А вiсiмдесят-дев'яносто — це в нас дуже просто. Професор з iнституту довголiття з Києва приїздив, то казав, що це через те, що в нас добра вода — раз, свiже повiтря — два, люблять працювати — три, i майже нема лихих людей — чотири…
А я думаю, що головна причина в тому, що в нас веселий народ, усi люблять жартувати й смiятися.
А смiх — це здоров'я!
I той хор дiдiв усi пiснi, казали, розучує веселi, жартiвливi.
Це було здорово!
А ми з Павлушею готувалися собi окремо…
I от надiйшов переддень весiлля.
Комiсiя скликала нас всiх, увесь клас, вранцi на шкiльному подвiр'ї i доповiла про наслiдки своєї роботи.
Вирiшили, значить, так.
Спершу святково прибираємо клас. Щоб був, як пiд час екзаменiв: стiл, накритий китайкою, вiд дверей килим-дорiжка, на столi i на вiкнах квiти.
Потiм iдемо додому, вбираємося у все найкраще, по-святковому. Кожен бере букет квiтiв. Це — обов'язково. Сiдаємо за свої парти. Рiвно о другiй годинi (як на урок — ми на другiй змiнi останнiй рiк училися) прийде Галина Сидорiвна. її вже попередили вчора. Перша виступить Гребенючка (голова комiсiї). Скаже дiвчаче слово вiд класу. В неї написано двi сторiнки. Вона прочитала — всiм сподобалося, навiть менi: добряче написано, хоч надто жалiсно. Потiм виступить Коля Кагарлицький i скаже хлоп'яче слово вiд класу. В нього було написано аж три з половиною сторiнки i теж добряче — з iменами, з фактами, мене з Павлушею згадує, наш' вибрики, даруйте, мовляв, за все…
Третiм виступить Карафолька i прочитає… вiрша. Влас норучно складеного вiрша. Це було для всiх нас страшенною несподiванкою. Ми нiколи й гадки не мали, що Карафолька може скласти вiрша. А вiн раптом…
Створював свого вiрша Карафолька рiвно стiльки, скiльки господь бог землю — шiсть днiв.
Та, на мою думку, наслiдки були значно гiршi. Хоча дiвчаткам вiрш дуже сподобався, особливо останнi рядки:
Ми вас дуже по справжньому любимо,
i нiколи ми вас не забудемо.
Ми з Павлушею, як спецiалiсти, вважали, що вiрш Карафольчин, або, як вiн його сам, червонiючи, називав — «мадригал», потребує ще серйозної авторської доробки. По-перше, такi, наприклад, рядки, як:
Ви навчили любити нас префiкси,
Коренi слiв, закiнчення й суфiкси.
Окрiм того, що з художнього боку це було не дуже здорово, це було ще й брехнею, бо iз здоровим глуздом людина не може любити префiкси й суфiкси.
По-друге (i це головне!), «мадригал» був безособовий i неконкретний — у ньому жодного разу Галина Сидорiвна не називалася на iм'я.
Карафолька почав бити себе в груди i присягатися, що вiн дуже старався, але в нього нiчого не вийшло.
Не ставала Галина Сидорiвна у рядок, хоч ти лусни! Якби вона булат; скажiмо, Ганна Iванiвна (як Гребенючка), то все дуже просто: «Дорога наша Ганно Iванiвно!», «Ми вас любимо, Ганно Iванiвно!», «Не забудемо Ганну Iванiвну…». Але називати її Ганною Iванiвною, коли вона Галина Сидорiвна, було б нетактовно.
А «Дорога наша Галино Сидорiвно» ну не читалось аж нiяк. То вже були не вiршi, а чистiсiнька проза. Тому й довелось обмежитися безособовим: «Дорога i любима учителько!»
Це так доводив Карафолька. Але ми з Павлушею заперечили, що справжнiй поет тим i вiдрiзняється вiд графомана, що вмiє долати творчi труднощi.
