От що значить художник. Молодець! Ну ж молодець! Вiн таки стане художником. Є-таки в нього здiбностi. У мене щодо цього — жодних сумнiвiв.
I вперше я подумав про це без заздростi, а з щирою радiстю.
I я вперше вiдчув, яке це чудове почуття — гордiсть за друга.
Я довго розглядав малюнки. Були там кращi, були гiршi, але з Павлушиним не мiг зрiвнятися жоден. I мовчав же, сатана, нi слова менi не сказав. От я зараз пiду, прямо скажу йому, що вiн талант, i… дам у вухо. Щоб не задавався. Для талантiв головне — це не задаватися, їм обов'язково треба час вiд часу давати у вухо.
Я рiшуче попрямував на шкiльне подвiр'я. I раптом зупинився як укопаний. Бiля щогли стояла… Гребенючка. Стояла i причiплювала до дротини, на якiй пiднiмають на щоглу прапор, бiлу хустку.
Це було так неймовiрно, так фантастично, що я просто отетерiв.
Тю! Так, значить, один з трьох невiдомих — це Гребенючка!
Тю! А чого з трьох?
Може, вона сама все це й придумала! «Г. П. Г.» — Ганна Петрiвна Гребенюк. Але ж вона не Петрiвна, вона Iванiвна. її ж батько Iван Гнатович. I почерк же зовсiм не її, дорослий почерк. I по телефону говорив басистий дядько. Вона нiколи в життi так голос не пiдробить. I листа ж дав менi таки офiцер на мотоциклi. I менi, i Павлушi.
Павлушi?
А може…
Може, Павлушi взагалi нiхто нiякого листа не передавав i нiчого, а просто вiн з нею заодно.
Мовчав же, не признавався, аж поки я перший не почав.
I «Г» — це Ганя. «П» — це Павлуша, а «Г» — це хтось третiй — Гришка Бардадим абощо.
А я дурний…
Нi! Не може бути!
Павлуша не може бути таким пiдступним! Тодi взагалi нема правди на землi!
Нi!
Єдине, що Павлуша мiг, — не втриматись i розказати їй про листа (ми з ним тодi у сварцi були). А може, вона сама того другого листа прочитала. Вона ж староста гуртка, збирає альбоми, а той же лист був у альбомi. Точно!
Прочитала й вирiшила пожартувати. А може, навiть вирiшила щось пiдстроїти, щоб посварити нас. Бачить, що ми помирились, i це їй муляє. У-у, кирпа поганська!
Менi дуже кортiло пiдскочити зараз до неї i дзизнути добряче. Але я стримався. Це ж значило б визнати себе переможеним Нi! Треба щось придумати таке, щоб аж. Вона ж не знає, що я бачу, як вона чiпляє хустку. I цим можна здорово скористатися.
Спокiйно, Яво, спокiйно, дорогий! Дихай глибше i тримай себе в руках!
Гребенючка потягла за дротину, i бiла хустка поповзла вгору на верх щогли Коли хустка вже була вгорi, Гребенючка злодiйкувато озирнулась i дременула на вулицю. Мене вона, звичайно, не помiтила, бо я стояв за рогом школи, ще й за кущем.
Я ще кiлька хвилин стояв отак, не рухаючись У головi роїлися безладнi думки. Я нiяк не мiг придумати, що б же ж таке вчинити Гребенючцi, як би її провчити.
Ич, вирiшила насмiшки з мене качати! Ну, стривай! Будеш ти бачити!
Перше, що треба зробити, — це негайно зняти цю бiлу хустку. Павлуша не повинен її бачити. Якщо вiн не в спiлцi з Гребенючкою, то подумає, що це правдивий знак. А якщо в спiлцi, то мусить якось виказати себе, почне непокоїтися, чому нема на щоглi хустки, де вона подiлась, i я таким чином дiзнаюся.
Пiвхвилини — i хустка була у мене в кишенi.
Сонце звернуло вже на обiд, скоро Павлуша прибiжить додому.
Я подався чекати його пiд хату.
Його чогось довго не було. Вже батько й мати Павлушинi пообiдали i знову пiшли на роботу, уже всi сусiди з вулицi пообiдали й порозходилися, а його нема та й нема. Я хвилюватися почав — чи, бува, не трапилося з ним чого. Коли це бачу — бiжить. Захеканий, скуйовджений якийсь, а очi, як у зайця, що з-пiд куща вискочив, аж свiтяться.
