Шукав очима вишку, де прапор, i не мiг знайти. I думав з острахом: «А що, як навчання ще не закiнчилися i в таборi нема людей? Що робити? А навiть як є, чи послухають, чи повiрять вони менi, пацану?»
Було б, мабуть, розшукати голову або хоч когось з дорослих намовити. Так нi ж! Вилетiв кулею i помчав. Не подумавши навiть. Як скаженин!
I вже каявсь я, i картав себе. Та вертатися в село було б безглуздям. Люди гинуть. Кожна хвилина дорога.
Аж ось i посадка. Я в'їхав на «глеканку». Вiтер одразу вiдпустив мене. Вiн пiшов верхом, з шаленим свистом чешучи настовбурченi чуби струнких сосонок. Але тепер увесь час менi доводилося пильнувати, щоб не наскочити на пеньки Бо як наскочиш та зробиш «восьмьорку» — тодi все. I, вшнипившись у «глеканку», так я и не вгледiв, чи є прапор на вишцi, чи нема.
Десь тут уже дот на узвишшi, за дубами, невидимий у темрявi: я виїхав на «генеральську» дорогу. I як про щось далеке i примарне, подумав про тi iнструкцiї, що лежать там у розколинi над амбразурою. Та цю думку враз витiснив спогад про вiдчайдушний пронизливий крик: «Рятуйте!», що й зараз дзвенiв у мене в ушах. I я ще дужче натиснув на педалi.
Хто був у лiсi вночi у негоду, коли гуде, завиває скаженим вовком у кронах вiтер, коли стогнуть людським голосом дерева, коли десь щось гухкає, свистить, трiщить, ламається, падає, перекидається, реве, лютує i шаленiє — той знає, що то таке. То страшне.
Але, присягаюсь вам, я не вiдчував того страху. Десь iз глибини спливла навiть думка: «Чому менi не страшно?» Та я одразу забув про це думати. Я був весь якось нацiлений уперед i тiльки вперед. Я думав тiльки про те, щоб їхати швидше, швидше, швидше… Я думав тiльки про свої ноги, що крутили педалi i вже страшенно болiли вiд напруження, i про дорогу, про отi нескiнченнi корчi, ямки, горбочки — щоб не наскочити, не натрапити, обминути.
Роздiл XIX
Полковник Соболь. Знову старший лейтенант Пайчадзе
Коли я раптом вискочив нарештi на галявину до тої арки i шлагбаума, освiтленого лiхтарем, то якось не одразу втямив, що вже приїхав.
Вартовий помiтив мене I гукнув:
— Стiй! Хто такий?!
Я пiд'їхав упритул до шлагбаума.
— Менi начальника… Головного… Будь ласка… Дуже треба. Негайно… — я вагався, говорити вартовому чи нi: однак же вiн не вирiшує, а що, як не захоче покликати офiцера.
— Що сталося? Тiльки повернулися з навчань. Троє дiб… Може, вранцi?
— У нас село заливає, — видихнув я.
— Стривай. Зараз. — Вартовий кинувся до будки, схопив телефонну трубку. — Товаришу капiтан! Доповiдає вартовий на прохiднiй єфрейтор Єфимов. Тут хлопець приїхав. Каже, у них село заливає… Єсть! — Вiн обернувся до мене. — Давай он до тiєї палатки!
Я пiрнув пiд шлагбаумом i поїхав до палатки. Назустрiч менi вже виходив високий офiцер з червоною пов'язкою на рукавi.
— Що таке?
Хекаючи i затинаючись, я розказав йому про наше нещастя — i про хати, що по самiсiньку стрiху затопленi, i про те, що човни позносило i дроти електричнi позривало, стовпи повалило, i про те навiть, як трактори буксують, не можуть пiдтягти колоди для плотiв…
— Ясно, — сказав капiтан. — Ходiмо. Доведеться будити полковника. Хоч i жаль — годину всього, як лiг, тiльки оце з походу повернулися. Та нiчого не вдiєш — тут така справа, що…
Ми пройшли кiлька палаток i бiля однiєї зупинились. Капiтан пригнувся i пiрнув у неї. За мить палатка освiтилася зсередини жовтим свiтлом, i на брезентi заколивалась довга химерна тiнь.
