Не буде! Я тобi покажу, понiмаєте, характер показувати! Малий ще! У мене теж, понiмаєте, єсть характер. От! От!
Не путiвку — серце моє рвав вiн на шматки. Бiленькими паперовими клаптиками тихо, безгучно падали на пiдлогу синє море, бiлi кораблi, чайки i альбатроси…
Сльози закипiли в мене на очах.
— I хай! I хай! — скрикнув я i прожогом вискочив з хати.
…Я сидiв у густих непролазних бур'янах за клунею i шморгав носом. У носi свербiло й щипало, як пiсля газованої води. А в серцi була та порожня холодна прiрва, коли вiдчуваєш, що нема вороття. Ну i хай! Не треба менi вашого моря, ваших кораблiв i альбатросiв…
«Але ж ти сам захотiв цього?»
Так, сам. Звичайно, сам. Але…
«Чи, може, ти думав, що тебе вмовлятимуть, на колiнах проситимуть, потiм побiжать до дiда Варави, переконають його, що з переекзаменовкою можна їхати в табiр, i ви з Явою спокiйнiсiнько собi поїдете? Так ти думав?»
Нi. Але…
Так, мабуть, почуває себе людина, що йде за свого друга на тортури, в тюрму, а то й на смерть. Складне, але благородне почуття.
I заради Яви — я готовий. Ви ж просто не знаєте, що то за хлопець — Ява, як ми з ним подружили. От я вам розкажу…
Роздiл IХ
в якому Павлуша розказує, як вiн подружив з Явою
До четвертого класу я з ним не дружив.
Вiн був уредний.
Так я вважав.
Бо вiн мене при всiх у калюжу пхнув, як я його картуза на вербу закинув. А я був у новiсiньких шевйотових штанях. Менi мама тiльки вранцi у раймазi купила. I тими новiсiнькими штаньми я у самiсiньке рiдке багно сiв. I Ганька Гребенючка так смiялася, так смiялася, що в неї аж булька з носа вискочила.
Я дружив з Антончиком Мацiєвським. Вiн мене малиною частував. У них було багато в саду малини, а в нас не було. А малина з молоком — ви ж знаєте! Я навiть бiльше, нiж вареники з вишнями, люблю.
Я гадав, що дружитиму з Антончиком i їстиму малину аж до старостi Але…
Був сонячний теплий вересневий день Ми сидiли на баштанi i з присьорбом хрумкали кавуни.
Ви не були на нашому баштанi? О-о! Тодi ви нiчого не знаєте Такого баштана нема нiде. Точно! Кiнця-краю не видно. Од обрiю до обрiю. I кавунiв — тисячi, мiльйони… I всi смугастi. Як тигри. Тисячi, мiльйони тигрiв. Я живих бачив у цирку. В Києвi. Але то хiба тигри? От дiд Салимон — баштанник наш — ото тигр! Ох же ж б'ється! Як влупить своєю кiстлявою рукою по штанях — два днi чухаєшся. Вiн чогось не любив, як ми крали кавуни з баштана. Вiн любив, щоб ми просили. А ми не любили просити… Воно не так смачно.
Коротше, ми сидiли на баштанi i хрумкали кавуни. Краденi. Дiда не було. Не було й близько Вiн пiшов у сiльмаг по цигарки Ми бачили. I ми були спокiйнi. Вiн там обов'язково зустрiне якогось свого друзяку, дiда Вараву абощо, i вони заведуться про американських агресорiв чи про реваншистiв аж до смерку. Це вже точно. Дiд Салимон цiлими днями знiчев'я слухав у самотинi на баштанi транзистор «Атмосфера», що купив собi у сiльмазi, i його просто розпирало вiд рiзних новин.
Отже, ми сидiли й хрумкали. Тобто уже й не хрумкали навiть. Один тiльки товстий Гришка Сало хрумкав — той мiг день i нiч їсти. А ми всi сидiли й хукали.
От понаїдались кавунiв! Що називається, од пуза. Далi їсти вже нема змоги — нiкуди.
Ми сидiли пiд величезною горою кавунiв — це вже зiбрали для вiдправки, завтра прийдуть машини.
I їсти несила, i несила кинути цей кавунячий рай — коли ще так пощастить, щоб дiда не було, та й вивезуть же завтра.
Пробували ми у футбола кавуном грати — важко, ноги болять.
