ТВОРЧЕСТВО

ПОЗНАНИЕ

А  Б  В  Г  Д  Е  Ж  З  И  Й  К  Л  М  Н  О  П  Р  С  Т  У  Ф  Х  Ц  Ч  Ш  Щ  Э  Ю  Я  AZ

 

Лежав на вигонi голий-голiсiнький — загоряв. Голова пiд парасолькою, все iнше на сонцi. I раптом — Петька. Дачник як рвоне. Бугай за ним. Дачник товстий, з черевцем. Бачить — не втече. А тут телеграфний стовп на дорозi. Як той дачник на стовп видряпався — досi невiдомо. Але факт — пiвдня загоряв на iзоляторах, тримаючись за дроти, аж поки не пiд'їхав комбайнер Микола на комбайнi i не зняв його. Дачник штани надiв i одразу на станцiю: додому їхать.
Нi, хай з бугаєм Петькою вороги нашi б'ються.
Другою кандидатурою був цап Жора. Це я його кандидатуру висунув, щоб помститися. Дуже менi противний був цап Жора, бо з'їв мою сорочку, колися у калабанi купався.
Але Ява мене не пiдтримав.
— Нi, — сказав вiн, — Жора дуже балакучий. Весь час мекекече. Ми й оплескiв не почуємо. I йдеться про бiй бикiв, а не цапiв. Треба, щоб було щось бичаче, коров'яче щось — велике i крутороге.
— Коров'яче? — кажу. — Слухай, то, може, узяти просто корову? Бо, крiм Петьки, справжнiх бикiв у нас чортма, а корiв скiльки хочеш. I взагалi нiде не сказано, що обов'язково має бути бик.
Ява задумався:
— Хтозна, може й так.
— Тодi, — кажу, — кращої кандидатури, нiж ваша Контрибуцiя, i не придумаєш.
— А чому Контрибуцiя? Чому не ваша Манька?
— Бо в нашої Маньки теля i один рiг зламаний. Ти хочеш, щоб з нас смiялися? Тореадори з однорогою коровою! Карикатура. Такого ще нiколи в свiтi не було.
— Можна, звичайно, i Контрибуцiю. Але вона трохи психiчна.
— Що значить «психiчна»! Скажи краще, що ти просто мами боїшся.
— Я — боюсь? От я зараз дам тобi у вухо, i ти побачиш, як я боюсь. Ану забери свої слова назад!
— Я забираю, але ти все одно боїшся.
— Боюсь?
— Боїшся…
— Боюсь?
— Боїшся…
Я схопивс.я рукою за вухо i в свою чергу затопив Явi кулаком у живiт. Ми покотилися по травi й викотилися на дорогу. Все, що було на дорозi поганого, ми, качаючись, пiдiбрали на свої штани i сорочки. Перший отямивсь я.
— Стривай, — кажу, — годi. А то замiсть бою бикiв у нас вийшов бiй дуракiв.
— Це ж ти винен. Ну, гаразд, спробуємо Контрибуцiю. Завтра поженемо пасти i спробуємо. А то твоя Манька i справдi для телевiзора не пiдходить. Ще люди подумають, що то не корова, а собака.
Менi вже остогидло битися, i я удав, нiби не зрозумiв, як тяжко вiн образив нашу Маньку.
Наступного ранку ми зустрiлися на шляху, що вiв до вигону. Я гнав Маньку, Ява — Контрибуцiю. Корови плентались, легковажно метляючи хвостами, i не пiдозрювали, який це iсторичний день.
У Яви на головi був крислатий дамський капелюшок, який лишився нам у спадщину вiд однiєї дачницi, що вiдпочивала в нас позаторiк. Капелюшок був на Яву завеликий i насувався на очi. Щоб хоч що-небудь бачити i не впасти, Ява мусив весь час сiпати головою, поправляючи його. Здавалося, нiби вiн комусь кланяється.
У мене пiд пахвою був килимок. То був знаменитий килимок. Я його пам'ятаю стiльки, скiльки взагалi щось пам'ятаю. Вiн висiв над моїм лiжком. Килимок був червоний, i на ньому вишито троє кумедних цуценят, що сидiли вкупочцi, прихилившись одне до одного головами. То були Цюця, Гава i Рева, про яких менi мати колись розповiдала рiзнi «баналюки», аж поки я не засинав. Останнi два роки, позаяк я вже вирiс, килимок лежав у скринi, i тепер вiд Цюцi, Гави i Реви дуже тхнуло нафталiном.
Килимок i капелюшок — то був наш тореадорський реманент. По дорозi ми ще вирiзали з лiщини двi прекраснi шпаги. Ми були в повнiй бойовiй готовностi.