Кинувся до мене i слова промовити не може, тiльки хекає:
— Слу-хай!.. Слу-хай!.. Слу-хай!..
— Що таке? — питаю. — Горить десь чи знову повiнь?
— Нi… Нi… Але… Слухай, вiн хоче її вкрасти!
— Хто? Кого?
— Галину Сидорiвну! Вчительку нашу!
— Хто?
— Лейтенант.
— Тю! Що вона — вiйськовий об'єкт, чи що? Який лейтенант?
— Грузин отой з вусиками, що ти з ним на амфiбiї їздив.
— Вiн що — здурiв?
— Закохався! А ти знаєш, якi в них звичаї? «Кавказьку полонянку» пригадуєш? Сподобається такому дiвчина, вiн її хапає, зв'язує, на коня i — в гори!.. Пойняв?
— А звiдки ти взяв? Розкажи толком!
— Чув! На власнi вуха чув! Розумiєш, почався обiд, усi порозходились. I я вже збирався… Коли бачу, той грузин бiля нашої Галини Сидорiвни крутиться i щось їй нашiптує, а вона одмахується сердито i хоче йти, а вiн їй дорогу перепиняє. Це на подвiр'ї у Мазуренкiв, за хатою, там, де груша напiвусохла, знаєш. Ну, я сховався на городi в кукурудзi, дивлюсь, що ж воно буде. А вона йому: «Ну одiйди, ну одiйди, я тебе прошу!» А вiн: «Нэ могу болше! Я тебе вкраду, понiмаєш, да! Вкраду!» Вона щось йому сказала, я не почув, а вiн: «Сегодня в одинадцать, пiсля вiдбою». А вона як вирветься, як побiжить. Вiн рукою тiльки так — мах! — роздратовано i не по-нашому щось джерготнув, лайнувся, мабуть, а очi — як у вовка просто — зеленим вогнем палають… От!
— Ти диви — знизав я плечима. — А такий вродi добрячий дядько. Хлопця Пашкiвського урятував… I взагалi…
— Просто вiдчайдушний. А бачиш — дикий чоловiк. Вiд такого усього можна чекати. Ще й зарiже. В них у всiх кинджали, ти ж знаєш.
Мене враз огорнула гаряча хвиля рiшучостi. Пiсля стiлькох днiв вимушеної бездiяльностi i нудьги душа моя прагла гострих вiдчуттiв i дiї.
— Треба рятувати! — твердо сказав я.
— Самим? — недовiрливо глянув на мене Павлуша. — А чи посилимо?
— А чого там! Вiзьмемо добрячi дриняки, а як що, такий галас здiймемо — все село збiжиться. Нiде вiн не дiнеться!
— А тебе ж з дому не випустять так пiзно. Ти ж iще хворий вважаєшся.
— Та.який там хворий! Сьогоднi останнiй день. Я, знаєш, до тебе в гостi пiду, а потiм ти мене вийдеш провести, i ми — фiть!
Менi аж самому весело стало, як я здорово придумав.
Ми домовились так: коли Павлуша прийде ввечерi з будiвництва, зайде до мене i запросить до себе, а я заранi приготую добрячi замашнi бойовi дрини i сховаю в саду пiд парканом.
По тому Павлуша побiг швиденько пообiдати — боявся, щоб на будiвництвi не подумали, що вiн сачкує. А я зразу пiшов у лiщину вирiзати палицi.
Про Гребенючку я Павлушi так нiчого й не сказав. Не хотiлося псувати йому настрiй. Крiм того, у мене майнула думка: «Ану ж як Гребенючка з тим грузином заодно…» Не те, що заодно, а просто вiн її залякав i примусив допомагати. I всю цю iсторiю з листами вигадав для того, щоб мене й Павлушу випровадити з села на той час, поки вiн викрадатиме Галину Сидорiвну. Щоб ми йому не заважали. Бо я чомусь подумав, що то ж вiн був тодi ввечерi у вчительчиному саду. I вiн знає, що ми з Павлушею такi хлопцi, що… I якраз сьогоднi, коли вiн збирається викрасти Галину Сидорiвну, Гребенючка вивiсила на щоглi умовний бiлий прапорець.
Я довго вибирав у лiщинi, але вирiзав два таки добрячих дрини.
Обидва з такими балабухами на кiнцi. Просто тобi справжнiсiнькi довбнi.
