Який колективiст! Нащо менi така радiсть! Я й рота не розтуляв…
Але висловити всього цього я не встигаю, бо з юрби якраз випурхнула Валька з братиком Миколою i пiдбiгла до нас.
— А я вас у фойе виглядала, думала, ви там чекаєте. Ну, ходiмо!
Ми йшли вулицею в парк до пам'ятника Ватутiну. Валька весь час говорила, але я не слухав. Менi було нецiкаво. Аж раптом я почув своє iм'я.
— Чого це Павлик якийсь кислий такий, сердитий? Вiн не хворий? Чи, може, в нього щось сталося?
«Сама ти хвора», — роздратовано подумав я. Що їй вiд мене треба? I не люблю, коли мене Павликом називають! Павлик-равлик!..
Ява пронизливо подивився на мене, i в очах його було:
«Ну, друже, брехати я не можу. Вибачай».
— Так, сталося, — зiтхнув вiн. — Неприємнiсть сталася…
I Ява раптом почав розповiдати все, як було: i про весь учорашнiй день, i про годинник, i про те, як ми сьогоднi ходили по театрах.
Спершу я хотiв перебити, втрутитися, не дати йому говорити, але потiм менi враз стало байдуже — хай розказує, що це вже може змiнити.
Слухаючи Явину розповiдь, Валька весь час ойкала i сплескувала руками:
— Ну ти диви!.. От же ж!. Оце-то да!
А коли Ява скiнчив, схвильовано сказала:
— Ну, ви подумайте, як вийшло. Звичайно, треба обов'язково знайти того артиста… — i раптом очi в неї заблищали — А знаєте що! Здається, одна людина може вам допомогти. Там у нас живе старий артист Максим Валер'янович. Вiн уже на пенсiї, не виступає, але вiн знає всiх-всiх артистiв. Вiн ще до революцiї грав на сценi. Ви йому опишете вашого «царя», i вiн напевне впiзнає, хто це. Хочете, я вас познайомлю?
Ми перезирнулись. Ява глянув на мене переможно. Наче вiн знав, що iснує на свiтi такий Максим Валер'янович. Та ще ж невiдомо, чи зможе той допомогти. Але чому не спробувати. Не таке в мене становище, щоб вiдмовлятися.
— А вiн дома зараз? — спитав я, даючи цим зрозумiти, що я згоден.
— Та мабуть Вiн часто хворiє i взагалi здебiльшого дома сидить. Ходiм.
Знайомий нам двiр на вулицi Сiчневого повстання зустрiв нас веселою гучною музикою — якiсь молодята, що товклися на балконi другого поверху, крутили магнiтофон. Я подумав, що це добра прикмета — у кiно, наприклад, коли щасливо вирiшується якесь дiло, завжди грає весела музика.
Ми з Явою бадьоро закрокували пiд музику до флiгеля, певнi, що Максим Валер'янович живе в одному з Валькою будинку. Але Валька сказала: «Нi, не сюди», — i звернула в темне пiдворiття. Ми з Явою почервонiли — це ж Валька могла здогадатися, що ми були вже тут! Добре, що в пiдворiттi було темно i вона нiчого не помiтила.
З пiдворiття ми вийшли на заднiй двiр, до старих скособочених сараїв. Сараїв було багато, однi двоповерховi, з дерев'яними сходами i вузьким мiстком уздовж другого поверху — як на пароплавi, iншi — низькi, приземкуватi. Мiж сараями, у темних щiлинах, зелено свiтилися котячi очi.
Ми проминули сараї i почали спускатися стежкою, що гадючилася мiж кущiв дерези.
Лiворуч починалася лавра — тягнувся, то виринаючи, то знову ховаючись у зеленi дерев, кущiв та бур'янiв рiзних, кам'яний фортечний мур з бiйницями. Пiд муром у гущинi таємнича темiнь, звiдти тхнуло вiльгiстю, холодом, прiллю…
— От де у сищикiв-розбiиникiв грати! — заздро шепнув менi Ява. Я кивнув. Да-а, у сищикiв-розбiйникiв тут… точно!
Попереду слiпучо засяяла на сонцi золота баня якоїсь дзвiницi. А праворуч од банi… Знайоме дiло! Щогли високовольтної лiнiї. Повз наше село оцi велетенськi залiзнi лелеки через усе поле крокують аж до крайнеба.
