну, чесне ж слово! Та ну, що ви таке говорите!
— Лiзь, кажу, в човен сам! Бо зв'яжу!
— Та постойте, дедушка! Я все розкажу! Все, як е i Не винен я… Iй-богу! От святий хрест! Це все вона! Проклятуща баба! Тюрма народiв! Сам її ненавиджу! Щоб їй триста болячок! Їй-богу! Отож як почула про той льобулус, ну в одну душу: «Дiстань та дiстань, воно пiде на базарi». Ну з ножем до горла пристала. Що ти зробиш! Хай уже, думаю, щоб одчепилася, дiстану трошки. Поїхав. А воно, виявляється, ще, по-перше, нема, а по-друге, — мiкроскопiчне Як ти ним, мiкроскопiчним, торгуватимеш? Ну хоч додому не вертайся! Ви ж не знаєте моєї баби… Вирiшив я їй якоїсь iншої гадостi з води натягати, щоб тiльки не гавкала (хiба вона розбере?). Обманув її, сам сознательно обманув! Не хотiв же чiпать — раз ученики таке дiло роблять. Думав, усе! Обiйшлося! I торгiвля йде, i я спокiйний. Та нещасна моя доля. Оце вчора дiзналася вона про обман. Господи, що було! Хоч хрестись та тiкай. «Ти, кричить, злочинець, ти, кричить, уголовник! Я ж людям, може, шкоди завдала! Якщо настоящої менi не принесеш — з свiту зживу!» Ну що було робити? Ну, поймiть, дедушка, хiба я хотiв? їй же богу! Одпустiть, пожалуста.
Книш замовк, схлипуючи.
Видно, дiд завагався — сопiв i кахикав.
— Ой, дiду, викручується вiн! Як ужака! — скрикнув Кукурузо. — Вони тут з Бурмилом… у акваланзi для пiдводного плавання… цiле лiто пiрнають.
— Спецiально у Києвi купили. Ми самi бачили, — пiдхопив я. — Завдання у них якесь… вiд вермахту… Мабуть, фашистський архiв з дна дiстають. Як у Чехословаччинi.
Книш аж зiщулився весь.
— Та що ви, хлопцi! Що виi Та боронь боже! Яке там завдання! Христос з вами! Таке ж вигадали, їй-богу!
— А що ж? — спитав дiд.
Книш якийсь час мовчав, потiм враз гаряче заговорив:
— Та знаєте, та ми ж якраз, дедушка, i про вас думали. Хотiли подаруночок вам iзробить. Хоч ви й непитущий, але ж па свята чарочку можете… Хи-хи! Це ж, знаєте, узнав я, що у вiйну нiмцi тут спирт затопили. Двадцять, кажуть, канiстр лежить. Герметичнi, що їм зробиться. Так ото думаємо пiднять. Тiльки ж ви, дедушка, пожалуста, нiкому-нiкому! Ми вам по дружбi дамо. Навiть i не думайте вiдмовлятися. Це ж таке дiло! Згодиться! Хi-хi!..
Книш засмiявся дрiбненьким пiдлим смiхом. Та смiх одразу й увiрвався По дiдовому настрою зрозумiв Книш, що смiятися не до шмиги.
— Ясно, — суворо сказав дiд — А ломика оце нащо брав?
— Та просто так… просто… — зам'явся Книш.
— Хотiв греблю зруйнувати? Щоб слiди замести? Щоб усе спливло? Мовляв, стихiйне лихо? Так? — у голосi дiда дзвенiла лють.
— Таж клята баба, — почав Книш, але дiд перебий його:
— Годi вже! Сiдай! Поїхали!
— Та, дедушка! — плаксиво запросився Книш — Та ми ж з вами'сусiди! Що вам — бiльше всiх треба? Я ж нiчого не зробив, не встиг же! Одпустiть!
— Якi ми сусiди! — одрубав дiд. — Ти зовсiм на iншiй планетi живеш! I не смiй сусiдиться до людей. Поїхали!
I Книш згорбився i, як побитий собака, слухняно пiшов до човна. А коли вже ми одпливали, дiд Варава, нi до кого не звертаючись, тихо сказав:
— А той спирт партизани ще у сорок третьому виловили. Для госпiталю. Було б старожилiв спитать, перед тим як у воду лiзти.