Карафолька густо почервонiв i похилив голову. Але тут на нас усi затюкали, i ми змушенi були визнати, що так, звичайно, вiрш можна читати, бо це ж не для друку, а просто, а якби для друку, тодi iнша рiч…
На завершення урочистого прощання Антончик Мацiєвський сфотографує Галину Сидорiвну з усiм класом.
I ми подаруємо їй цю фотографiю з хвилюючим написом i всi-всi розпишемося.
Отак придумала наша комiсiя.
Ну що ж, для офiцiйного прощання цiлком задовiльно.
Всi з цим погодилися.
I розiйшлись.
А о пiв на другу зустрiлися знову.
Надзвичайно святковi, гарно вбранi, чистенькi, з величезними букетами квiтiв, ми в урочистому мовчаннi пройшли по килиму-дорiжцi за свої парти, сiли й почали чекати.
Наш друг восьмикласник Вовка Маруня бездоганно органiзував «службу безпеки», i ми були спокiйнi, що цiкава пацанва не зiпсує нам справи. Бо то такий нахабний народ, що пооблiплював би всi вiкна, почав би хихикати i гогокати i все б зiрвав. Вовка розставив пости i блокував усi входи i виходи.
Хвилин з десять ми сидiли й мовчали.
I це наше мовчання було якоюсь наче увертюрою до всього того, що мало вiдбутися. Ми настроювались на серйозний лад. Ми згадували все, що пережили разом з Галиною Сидорiвною за цi сiм довгих рокiв. Вона була нашою першою вчителькою, коли ми прийшли до школи у перший клас. А ми були її першими учнями. Вона тiльки закiнчила тодi одинадцять класiв (тодi були школи-одинадцятирiчки) i перший рiк почала вчителювати в молодших класах. Вона вчила нас i вчилася сама — заочно у педiнститутi. Ми закiнчили п'ять класiв, а вона педiнститут. Ми складали перший у своєму життi екзамен, а вона — державнi iспити. I з учительки молодших класiв вона стала викладачем української мови i лiтератури. I продовжувала нас учити. I довела до восьмого класу. Ми думали, що i в восьмому класi вона буде, i в дев'ятому, i в десятому. Аякже! I от… Це якось просто не вкладалося в головi. Невже вона бiльше не буде «нашою вчителькою»! Нiколи бiльше не ввiйде в клас легкою й швидкою ходою, не кине журнал на стiл, не спитає дзвiнко, як завжди, одне й те саме: «Ну, хто з вас не приготував на сьогоднi завдання? Признавайтесь!» Пiсля цього запитання я майже завжди лягав грудьми на парту, ховаючись за спину Стьопи Карафольки, що сидiв передi мною. Але вона завжди помiчала це i казала: «Рень, до дошки!» I я пiдводився червоний як мак i, зiтхаючи, плентався до дошки… Невже цього не буде нiколи?!
Нi-ко-ли! Чи не вперше в життi це безжальне слово так вразило мене!.. Серце моє стиснулося…
У коридорi — знайомi легкi й швидкi кроки. Я не знаю, як це вийшло, але враз ми всi, мов по командi, не змовляючись, пiдхопились i встали ще до того, як вона зайшла. Домовленостi заранi про це не було. I коли вона рвучко, як завжди, розчинила дверi, ми вже стояли за партами з букетами в руках, — нерухомо як укопанi.
Але вона не зразу розчинила дверi.
Нi.
Ми чули, як вона пiдiйшла, спинилася перед дверима. I якусь хвилю стояла, не наважуючись зайти. Вона стояла там, а ми стояли тут. I це була мить, яку важко передати… I от дверi розчахнулися, i вона завмерла на порозi. Вона повiльно обвела нас усiх поглядом, — здається, зазирнула кожному в очi. I мовчки простягнула до нас руки — наче хотiла всiх разом обняти.
Губи в неї тремтiли, пiдборiддя тремтiло, вона часто-часто клiпала очима. I тут ми помiтили, що вона… плаче… Що тут знялося! Буря!
Дiвчатка враз голосно заревли, i кинулися до неї, i обхопили, облiпили її з усiх бокiв, i почали цiлувати, плачучи.