Ми спустилися до дзвiницi. Товста залiзна брама була вiдчинена, i склеписте пiдворiття вело у внутрiшнiй двiр лаври.
Валька хотiла вже пройти повз браму, як раптом Ява сказав:
— Може, зайдем хоч на хвилинку — глянути?
— Ет! — досадливо поморщився я. Менi не терпiлося якнайшвидше вирiшувати вже щось iз годинником. Але я глянув на Яву — очi його горiли майже таким самим зеленим вогнем, як у тих котiв, що ховалися мiж сараями. I я зрозумiв… Оцей фортечний мур, бiйницi, оцi старовиннi каменi, що ними вимощено двiр… — все це, мабуть, уже населялося в його уявi таємничими незнайомцями, злодiями, шпигунами. I вже лунають у Явинiм серцi пострiли, i «Руки вгору!», i звуки погонi, i… все, що потрiбно в пригодницьких фiльмах.
Сперечатися з ним зараз — це тiльки час гаяти.
— Ми лише подивимось i все, — благально-нiжно глянув вiн на мене.
— Будь ласка, будь ласка! Ви ж тут, мабуть, нiколи не були. Ходiмте, — заторохтiла Валька.
Довелося зайти.
— Тут лавра кiнчається… — пояснювала Валька. — Це дзвiниця над дальнiми печерами. А це храм Рiздва Богородицi.
Але вона могла й не пояснювати. Бо це все можна було прочитати на спецiальних дошках. Що Ява i зробив за своєю улюбленою звичкою.
— Храм Рiздва Богородицi, збудовано у 1696 роцi у стилi барокко… — вголос прочитав вiн.
— Аварiйне барокко, — сказав я. — Капремонту потребує…
Справдi, поруч з пофарбованою золотавою дзвiницею церква Рiздва Богородицi мала жалюгiдний затрушений вигляд: банi облупленi, чорнї, стiни потрiсканi, скло у вiкнах повибиване. Навколо церкви стояло заржавiле скособочене риштування з водопровiдних труб. Здавалося, що й риштування таке ж стародавнє, як i сам храм. Вхiд у церкву замуровано цеглою.
Невеличкий дворик бiля церкви був оточений фортечним муром з кiлькома квадратними загратованими вiконечками та вузькими бiйницями. Тут, у зеленому затишку мiж дерев, були старi могили — виднiлися хрести, залiзнi огорожi, мармуровi пам'ятники…
Ми обiйшли церкву i, коли вже виходили, Ява прочитав на одному з пам'ятникiв:
«Герою Отечественной войны 1812 г. адъютанту Кутузова генералу от инфантерии П. С. Кайсарову
от благодарного потомства 1951 г.»
I на другому:
«Герою Отечественной войны 1812 г. сподвижнику М. И. Кутузова генералу от инфантерии А. И. Красовскому
от благодарного потомства 1951 г.»
— От бачиш, — сказав Ява. — Такi iсторичнi генерали похованi, а ти не хотiв iти.
— У нас тут багато iсторичних поховано, — сказала Валька. — В лаврi — Кочубей, Iскра, у Видубецькому монастирi — Ушинський, а у церквi Спаса на Берестовi — Юрiй Долгорукий, що Москву заснував.
Ява знову гордо глянув на мене, нiби все те не Валька казала, а вiн казав.
— Треба буде подивитися, — зiтхнувши, сказав я. — Але зараз ходiмте до того Валер'яновича.
— Ходiмте, ходiмте, — пiдхопила Валька.
Ми вийшли з брами i попiд фортечним муром спустилися ще нижче.
Ну i в гарному ж мiсцi збудували колись монахи лавру! Стоїть вона серед буйної зеленi на стрiмкiй кручi над Днiпром, i важко звiдси навiть оком осягнути виднокруг, синю безмежну далину.
В'юнкою стежкою ми спустилися на асфальтову дорiжку, i та дорiжка вивела нас на вузеньку i кривеньку вуличку, де у зеленi садкiв стояло кiлька старих, врослих у землю, набокуватих халуп-мазанок. I тiльки по тому, що майже над кожною хатиною стирчала телевiзiйна антена, можна було визначити, що це житла сучаснi, а не з часiв Шевченка.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124
Але висловити всього цього я не встигаю, бо з юрби якраз випурхнула Валька з братиком Миколою i пiдбiгла до нас.