Пробували у «вiйни». Виклали з кавунiв на землi вiйськовий об'єкт — ворожу укрiплену лiнiю. Взяли в руки по кавуновi — це бомби, — пiдняли над головою i — ву-у-у!. Летять нашi радянськi штурмовики-бомбовики. Пiдлiтають — рреп! рреп! Репаються смугастi бомби, летять врiзнобiч осколки i шрапнель — чорнi слизькi «сємочки», ллється червона кавунова кров…
Побомбили кiлька хвилин, глянули — аж самим страшно стало й совiсно. Червоно-бiло-зелена каша на землi.
— Е, хлопцi! Це вже свинство! Так тiльки фашисти роблять!
— I правда! Давайте не будемо!
Знову посiдали, сопемо.
Подивився тодi Стьопа Карафолька на гору кавунiв i каже:
— Здоровеннецька все-таки! Справжнiсiнька тобi пiрамiда єгипетська.
I раптом пiдхопився:
— Пацани! А давайте заграєм у фараона i єгипетську пiрамiду.
— Га? Що? Кого? — не розшолопали ми.
Стьопу ми не любили. Вiн щодня чистив зуби, робив зарядку i взагалi був свиня. Коротше, вiн був те, що називається зразковий учень: учився на самi п'ятiрки, поводився в школi бездоганно, не бешкетував, не бив вiкон, не вмочав косу дiвчинки, що сидить попереду, в чорнило, не пiдпалював на уроцi «жабку» з кiнострiчки… I цим дуже всiх нас пiдводив.
Бо завжди:
— А от Стьопа, бачиш…
— А чому Стьопа…
— А подивись на Стьопу…
I — лясь! лясь! лясь!
«А щоб тобi, Стьопо, чиряк сiв на носi!» — завжди думалося в такi хвилини.
Але iнодi ми Стьопi прощали за те, що, на наш погляд, вiн дуж-же багато знав. Бо читав день i нiч. I був для нас свого роду ходячим довiдником.
От i зараз.
— А що воно за таке — єгипетськi пiрамiди? — жуючи, спитав Гришка Сало.
— Не знаєш, барахольщику? Це такi гробницi здоровущi. В Єгиптi. В них єгипетських царiв-фараонiв ховали Багато столiть тому. Досi стоять, як новiсiнькi, i туристи з усього свiту приїздять на них дивитися.
— Ага, про це у п'ятому класi проходять, я в братовому пiдручнику бачив, — пiдтвердив Антончик.
— А я по телевiзору в кiножурналi, — сказав Вася Деркач.
— Ну й що? — спитав я — А як же грати?
— Як? Хм! — презирливо хмикнув Стьопа. — Виберемо серед нас фараона. Вiн умре, i ми його поховаємо I пiрамiду зробимо. 3 кавунiв.
— А що — це вещ! — У Яви загорiлися очi. — Iнтересно!
— Хлопцi! Да ви що? Тю! — сказав я — На бiса нам у того смердючого фараона! У мертвяка! Теж iще весело — у похорон грати! Ха-ха!… Давайте лучче у прикордонника шпигуна. Я згоден шпигуном!
— Старик! Домовилися — все! — рiшуче сказав Ява. — Давай щитаться, кому фараоном. Ну! Котилася торба з високого горба, а в тiй торбi хлiб-паляниця, кому доведеться, той буде… фараоном.
Я! Так i знав. Чуло моє серце.
— Старик! По-чесному! — сказав Стьопа Карафолька. Це ми од київських мисливцiв навчилися говорити один на одного «старик».
Я зiтхнув.
Я був страшенно невезучий У що б ми не грали, менi завжди випадало бути чи то розбiйником, чи злодiєм, чи шпигуном чи фашистом, чи бiляком. Коротше, ворогом. Я вже не пам'ятаю навiть, коли я був нашим, радянським. А я так любив наших! I завжди був ворогом.
— Старик! Нiчого, не хвилюйся! Тобi в коханнi везтиме! Точно! Є така прикмета! — заспокоювали мене хлопцi — Он-до Гребенючка на тебе задивляється.
— Подавiться своїм коханням! Плював я на кохання! Триста лет! з ненавистю цiдив я крiзь зуби й плентався займати свої ворожi позицiї.