А ми, хлопцi, як по командi, повернули голови й стали дивитися у вiкно, кривлячись i кусаючи губи. I ковтали i нiяк не могли проковтнути щось туге, що нiби застряло у горлi.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124
А я думаю, що головна причина в тому, що в нас веселий народ, усi люблять жартувати й смiятися.
А смiх — це здоров'я!
I той хор дiдiв усi пiснi, казали, розучує веселi, жартiвливi.
Це було здорово!
А ми з Павлушею готувалися собi окремо…
I от надiйшов переддень весiлля.
Комiсiя скликала нас всiх, увесь клас, вранцi на шкiльному подвiр'ї i доповiла про наслiдки своєї роботи.
Вирiшили, значить, так.
Спершу святково прибираємо клас. Щоб був, як пiд час екзаменiв: стiл, накритий китайкою, вiд дверей килим-дорiжка, на столi i на вiкнах квiти.
Потiм iдемо додому, вбираємося у все найкраще, по-святковому. Кожен бере букет квiтiв. Це — обов'язково. Сiдаємо за свої парти. Рiвно о другiй годинi (як на урок — ми на другiй змiнi останнiй рiк училися) прийде Галина Сидорiвна. її вже попередили вчора. Перша виступить Гребенючка (голова комiсiї). Скаже дiвчаче слово вiд класу. В неї написано двi сторiнки. Вона прочитала — всiм сподобалося, навiть менi: добряче написано, хоч надто жалiсно. Потiм виступить Коля Кагарлицький i скаже хлоп'яче слово вiд класу. В нього було написано аж три з половиною сторiнки i теж добряче — з iменами, з фактами, мене з Павлушею згадує, наш' вибрики, даруйте, мовляв, за все…
Третiм виступить Карафолька i прочитає… вiрша. Влас норучно складеного вiрша. Це було для всiх нас страшенною несподiванкою. Ми нiколи й гадки не мали, що Карафолька може скласти вiрша. А вiн раптом…
Створював свого вiрша Карафолька рiвно стiльки, скiльки господь бог землю — шiсть днiв.
Та, на мою думку, наслiдки були значно гiршi. Хоча дiвчаткам вiрш дуже сподобався, особливо останнi рядки:
Ми вас дуже по справжньому любимо,
i нiколи ми вас не забудемо.
Ми з Павлушею, як спецiалiсти, вважали, що вiрш Карафольчин, або, як вiн його сам, червонiючи, називав — «мадригал», потребує ще серйозної авторської доробки. По-перше, такi, наприклад, рядки, як:
Ви навчили любити нас префiкси,
Коренi слiв, закiнчення й суфiкси.
Окрiм того, що з художнього боку це було не дуже здорово, це було ще й брехнею, бо iз здоровим глуздом людина не може любити префiкси й суфiкси.
По-друге (i це головне!), «мадригал» був безособовий i неконкретний — у ньому жодного разу Галина Сидорiвна не називалася на iм'я.
Карафолька почав бити себе в груди i присягатися, що вiн дуже старався, але в нього нiчого не вийшло.
Не ставала Галина Сидорiвна у рядок, хоч ти лусни! Якби вона булат; скажiмо, Ганна Iванiвна (як Гребенючка), то все дуже просто: «Дорога наша Ганно Iванiвно!», «Ми вас любимо, Ганно Iванiвно!», «Не забудемо Ганну Iванiвну…». Але називати її Ганною Iванiвною, коли вона Галина Сидорiвна, було б нетактовно.
А «Дорога наша Галино Сидорiвно» ну не читалось аж нiяк. То вже були не вiршi, а чистiсiнька проза. Тому й довелось обмежитися безособовим: «Дорога i любима учителько!»
Це так доводив Карафолька. Але ми з Павлушею заперечили, що справжнiй поет тим i вiдрiзняється вiд графомана, що вмiє долати творчi труднощi.
Карафолька густо почервонiв i похилив голову. Але тут на нас усi затюкали, i ми змушенi були визнати, що так, звичайно, вiрш можна читати, бо це ж не для друку, а просто, а якби для друку, тодi iнша рiч…
На завершення урочистого прощання Антончик Мацiєвський сфотографує Галину Сидорiвну з усiм класом.