Я був сповнений рiшучостi битися до останнього.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124
I вперше я подумав про це без заздростi, а з щирою радiстю.
I я вперше вiдчув, яке це чудове почуття — гордiсть за друга.
Я довго розглядав малюнки. Були там кращi, були гiршi, але з Павлушиним не мiг зрiвнятися жоден. I мовчав же, сатана, нi слова менi не сказав. От я зараз пiду, прямо скажу йому, що вiн талант, i… дам у вухо. Щоб не задавався. Для талантiв головне — це не задаватися, їм обов'язково треба час вiд часу давати у вухо.
Я рiшуче попрямував на шкiльне подвiр'я. I раптом зупинився як укопаний. Бiля щогли стояла… Гребенючка. Стояла i причiплювала до дротини, на якiй пiднiмають на щоглу прапор, бiлу хустку.
Це було так неймовiрно, так фантастично, що я просто отетерiв.
Тю! Так, значить, один з трьох невiдомих — це Гребенючка!
Тю! А чого з трьох?
Може, вона сама все це й придумала! «Г. П. Г.» — Ганна Петрiвна Гребенюк. Але ж вона не Петрiвна, вона Iванiвна. її ж батько Iван Гнатович. I почерк же зовсiм не її, дорослий почерк. I по телефону говорив басистий дядько. Вона нiколи в життi так голос не пiдробить. I листа ж дав менi таки офiцер на мотоциклi. I менi, i Павлушi.
Павлушi?
А може…
Може, Павлушi взагалi нiхто нiякого листа не передавав i нiчого, а просто вiн з нею заодно.
Мовчав же, не признавався, аж поки я перший не почав.
I «Г» — це Ганя. «П» — це Павлуша, а «Г» — це хтось третiй — Гришка Бардадим абощо.
А я дурний…
Нi! Не може бути!
Павлуша не може бути таким пiдступним! Тодi взагалi нема правди на землi!
Нi!
Єдине, що Павлуша мiг, — не втриматись i розказати їй про листа (ми з ним тодi у сварцi були). А може, вона сама того другого листа прочитала. Вона ж староста гуртка, збирає альбоми, а той же лист був у альбомi. Точно!
Прочитала й вирiшила пожартувати. А може, навiть вирiшила щось пiдстроїти, щоб посварити нас. Бачить, що ми помирились, i це їй муляє. У-у, кирпа поганська!
Менi дуже кортiло пiдскочити зараз до неї i дзизнути добряче. Але я стримався. Це ж значило б визнати себе переможеним Нi! Треба щось придумати таке, щоб аж. Вона ж не знає, що я бачу, як вона чiпляє хустку. I цим можна здорово скористатися.
Спокiйно, Яво, спокiйно, дорогий! Дихай глибше i тримай себе в руках!
Гребенючка потягла за дротину, i бiла хустка поповзла вгору на верх щогли Коли хустка вже була вгорi, Гребенючка злодiйкувато озирнулась i дременула на вулицю. Мене вона, звичайно, не помiтила, бо я стояв за рогом школи, ще й за кущем.
Я ще кiлька хвилин стояв отак, не рухаючись У головi роїлися безладнi думки. Я нiяк не мiг придумати, що б же ж таке вчинити Гребенючцi, як би її провчити.
Ич, вирiшила насмiшки з мене качати! Ну, стривай! Будеш ти бачити!
Перше, що треба зробити, — це негайно зняти цю бiлу хустку. Павлуша не повинен її бачити. Якщо вiн не в спiлцi з Гребенючкою, то подумає, що це правдивий знак. А якщо в спiлцi, то мусить якось виказати себе, почне непокоїтися, чому нема на щоглi хустки, де вона подiлась, i я таким чином дiзнаюся.
Пiвхвилини — i хустка була у мене в кишенi.
Сонце звернуло вже на обiд, скоро Павлуша прибiжить додому.
Я подався чекати його пiд хату.
Його чогось довго не було. Вже батько й мати Павлушинi пообiдали i знову пiшли на роботу, уже всi сусiди з вулицi пообiдали й порозходилися, а його нема та й нема. Я хвилюватися почав — чи, бува, не трапилося з ним чого. Коли це бачу — бiжить. Захеканий, скуйовджений якийсь, а очi, як у зайця, що з-пiд куща вискочив, аж свiтяться.