I коли Стьопа Карафолька тiльки вимовив слово про ту єгипетську пiрамiду, я вже не сумнiвався, що фараоном буду саме я.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124
Не путiвку — серце моє рвав вiн на шматки. Бiленькими паперовими клаптиками тихо, безгучно падали на пiдлогу синє море, бiлi кораблi, чайки i альбатроси…
Сльози закипiли в мене на очах.
— I хай! I хай! — скрикнув я i прожогом вискочив з хати.
…Я сидiв у густих непролазних бур'янах за клунею i шморгав носом. У носi свербiло й щипало, як пiсля газованої води. А в серцi була та порожня холодна прiрва, коли вiдчуваєш, що нема вороття. Ну i хай! Не треба менi вашого моря, ваших кораблiв i альбатросiв…
«Але ж ти сам захотiв цього?»
Так, сам. Звичайно, сам. Але…
«Чи, може, ти думав, що тебе вмовлятимуть, на колiнах проситимуть, потiм побiжать до дiда Варави, переконають його, що з переекзаменовкою можна їхати в табiр, i ви з Явою спокiйнiсiнько собi поїдете? Так ти думав?»
Нi. Але…
Так, мабуть, почуває себе людина, що йде за свого друга на тортури, в тюрму, а то й на смерть. Складне, але благородне почуття.
I заради Яви — я готовий. Ви ж просто не знаєте, що то за хлопець — Ява, як ми з ним подружили. От я вам розкажу…
Роздiл IХ
в якому Павлуша розказує, як вiн подружив з Явою
До четвертого класу я з ним не дружив.
Вiн був уредний.
Так я вважав.
Бо вiн мене при всiх у калюжу пхнув, як я його картуза на вербу закинув. А я був у новiсiньких шевйотових штанях. Менi мама тiльки вранцi у раймазi купила. I тими новiсiнькими штаньми я у самiсiньке рiдке багно сiв. I Ганька Гребенючка так смiялася, так смiялася, що в неї аж булька з носа вискочила.
Я дружив з Антончиком Мацiєвським. Вiн мене малиною частував. У них було багато в саду малини, а в нас не було. А малина з молоком — ви ж знаєте! Я навiть бiльше, нiж вареники з вишнями, люблю.
Я гадав, що дружитиму з Антончиком i їстиму малину аж до старостi Але…
Був сонячний теплий вересневий день Ми сидiли на баштанi i з присьорбом хрумкали кавуни.
Ви не були на нашому баштанi? О-о! Тодi ви нiчого не знаєте Такого баштана нема нiде. Точно! Кiнця-краю не видно. Од обрiю до обрiю. I кавунiв — тисячi, мiльйони… I всi смугастi. Як тигри. Тисячi, мiльйони тигрiв. Я живих бачив у цирку. В Києвi. Але то хiба тигри? От дiд Салимон — баштанник наш — ото тигр! Ох же ж б'ється! Як влупить своєю кiстлявою рукою по штанях — два днi чухаєшся. Вiн чогось не любив, як ми крали кавуни з баштана. Вiн любив, щоб ми просили. А ми не любили просити… Воно не так смачно.
Коротше, ми сидiли на баштанi i хрумкали кавуни. Краденi. Дiда не було. Не було й близько Вiн пiшов у сiльмаг по цигарки Ми бачили. I ми були спокiйнi. Вiн там обов'язково зустрiне якогось свого друзяку, дiда Вараву абощо, i вони заведуться про американських агресорiв чи про реваншистiв аж до смерку. Це вже точно. Дiд Салимон цiлими днями знiчев'я слухав у самотинi на баштанi транзистор «Атмосфера», що купив собi у сiльмазi, i його просто розпирало вiд рiзних новин.
Отже, ми сидiли й хрумкали. Тобто уже й не хрумкали навiть. Один тiльки товстий Гришка Сало хрумкав — той мiг день i нiч їсти. А ми всi сидiли й хукали.
От понаїдались кавунiв! Що називається, од пуза. Далi їсти вже нема змоги — нiкуди.
Ми сидiли пiд величезною горою кавунiв — це вже зiбрали для вiдправки, завтра прийдуть машини.
I їсти несила, i несила кинути цей кавунячий рай — коли ще так пощастить, щоб дiда не було, та й вивезуть же завтра.
Пробували ми у футбола кавуном грати — важко, ноги болять.