— А я вас у фойе виглядала, думала, ви там чекаєте. Ну, ходiмо!
Ми йшли вулицею в парк до пам'ятника Ватутiну. Валька весь час говорила, але я не слухав. Менi було нецiкаво. Аж раптом я почув своє iм'я.
— Чого це Павлик якийсь кислий такий, сердитий? Вiн не хворий? Чи, може, в нього щось сталося?
«Сама ти хвора», — роздратовано подумав я. Що їй вiд мене треба? I не люблю, коли мене Павликом називають! Павлик-равлик!..
Ява пронизливо подивився на мене, i в очах його було:
«Ну, друже, брехати я не можу. Вибачай».
— Так, сталося, — зiтхнув вiн. — Неприємнiсть сталася…
I Ява раптом почав розповiдати все, як було: i про весь учорашнiй день, i про годинник, i про те, як ми сьогоднi ходили по театрах.
Спершу я хотiв перебити, втрутитися, не дати йому говорити, але потiм менi враз стало байдуже — хай розказує, що це вже може змiнити.
Слухаючи Явину розповiдь, Валька весь час ойкала i сплескувала руками:
— Ну ти диви!.. От же ж!. Оце-то да!
А коли Ява скiнчив, схвильовано сказала:
— Ну, ви подумайте, як вийшло. Звичайно, треба обов'язково знайти того артиста… — i раптом очi в неї заблищали — А знаєте що! Здається, одна людина може вам допомогти. Там у нас живе старий артист Максим Валер'янович. Вiн уже на пенсiї, не виступає, але вiн знає всiх-всiх артистiв. Вiн ще до революцiї грав на сценi. Ви йому опишете вашого «царя», i вiн напевне впiзнає, хто це. Хочете, я вас познайомлю?
Ми перезирнулись. Ява глянув на мене переможно. Наче вiн знав, що iснує на свiтi такий Максим Валер'янович. Та ще ж невiдомо, чи зможе той допомогти. Але чому не спробувати. Не таке в мене становище, щоб вiдмовлятися.
— А вiн дома зараз? — спитав я, даючи цим зрозумiти, що я згоден.
— Та мабуть Вiн часто хворiє i взагалi здебiльшого дома сидить. Ходiм.
Знайомий нам двiр на вулицi Сiчневого повстання зустрiв нас веселою гучною музикою — якiсь молодята, що товклися на балконi другого поверху, крутили магнiтофон. Я подумав, що це добра прикмета — у кiно, наприклад, коли щасливо вирiшується якесь дiло, завжди грає весела музика.
Ми з Явою бадьоро закрокували пiд музику до флiгеля, певнi, що Максим Валер'янович живе в одному з Валькою будинку. Але Валька сказала: «Нi, не сюди», — i звернула в темне пiдворiття. Ми з Явою почервонiли — це ж Валька могла здогадатися, що ми були вже тут! Добре, що в пiдворiттi було темно i вона нiчого не помiтила.
З пiдворiття ми вийшли на заднiй двiр, до старих скособочених сараїв. Сараїв було багато, однi двоповерховi, з дерев'яними сходами i вузьким мiстком уздовж другого поверху — як на пароплавi, iншi — низькi, приземкуватi. Мiж сараями, у темних щiлинах, зелено свiтилися котячi очi.
Ми проминули сараї i почали спускатися стежкою, що гадючилася мiж кущiв дерези.
Лiворуч починалася лавра — тягнувся, то виринаючи, то знову ховаючись у зеленi дерев, кущiв та бур'янiв рiзних, кам'яний фортечний мур з бiйницями. Пiд муром у гущинi таємнича темiнь, звiдти тхнуло вiльгiстю, холодом, прiллю…
— От де у сищикiв-розбiиникiв грати! — заздро шепнув менi Ява. Я кивнув. Да-а, у сищикiв-розбiйникiв тут… точно!
Попереду слiпучо засяяла на сонцi золота баня якоїсь дзвiницi. А праворуч од банi… Знайоме дiло! Щогли високовольтної лiнiї. Повз наше село оцi велетенськi залiзнi лелеки через усе поле крокують аж до крайнеба.