— Товаришу полковник, — почувся голос капiтана. — Вибачте, що турбую, але справа серйозна. У сусiдньому селi повiнь. Затопило хати, потрiбна допомога.
Хтось (очевидно, полковник) прокашлявся i мовив густим, неквапливим басом:
— Значить, так… Пiднiмiть поки що офiцерiв — начштабу, начартилерiї, транспортникiв, командирiв мотострiлецьких батальйонiв. Iнших не треба. Хай вiдпочивають.
Менi враз перейняло подих. Вчулося, що нiби це той самий голос, що говорив зi мною по телефону.
— Хто сповiстив про повiнь?
— Хлопчик, товаришу полковник. На велосипедi примчав…
— Хай зайде.
З палатки вийшов високий капiтан:
— Зайди, з тобою полковник хоче поговорити.
Я зайшов у палатку. На вузькому залiзному лiжку сидiв, натягуючи чоботи, огрядний лисуватий чоловiк. Вiн був уже в галiфе, але ще в майцi. I менi зразу впала у вiчi якась дивна невiдповiднiсть обличчя в нього було немолоде, у глибоких зморшках, iз сивими скронями i засмагле, аж чорне, а тiло, навпаки, бiлiсiньке, чисте, молоде, з опуклими, як у борця, налитими силою м'язами, i шия теж, як у борця, товста i дужа. I таке було враження, що та голова не од того тiла.
— Драстуйте, — привiтавсь я.
— Здоров. Сiдай. Ну, розказуй, що там у вас.
Я сiв на лаву бiля столу i став розказувати.
Поки я говорив, вiн вдягнув кiтель, що висiв на стiльцi коло лiжка, — з полковницькими погонами i кiлькома рядами орденських колодок на грудях.
Ще я не закiнчив розказувати, як почали заходити офiцери. Тихо вiталися. Вiн, не перебиваючи мене, мовчки показував їм на довгi лави, що стояли круг столу. Вони сiдали.
Зайшов старший лейтенант Пайчадзе. Здивовано звiв на мене брови — пiзнав. Ледь усмiхнувся, але з слiв моїх усе зрозумiв — нахмурився.
Нарештi я замовк.
Полковник пiдвiв очi на офiцерiв, обвiв їх поглядом:
— Всi?
— Так, товаришу полковник, — вiдповiв високий капiтан. Полковник пiдiйшов до столу, витяг з планшета карту, розстелив:
— Товаришi офiцери! Хто ще не зрозумiв, пояснюю — в сусiдньому селi повiнь, рiчка вийшла з берегiв, прорвало греблю, затопило хати, гине худоба, майно. Треба евакуювати населення, худобу, майно. Ось уявний район дiї… Затопило, очевидно, цю частину села, в долинi, бiля рiчки… Цю вулицю, оцi хати… Пiдходи отут, тут i тут…
Полковник i офiцери схилилися над картою.
«Чого вони так зволiкають? — з досадою думав я. — Замiсть того щоб зразу пiдняти всiх по тривозi, кинутися по машинах i в село — наради якiсь проводять… А там люди вже, може, гинуть…»
Тiльки потiм я розшолопав, що на все це пiшли лiченi хвилини. Просто — то була дисциплiна, органiзованiсть, якi виключали безладдя i метушню. I я зрозумiв, що робити швидко — це не обов'язково хапатися i поспiшати. Але це я зрозумiв тiльки згодом, а тодi досадував, що вони, на мiй погляд, дуже повiльно повертаються.
— Значить, так, — казав полковник. — В операцiї братимуть участь бронетранспортери, два мотострiлецьких батальйони, перший i третiй, три малих арттягачi. Дiяти будемо за обстановкою. Тривогу по табору не оголошувати. Людей пiднiмати тихо, без галасу. Iнших не будити. Готовнiсть… — вiн глянув на годинника, i в цей час на стiльцi коло лiжка задзижчав телефон. Полковник пiдiйшов, зняв трубку.