Пробували у «вiйни». Виклали з кавунiв на землi вiйськовий об'єкт — ворожу укрiплену лiнiю. Взяли в руки по кавуновi — це бомби, — пiдняли над головою i — ву-у-у!. Летять нашi радянськi штурмовики-бомбовики. Пiдлiтають — рреп! рреп! Репаються смугастi бомби, летять врiзнобiч осколки i шрапнель — чорнi слизькi «сємочки», ллється червона кавунова кров…
Побомбили кiлька хвилин, глянули — аж самим страшно стало й совiсно. Червоно-бiло-зелена каша на землi.
— Е, хлопцi! Це вже свинство! Так тiльки фашисти роблять!
— I правда! Давайте не будемо!
Знову посiдали, сопемо.
Подивився тодi Стьопа Карафолька на гору кавунiв i каже:
— Здоровеннецька все-таки! Справжнiсiнька тобi пiрамiда єгипетська.
I раптом пiдхопився:
— Пацани! А давайте заграєм у фараона i єгипетську пiрамiду.
— Га? Що? Кого? — не розшолопали ми.
Стьопу ми не любили. Вiн щодня чистив зуби, робив зарядку i взагалi був свиня. Коротше, вiн був те, що називається зразковий учень: учився на самi п'ятiрки, поводився в школi бездоганно, не бешкетував, не бив вiкон, не вмочав косу дiвчинки, що сидить попереду, в чорнило, не пiдпалював на уроцi «жабку» з кiнострiчки… I цим дуже всiх нас пiдводив.
Бо завжди:
— А от Стьопа, бачиш…
— А чому Стьопа…
— А подивись на Стьопу…
I — лясь! лясь! лясь!
«А щоб тобi, Стьопо, чиряк сiв на носi!» — завжди думалося в такi хвилини.
Але iнодi ми Стьопi прощали за те, що, на наш погляд, вiн дуж-же багато знав. Бо читав день i нiч. I був для нас свого роду ходячим довiдником.
От i зараз.
— А що воно за таке — єгипетськi пiрамiди? — жуючи, спитав Гришка Сало.
— Не знаєш, барахольщику? Це такi гробницi здоровущi. В Єгиптi. В них єгипетських царiв-фараонiв ховали Багато столiть тому. Досi стоять, як новiсiнькi, i туристи з усього свiту приїздять на них дивитися.
— Ага, про це у п'ятому класi проходять, я в братовому пiдручнику бачив, — пiдтвердив Антончик.
— А я по телевiзору в кiножурналi, — сказав Вася Деркач.
— Ну й що? — спитав я — А як же грати?
— Як? Хм! — презирливо хмикнув Стьопа. — Виберемо серед нас фараона. Вiн умре, i ми його поховаємо I пiрамiду зробимо. 3 кавунiв.
— А що — це вещ! — У Яви загорiлися очi. — Iнтересно!
— Хлопцi! Да ви що? Тю! — сказав я — На бiса нам у того смердючого фараона! У мертвяка! Теж iще весело — у похорон грати! Ха-ха!… Давайте лучче у прикордонника шпигуна. Я згоден шпигуном!
— Старик! Домовилися — все! — рiшуче сказав Ява. — Давай щитаться, кому фараоном. Ну! Котилася торба з високого горба, а в тiй торбi хлiб-паляниця, кому доведеться, той буде… фараоном.
Я! Так i знав. Чуло моє серце.
— Старик! По-чесному! — сказав Стьопа Карафолька. Це ми од київських мисливцiв навчилися говорити один на одного «старик».
Я зiтхнув.
Я був страшенно невезучий У що б ми не грали, менi завжди випадало бути чи то розбiйником, чи злодiєм, чи шпигуном чи фашистом, чи бiляком. Коротше, ворогом. Я вже не пам'ятаю навiть, коли я був нашим, радянським. А я так любив наших! I завжди був ворогом.
— Старик! Нiчого, не хвилюйся! Тобi в коханнi везтиме! Точно! Є така прикмета! — заспокоювали мене хлопцi — Он-до Гребенючка на тебе задивляється.
— Подавiться своїм коханням! Плював я на кохання! Триста лет! з ненавистю цiдив я крiзь зуби й плентався займати свої ворожi позицiї.
I коли Стьопа Карафолька тiльки вимовив слово про ту єгипетську пiрамiду, я вже не сумнiвався, що фараоном буду саме я.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124