Кинувся до мене i слова промовити не може, тiльки хекає:
— Слу-хай!.. Слу-хай!.. Слу-хай!..
— Що таке? — питаю. — Горить десь чи знову повiнь?
— Нi… Нi… Але… Слухай, вiн хоче її вкрасти!
— Хто? Кого?
— Галину Сидорiвну! Вчительку нашу!
— Хто?
— Лейтенант.
— Тю! Що вона — вiйськовий об'єкт, чи що? Який лейтенант?
— Грузин отой з вусиками, що ти з ним на амфiбiї їздив.
— Вiн що — здурiв?
— Закохався! А ти знаєш, якi в них звичаї? «Кавказьку полонянку» пригадуєш? Сподобається такому дiвчина, вiн її хапає, зв'язує, на коня i — в гори!.. Пойняв?
— А звiдки ти взяв? Розкажи толком!
— Чув! На власнi вуха чув! Розумiєш, почався обiд, усi порозходились. I я вже збирався… Коли бачу, той грузин бiля нашої Галини Сидорiвни крутиться i щось їй нашiптує, а вона одмахується сердито i хоче йти, а вiн їй дорогу перепиняє. Це на подвiр'ї у Мазуренкiв, за хатою, там, де груша напiвусохла, знаєш. Ну, я сховався на городi в кукурудзi, дивлюсь, що ж воно буде. А вона йому: «Ну одiйди, ну одiйди, я тебе прошу!» А вiн: «Нэ могу болше! Я тебе вкраду, понiмаєш, да! Вкраду!» Вона щось йому сказала, я не почув, а вiн: «Сегодня в одинадцать, пiсля вiдбою». А вона як вирветься, як побiжить. Вiн рукою тiльки так — мах! — роздратовано i не по-нашому щось джерготнув, лайнувся, мабуть, а очi — як у вовка просто — зеленим вогнем палають… От!
— Ти диви — знизав я плечима. — А такий вродi добрячий дядько. Хлопця Пашкiвського урятував… I взагалi…
— Просто вiдчайдушний. А бачиш — дикий чоловiк. Вiд такого усього можна чекати. Ще й зарiже. В них у всiх кинджали, ти ж знаєш.
Мене враз огорнула гаряча хвиля рiшучостi. Пiсля стiлькох днiв вимушеної бездiяльностi i нудьги душа моя прагла гострих вiдчуттiв i дiї.
— Треба рятувати! — твердо сказав я.
— Самим? — недовiрливо глянув на мене Павлуша. — А чи посилимо?
— А чого там! Вiзьмемо добрячi дриняки, а як що, такий галас здiймемо — все село збiжиться. Нiде вiн не дiнеться!
— А тебе ж з дому не випустять так пiзно. Ти ж iще хворий вважаєшся.
— Та.який там хворий! Сьогоднi останнiй день. Я, знаєш, до тебе в гостi пiду, а потiм ти мене вийдеш провести, i ми — фiть!
Менi аж самому весело стало, як я здорово придумав.
Ми домовились так: коли Павлуша прийде ввечерi з будiвництва, зайде до мене i запросить до себе, а я заранi приготую добрячi замашнi бойовi дрини i сховаю в саду пiд парканом.
По тому Павлуша побiг швиденько пообiдати — боявся, щоб на будiвництвi не подумали, що вiн сачкує. А я зразу пiшов у лiщину вирiзати палицi.
Про Гребенючку я Павлушi так нiчого й не сказав. Не хотiлося псувати йому настрiй. Крiм того, у мене майнула думка: «Ану ж як Гребенючка з тим грузином заодно…» Не те, що заодно, а просто вiн її залякав i примусив допомагати. I всю цю iсторiю з листами вигадав для того, щоб мене й Павлушу випровадити з села на той час, поки вiн викрадатиме Галину Сидорiвну. Щоб ми йому не заважали. Бо я чомусь подумав, що то ж вiн був тодi ввечерi у вчительчиному саду. I вiн знає, що ми з Павлушею такi хлопцi, що… I якраз сьогоднi, коли вiн збирається викрасти Галину Сидорiвну, Гребенючка вивiсила на щоглi умовний бiлий прапорець.
Я довго вибирав у лiщинi, але вирiзав два таки добрячих дрини.
Обидва з такими балабухами на кiнцi. Просто тобi справжнiсiнькi довбнi.
Я був сповнений рiшучостi битися до останнього.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124