— Полковник Соболь слухає А… так… драстуйте… Драстуйте, товаришу Шевченко… Так… Уже знаємо… Через п'ять хвилин виступаємо… Звiдки? Звiдки знаємо?.. Та тут нам сповiстили… — вiн глянув на мене, усмiхнувся, прикрив трубку рукою, спитав тихо.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124
Було б, мабуть, розшукати голову або хоч когось з дорослих намовити. Так нi ж! Вилетiв кулею i помчав. Не подумавши навiть. Як скаженин!
I вже каявсь я, i картав себе. Та вертатися в село було б безглуздям. Люди гинуть. Кожна хвилина дорога.
Аж ось i посадка. Я в'їхав на «глеканку». Вiтер одразу вiдпустив мене. Вiн пiшов верхом, з шаленим свистом чешучи настовбурченi чуби струнких сосонок. Але тепер увесь час менi доводилося пильнувати, щоб не наскочити на пеньки Бо як наскочиш та зробиш «восьмьорку» — тодi все. I, вшнипившись у «глеканку», так я и не вгледiв, чи є прапор на вишцi, чи нема.
Десь тут уже дот на узвишшi, за дубами, невидимий у темрявi: я виїхав на «генеральську» дорогу. I як про щось далеке i примарне, подумав про тi iнструкцiї, що лежать там у розколинi над амбразурою. Та цю думку враз витiснив спогад про вiдчайдушний пронизливий крик: «Рятуйте!», що й зараз дзвенiв у мене в ушах. I я ще дужче натиснув на педалi.
Хто був у лiсi вночi у негоду, коли гуде, завиває скаженим вовком у кронах вiтер, коли стогнуть людським голосом дерева, коли десь щось гухкає, свистить, трiщить, ламається, падає, перекидається, реве, лютує i шаленiє — той знає, що то таке. То страшне.
Але, присягаюсь вам, я не вiдчував того страху. Десь iз глибини спливла навiть думка: «Чому менi не страшно?» Та я одразу забув про це думати. Я був весь якось нацiлений уперед i тiльки вперед. Я думав тiльки про те, щоб їхати швидше, швидше, швидше… Я думав тiльки про свої ноги, що крутили педалi i вже страшенно болiли вiд напруження, i про дорогу, про отi нескiнченнi корчi, ямки, горбочки — щоб не наскочити, не натрапити, обминути.
Роздiл XIX
Полковник Соболь. Знову старший лейтенант Пайчадзе
Коли я раптом вискочив нарештi на галявину до тої арки i шлагбаума, освiтленого лiхтарем, то якось не одразу втямив, що вже приїхав.
Вартовий помiтив мене I гукнув:
— Стiй! Хто такий?!
Я пiд'їхав упритул до шлагбаума.
— Менi начальника… Головного… Будь ласка… Дуже треба. Негайно… — я вагався, говорити вартовому чи нi: однак же вiн не вирiшує, а що, як не захоче покликати офiцера.
— Що сталося? Тiльки повернулися з навчань. Троє дiб… Може, вранцi?
— У нас село заливає, — видихнув я.
— Стривай. Зараз. — Вартовий кинувся до будки, схопив телефонну трубку. — Товаришу капiтан! Доповiдає вартовий на прохiднiй єфрейтор Єфимов. Тут хлопець приїхав. Каже, у них село заливає… Єсть! — Вiн обернувся до мене. — Давай он до тiєї палатки!
Я пiрнув пiд шлагбаумом i поїхав до палатки. Назустрiч менi вже виходив високий офiцер з червоною пов'язкою на рукавi.
— Що таке?
Хекаючи i затинаючись, я розказав йому про наше нещастя — i про хати, що по самiсiньку стрiху затопленi, i про те, що човни позносило i дроти електричнi позривало, стовпи повалило, i про те навiть, як трактори буксують, не можуть пiдтягти колоди для плотiв…
— Ясно, — сказав капiтан. — Ходiмо. Доведеться будити полковника. Хоч i жаль — годину всього, як лiг, тiльки оце з походу повернулися. Та нiчого не вдiєш — тут така справа, що…
Ми пройшли кiлька палаток i бiля однiєї зупинились. Капiтан пригнувся i пiрнув у неї. За мить палатка освiтилася зсередини жовтим свiтлом, i на брезентi заколивалась довга химерна тiнь.