Ми спустилися до дзвiницi. Товста залiзна брама була вiдчинена, i склеписте пiдворiття вело у внутрiшнiй двiр лаври.
Валька хотiла вже пройти повз браму, як раптом Ява сказав:
— Може, зайдем хоч на хвилинку — глянути?
— Ет! — досадливо поморщився я. Менi не терпiлося якнайшвидше вирiшувати вже щось iз годинником. Але я глянув на Яву — очi його горiли майже таким самим зеленим вогнем, як у тих котiв, що ховалися мiж сараями. I я зрозумiв… Оцей фортечний мур, бiйницi, оцi старовиннi каменi, що ними вимощено двiр… — все це, мабуть, уже населялося в його уявi таємничими незнайомцями, злодiями, шпигунами. I вже лунають у Явинiм серцi пострiли, i «Руки вгору!», i звуки погонi, i… все, що потрiбно в пригодницьких фiльмах.
Сперечатися з ним зараз — це тiльки час гаяти.
— Ми лише подивимось i все, — благально-нiжно глянув вiн на мене.
— Будь ласка, будь ласка! Ви ж тут, мабуть, нiколи не були. Ходiмте, — заторохтiла Валька.
Довелося зайти.
— Тут лавра кiнчається… — пояснювала Валька. — Це дзвiниця над дальнiми печерами. А це храм Рiздва Богородицi.
Але вона могла й не пояснювати. Бо це все можна було прочитати на спецiальних дошках. Що Ява i зробив за своєю улюбленою звичкою.
— Храм Рiздва Богородицi, збудовано у 1696 роцi у стилi барокко… — вголос прочитав вiн.
— Аварiйне барокко, — сказав я. — Капремонту потребує…
Справдi, поруч з пофарбованою золотавою дзвiницею церква Рiздва Богородицi мала жалюгiдний затрушений вигляд: банi облупленi, чорнї, стiни потрiсканi, скло у вiкнах повибиване. Навколо церкви стояло заржавiле скособочене риштування з водопровiдних труб. Здавалося, що й риштування таке ж стародавнє, як i сам храм. Вхiд у церкву замуровано цеглою.
Невеличкий дворик бiля церкви був оточений фортечним муром з кiлькома квадратними загратованими вiконечками та вузькими бiйницями. Тут, у зеленому затишку мiж дерев, були старi могили — виднiлися хрести, залiзнi огорожi, мармуровi пам'ятники…
Ми обiйшли церкву i, коли вже виходили, Ява прочитав на одному з пам'ятникiв:
«Герою Отечественной войны 1812 г. адъютанту Кутузова генералу от инфантерии П. С. Кайсарову
от благодарного потомства 1951 г.»
I на другому:
«Герою Отечественной войны 1812 г. сподвижнику М. И. Кутузова генералу от инфантерии А. И. Красовскому
от благодарного потомства 1951 г.»
— От бачиш, — сказав Ява. — Такi iсторичнi генерали похованi, а ти не хотiв iти.
— У нас тут багато iсторичних поховано, — сказала Валька. — В лаврi — Кочубей, Iскра, у Видубецькому монастирi — Ушинський, а у церквi Спаса на Берестовi — Юрiй Долгорукий, що Москву заснував.
Ява знову гордо глянув на мене, нiби все те не Валька казала, а вiн казав.
— Треба буде подивитися, — зiтхнувши, сказав я. — Але зараз ходiмте до того Валер'яновича.
— Ходiмте, ходiмте, — пiдхопила Валька.
Ми вийшли з брами i попiд фортечним муром спустилися ще нижче.
Ну i в гарному ж мiсцi збудували колись монахи лавру! Стоїть вона серед буйної зеленi на стрiмкiй кручi над Днiпром, i важко звiдси навiть оком осягнути виднокруг, синю безмежну далину.
В'юнкою стежкою ми спустилися на асфальтову дорiжку, i та дорiжка вивела нас на вузеньку i кривеньку вуличку, де у зеленi садкiв стояло кiлька старих, врослих у землю, набокуватих халуп-мазанок. I тiльки по тому, що майже над кожною хатиною стирчала телевiзiйна антена, можна було визначити, що це житла сучаснi, а не з часiв Шевченка.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124