Ми йшли i спiвали арiю Хозе з опери Бiзе «Кармен», яку багато разiв чули по радiо.
Торе-гадор, сыеле-ге-е в бой, торе-гадор, торе-гадор…
Там ждет тебя-га любовь, там ждет тебя-га-га любовь.
Ми спiвали i не знали, що нас жде.
Небо було синє-синє — справжнє iспанське небо.
Погода — саме пiдходяща для бою бикiв.
Ми погнали корiв аж на край вигону, туди, де ставок, — далi вiд людських очей.
— Оджени свою Маньку вбiк, щоб не заважала, — скадав Ява, — i давай починати.
Я не став сперечатись. Тим бiльше, Манька у нас дуже нервова, їй краще не бачити бою бикiв.
Ява поправив на головi капелюшка, пiдтягнув штани, взяв мого килимка i, витанцьовуючи, навшпиньках став пiд ходити до Контрибуцiї. Пiдiйшов до самiсiнької морди i почав вимахувати килимком перед очима. Я затамував подих — зараз почнеться…
Ява замахав килимком ще дужче.
Контрибуцiя — анiчичирк!
Спокiйнiсiнько щипає собi траву.
Ява мазнув її килимком по нiздрях. Контрибуцiя тiльки одвернула морду.
Ява роздратовано верескнув i щосили хльоснув її килимком. Контрибуцiя, лiниво переступаючи ногами, повернулася до Яви хвостом.
Ява знову забiг наперед i почав витанцьовувати…
Через пiвгодини вiн сказав:
— Вона до мене просто звикла, вона мене любить i тому не хоче… Ану давай ти!
Через годину, захекавшись, я сказав:
— Якась дровиняка, а не корова. Шкода, що в Маньки нема рога, я б тодi показав, що таке справжня тореадорська корова.
Ява знову змiнив мене. Вiн раз у раз мiняв тактику: то пiдходив до корови потихеньку i несподiвано бив килимком, то пiдскакував з розгону, то набiгав збоку. Контрибуцiя не приймала бою. Чуби у нас змокли, килимок нервово сiпався в руках — здавалось, що Цюця, Гава i Рева от-от загавкають. А Контрибуцiя — хоч би що, не звертала на нас анiякiсiнької уваги.
Один раз, коли Ява схопив Контрибуцiю за вухо, вона з докором глянула на нього своїми сумними очима i сказала:
— Му-у!
У перекладi з коров'ячої це, мабуть, означало: «Iдiть, хлопцi, отсюдова. Не займайте мене».
Але ми вчасно не зрозумiли попередження.
Хекаючи, ми стрибали навколо неї, викликаючи на двобiй. Явi було соромно передi мною за свою Контрибуцiю — це я бачив.
Нарештi розлючений Ява крикнув:
— Ану вдар, ану вдар її, Павлушо, добряче! Що — боїшся?.. Ну, то я сам!
Вiн розмахнувся i дзибнув Контрибуцiю ногою по губi. I раптом… Раптом я побачив Яву десь високо в небi.
I звiдтам, з неба, почув його вiдчайдушне верескливе:
— Вва-вай!
Вiн почав бiгти, по-моєму, ще в небi. Бо коли ноги його торкнулися землi, вiн уже щодуху мчав до ставка. Я рвонув за ним. То був наш єдиний порятунок. Ми з розгону влетiли в ставок, здiймаючи цiлi гейзери води й грязюки. Спинилися десь аж на серединi. Те, куди ми влетiли, чесно кажучи, ставком можна було назвати лише умовно. Колись дiйсно тут був величенький ставок-копанка. Але вiн давно пересох, замулився i перетворився на звичайнiсiньку калабаню. У найглибшому мiсцi нам було по шию. Саме у цьому мiсцi ми зараз i стояли, вiдсапуючись.
Контрибуцiя бiгала навколо калабанi i мукала на нашу адресу якiсь свої коров'ячi прокльони. В калабаню лiзти вона не хотiла. Вона була бридлива, охайна корова. Ми це знали.
Ми стояли i мовчали.
Дно калабанi було грузьке, замулене. Ми по самiсiнький пуп стояли в бридкiй слизькiй багнюцi. Тiльки вiд пупа до шиї була вода — брудна, каламутна i смердюча. Справжнiсiнькi помиї. Довго ми тодi стояли з Явою в отих помиях.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124