Роздiл Останнiй
Отак закiнчилися пригоди Робiнзона Кукурузо на безлюдному островi поблизу села Васюкiвки.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124
Кукурузо всього мiг чекати: що дiд лаятиметься, що навiть намне вуха, як бувало. Але що дiд говоритиме так просто й щиро, вiн, мабуть, не думав. Вiн принишк i мовчав.
— Ех, невже я помру й не побачу, чи вийде з тебе людина, чи нi? — з болем сказав дiд.
— Не кажiть так, дiду, не помрете ви, — злякано писнув Кукурузо.
— А ти що думав — дiд вiчний? На дев'яносто вже завернуло. От-от — i в яму сторчака. Вже недовго…
— Я, може, ще навiть ранiше за вас помру. Оно, пам'ятаєте, як у мене чиряк на нозi був i температура сорок… Так що не кажiть.
— Е, синку, молодi можуть вмерти, а старi мусять вмерти… Так уже заведено. I не треба в цьому змагатися. Краще в чомусь iншому…
Запанувала мовчанка. Видно, мого друга вкрай збентежили i схвилювали дiдовi слова. Та й мене теж. Нiколи я не бачив дiда таким. Завжди вiн бурчав, лаявся, навiть потиличниками частував, а тут… Ех, краще б вiн нам вуха нам'яв!..
— Дiду, — жалiбно мовив Кукурузо, — ви не кажiть матерi. Я вас прошу. Га, дiду?
— Та що ж казати. Нема чим радувать.
— Я вчу граматику, вчу, чесне слово. I переекзаменовку здам.
— Побачимо…
— Ви думаєте, ми балуємося. Ми тут… ми тут…
— Та бачу ж — вистежуєте когось. Кого ж це?
— Книша.
— Овва! Чого раптом?
Кукурузо хотiв був почати пояснювати, аж тут дiд враз приставив долоню до вуха i тихо сказав:
— Цить!.. Потiм… Пливе… Ховайтесь, хлопцi, побачимо, в чiм тут справа.
Ми принишкли. А дiд ступив тiльки один крок до куща i — нiби розтанув у темрявi. Минула хвилина, двi, а може, й бiльше. I тiльки тодi ми побачили — iз стружки виплив човен. Як дiд Варава мiг почути його, не збагну. От що значить — старий мисливець!
Човен пристав до берега.
З човна вилiз Книш.
Щось дзвякнуло, впавши на землю.
Книш лайнувся пiвголосом, пiдняв, пiшов стежкою.
Вiн так близько пройшов повз мене, що менi здалося, вiн зараз перечепиться через мою ногу, i я швиденько пiдiбгав її пiд себе.
В однiй руцi Книш тримав великий залiзний лом, а в другiй — вiдро й друшляк, оте металеве з дiрочками, на якому галушки й вареники зцiджують.
Бiля озерця Книш поклав лом на землю, роззув чоботи, забрiв по колiна у воду й почав друшляком збирати щось з поверхнi озерця i струшувати у вiдро.
— Гайда, хлопцi, — шепнув дiд i, вийшовши з кущiв, голосно кахикнув:
— Кахи-кахи!
Вiд несподiванки Книш сiпнувся, послизнувся — шубовсть! — i сiв у воду. Лише голова з води стирчить, на всi боки розгублено крутячись.
— Помагай бi, чоловiче добрий, — спокiйно мовив дiд. — Що це ви тут робите?
— Ку-купаюсь! — дурнувато вищирився Книш i почав незграбно пiдводитися.
— З друшляком? Ясно!.. А берiть-но, хлопцi, його чоботи, ломика — заарештований вiн. Повезем у село — там розберемось…
— Та що ви, дедушка!.. Та що ви, iй-богу!.. — заметушився Книш, вилазячи з води i брикаючись на всi боки. — От жартують! Ги-ги! От жартують!
— Давай-давай! — пiдвищив голос дiд.
— Та ну, чесне ж слово! Та ну, що ви таке говорите!
— Лiзь, кажу, в човен сам! Бо зв'яжу!