— Товаришу полковник, — почувся голос капiтана. — Вибачте, що турбую, але справа серйозна. У сусiдньому селi повiнь. Затопило хати, потрiбна допомога.
Хтось (очевидно, полковник) прокашлявся i мовив густим, неквапливим басом:
— Значить, так… Пiднiмiть поки що офiцерiв — начштабу, начартилерiї, транспортникiв, командирiв мотострiлецьких батальйонiв. Iнших не треба. Хай вiдпочивають.
Менi враз перейняло подих. Вчулося, що нiби це той самий голос, що говорив зi мною по телефону.
— Хто сповiстив про повiнь?
— Хлопчик, товаришу полковник. На велосипедi примчав…
— Хай зайде.
З палатки вийшов високий капiтан:
— Зайди, з тобою полковник хоче поговорити.
Я зайшов у палатку. На вузькому залiзному лiжку сидiв, натягуючи чоботи, огрядний лисуватий чоловiк. Вiн був уже в галiфе, але ще в майцi. I менi зразу впала у вiчi якась дивна невiдповiднiсть обличчя в нього було немолоде, у глибоких зморшках, iз сивими скронями i засмагле, аж чорне, а тiло, навпаки, бiлiсiньке, чисте, молоде, з опуклими, як у борця, налитими силою м'язами, i шия теж, як у борця, товста i дужа. I таке було враження, що та голова не од того тiла.
— Драстуйте, — привiтавсь я.
— Здоров. Сiдай. Ну, розказуй, що там у вас.
Я сiв на лаву бiля столу i став розказувати.
Поки я говорив, вiн вдягнув кiтель, що висiв на стiльцi коло лiжка, — з полковницькими погонами i кiлькома рядами орденських колодок на грудях.
Ще я не закiнчив розказувати, як почали заходити офiцери. Тихо вiталися. Вiн, не перебиваючи мене, мовчки показував їм на довгi лави, що стояли круг столу. Вони сiдали.
Зайшов старший лейтенант Пайчадзе. Здивовано звiв на мене брови — пiзнав. Ледь усмiхнувся, але з слiв моїх усе зрозумiв — нахмурився.
Нарештi я замовк.
Полковник пiдвiв очi на офiцерiв, обвiв їх поглядом:
— Всi?
— Так, товаришу полковник, — вiдповiв високий капiтан. Полковник пiдiйшов до столу, витяг з планшета карту, розстелив:
— Товаришi офiцери! Хто ще не зрозумiв, пояснюю — в сусiдньому селi повiнь, рiчка вийшла з берегiв, прорвало греблю, затопило хати, гине худоба, майно. Треба евакуювати населення, худобу, майно. Ось уявний район дiї… Затопило, очевидно, цю частину села, в долинi, бiля рiчки… Цю вулицю, оцi хати… Пiдходи отут, тут i тут…
Полковник i офiцери схилилися над картою.
«Чого вони так зволiкають? — з досадою думав я. — Замiсть того щоб зразу пiдняти всiх по тривозi, кинутися по машинах i в село — наради якiсь проводять… А там люди вже, може, гинуть…»
Тiльки потiм я розшолопав, що на все це пiшли лiченi хвилини. Просто — то була дисциплiна, органiзованiсть, якi виключали безладдя i метушню. I я зрозумiв, що робити швидко — це не обов'язково хапатися i поспiшати. Але це я зрозумiв тiльки згодом, а тодi досадував, що вони, на мiй погляд, дуже повiльно повертаються.
— Значить, так, — казав полковник. — В операцiї братимуть участь бронетранспортери, два мотострiлецьких батальйони, перший i третiй, три малих арттягачi. Дiяти будемо за обстановкою. Тривогу по табору не оголошувати. Людей пiднiмати тихо, без галасу. Iнших не будити. Готовнiсть… — вiн глянув на годинника, i в цей час на стiльцi коло лiжка задзижчав телефон. Полковник пiдiйшов, зняв трубку.
— Полковник Соболь слухає А… так… драстуйте… Драстуйте, товаришу Шевченко… Так… Уже знаємо… Через п'ять хвилин виступаємо… Звiдки? Звiдки знаємо?.. Та тут нам сповiстили… — вiн глянув на мене, усмiхнувся, прикрив трубку рукою, спитав тихо.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124