I ми подаруємо їй цю фотографiю з хвилюючим написом i всi-всi розпишемося.
Отак придумала наша комiсiя.
Ну що ж, для офiцiйного прощання цiлком задовiльно.
Всi з цим погодилися.
I розiйшлись.
А о пiв на другу зустрiлися знову.
Надзвичайно святковi, гарно вбранi, чистенькi, з величезними букетами квiтiв, ми в урочистому мовчаннi пройшли по килиму-дорiжцi за свої парти, сiли й почали чекати.
Наш друг восьмикласник Вовка Маруня бездоганно органiзував «службу безпеки», i ми були спокiйнi, що цiкава пацанва не зiпсує нам справи. Бо то такий нахабний народ, що пооблiплював би всi вiкна, почав би хихикати i гогокати i все б зiрвав. Вовка розставив пости i блокував усi входи i виходи.
Хвилин з десять ми сидiли й мовчали.
I це наше мовчання було якоюсь наче увертюрою до всього того, що мало вiдбутися. Ми настроювались на серйозний лад. Ми згадували все, що пережили разом з Галиною Сидорiвною за цi сiм довгих рокiв. Вона була нашою першою вчителькою, коли ми прийшли до школи у перший клас. А ми були її першими учнями. Вона тiльки закiнчила тодi одинадцять класiв (тодi були школи-одинадцятирiчки) i перший рiк почала вчителювати в молодших класах. Вона вчила нас i вчилася сама — заочно у педiнститутi. Ми закiнчили п'ять класiв, а вона педiнститут. Ми складали перший у своєму життi екзамен, а вона — державнi iспити. I з учительки молодших класiв вона стала викладачем української мови i лiтератури. I продовжувала нас учити. I довела до восьмого класу. Ми думали, що i в восьмому класi вона буде, i в дев'ятому, i в десятому. Аякже! I от… Це якось просто не вкладалося в головi. Невже вона бiльше не буде «нашою вчителькою»! Нiколи бiльше не ввiйде в клас легкою й швидкою ходою, не кине журнал на стiл, не спитає дзвiнко, як завжди, одне й те саме: «Ну, хто з вас не приготував на сьогоднi завдання? Признавайтесь!» Пiсля цього запитання я майже завжди лягав грудьми на парту, ховаючись за спину Стьопи Карафольки, що сидiв передi мною. Але вона завжди помiчала це i казала: «Рень, до дошки!» I я пiдводився червоний як мак i, зiтхаючи, плентався до дошки… Невже цього не буде нiколи?!
Нi-ко-ли! Чи не вперше в життi це безжальне слово так вразило мене!.. Серце моє стиснулося…
У коридорi — знайомi легкi й швидкi кроки. Я не знаю, як це вийшло, але враз ми всi, мов по командi, не змовляючись, пiдхопились i встали ще до того, як вона зайшла. Домовленостi заранi про це не було. I коли вона рвучко, як завжди, розчинила дверi, ми вже стояли за партами з букетами в руках, — нерухомо як укопанi.
Але вона не зразу розчинила дверi.
Нi.
Ми чули, як вона пiдiйшла, спинилася перед дверима. I якусь хвилю стояла, не наважуючись зайти. Вона стояла там, а ми стояли тут. I це була мить, яку важко передати… I от дверi розчахнулися, i вона завмерла на порозi. Вона повiльно обвела нас усiх поглядом, — здається, зазирнула кожному в очi. I мовчки простягнула до нас руки — наче хотiла всiх разом обняти.
Губи в неї тремтiли, пiдборiддя тремтiло, вона часто-часто клiпала очима. I тут ми помiтили, що вона… плаче… Що тут знялося! Буря!
Дiвчатка враз голосно заревли, i кинулися до неї, i обхопили, облiпили її з усiх бокiв, i почали цiлувати, плачучи.
А ми, хлопцi, як по командi, повернули голови й стали дивитися у вiкно, кривлячись i кусаючи губи. I ковтали i нiяк не могли проковтнути щось туге, що нiби застряло у горлi.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124