— Та постойте, дедушка! Я все розкажу! Все, як е i Не винен я… Iй-богу! От святий хрест! Це все вона! Проклятуща баба! Тюрма народiв! Сам її ненавиджу! Щоб їй триста болячок! Їй-богу! Отож як почула про той льобулус, ну в одну душу: «Дiстань та дiстань, воно пiде на базарi». Ну з ножем до горла пристала. Що ти зробиш! Хай уже, думаю, щоб одчепилася, дiстану трошки. Поїхав. А воно, виявляється, ще, по-перше, нема, а по-друге, — мiкроскопiчне Як ти ним, мiкроскопiчним, торгуватимеш? Ну хоч додому не вертайся! Ви ж не знаєте моєї баби… Вирiшив я їй якоїсь iншої гадостi з води натягати, щоб тiльки не гавкала (хiба вона розбере?). Обманув її, сам сознательно обманув! Не хотiв же чiпать — раз ученики таке дiло роблять. Думав, усе! Обiйшлося! I торгiвля йде, i я спокiйний. Та нещасна моя доля. Оце вчора дiзналася вона про обман. Господи, що було! Хоч хрестись та тiкай. «Ти, кричить, злочинець, ти, кричить, уголовник! Я ж людям, може, шкоди завдала! Якщо настоящої менi не принесеш — з свiту зживу!» Ну що було робити? Ну, поймiть, дедушка, хiба я хотiв? їй же богу! Одпустiть, пожалуста.
Книш замовк, схлипуючи.
Видно, дiд завагався — сопiв i кахикав.
— Ой, дiду, викручується вiн! Як ужака! — скрикнув Кукурузо. — Вони тут з Бурмилом… у акваланзi для пiдводного плавання… цiле лiто пiрнають.
— Спецiально у Києвi купили. Ми самi бачили, — пiдхопив я. — Завдання у них якесь… вiд вермахту… Мабуть, фашистський архiв з дна дiстають. Як у Чехословаччинi.
Книш аж зiщулився весь.
— Та що ви, хлопцi! Що виi Та боронь боже! Яке там завдання! Христос з вами! Таке ж вигадали, їй-богу!
— А що ж? — спитав дiд.
Книш якийсь час мовчав, потiм враз гаряче заговорив:
— Та знаєте, та ми ж якраз, дедушка, i про вас думали. Хотiли подаруночок вам iзробить. Хоч ви й непитущий, але ж па свята чарочку можете… Хи-хи! Це ж, знаєте, узнав я, що у вiйну нiмцi тут спирт затопили. Двадцять, кажуть, канiстр лежить. Герметичнi, що їм зробиться. Так ото думаємо пiднять. Тiльки ж ви, дедушка, пожалуста, нiкому-нiкому! Ми вам по дружбi дамо. Навiть i не думайте вiдмовлятися. Це ж таке дiло! Згодиться! Хi-хi!..
Книш засмiявся дрiбненьким пiдлим смiхом. Та смiх одразу й увiрвався По дiдовому настрою зрозумiв Книш, що смiятися не до шмиги.
— Ясно, — суворо сказав дiд — А ломика оце нащо брав?
— Та просто так… просто… — зам'явся Книш.
— Хотiв греблю зруйнувати? Щоб слiди замести? Щоб усе спливло? Мовляв, стихiйне лихо? Так? — у голосi дiда дзвенiла лють.
— Таж клята баба, — почав Книш, але дiд перебий його:
— Годi вже! Сiдай! Поїхали!
— Та, дедушка! — плаксиво запросився Книш — Та ми ж з вами'сусiди! Що вам — бiльше всiх треба? Я ж нiчого не зробив, не встиг же! Одпустiть!
— Якi ми сусiди! — одрубав дiд. — Ти зовсiм на iншiй планетi живеш! I не смiй сусiдиться до людей. Поїхали!
I Книш згорбився i, як побитий собака, слухняно пiшов до човна. А коли вже ми одпливали, дiд Варава, нi до кого не звертаючись, тихо сказав:
— А той спирт партизани ще у сорок третьому виловили. Для госпiталю. Було б старожилiв спитать, перед тим як у воду лiзти.
Роздiл Останнiй
Отак закiнчилися пригоди Робiнзона Кукурузо на безлюдному островi поблизу села Васюкiвки.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124