Але стрибати у воду з верби нiхто не вмiв I отут мiй друг Кукурузо показав, що таке васюкiвськi хлопцi. Видерся на самiсiньку верхiвку, розгойдався, як мавпа, на гiлцi i я ак стрибоне — майже хвилину летiв i майже на середину плеса залетiв. Всi тiльки ахнули. А вожатий сказав:
— Молодець! З тебе може вийти хороший спортсмен. Тобi треба в секцiю по стрибках з трамплiна. Молодець!
Кукурузо аж зашарiвся вiд задоволення. Мене розiбрало, i я схотiв довести, що я теж геройський хлопець. Я поплював на руки й собi подряпався на вербу. Але мене спiткала невдача. Прикра жахлива невдача Я зачепився за сучка i розпанахав труси з низу аж до пупа, навiть резинка лопнула. Про те, щоб стрибати, не могло бути й мови. Я б загубив труси по дорозi. Придержуючи своє нещастя однiєю рукою i мало не плачучи вiд сорому, я безславно спустився вниз. Але нiхто не став кепкувати з мене: «Нiчого, буває. З кожним може таке трапитися», — заспокоювали мене всi. Я тiльки екав i досадливо махав вiльною рукою. Дiвчатка запропонували менi, що зашиють труси. Я категорично вiдмовився. Сидiти без трусiв, поки дiвчатка зашиватимуть, — краще втопитися! Я взяв у них голку та нитки й полiз у курiнь — зашивати свою ганьбу. Там, у напiвтемрявi, довго й невмiло штрикав голкою, наколюючи собi пальцi i ковтаючи сльози сорому. Несподiвано погляд мiй упав на книжку, що лежала в кутку куреня, прикрита листям. Я зацiкавився, потяг її. То була «Граматика». Я спершу здивувався, але потiм згадав, що Кукурузо ж узяв її, щоб замилити дiдовi очi.
«Граматику» був закладений зошит Я розгорнув той зошит (хай простить мiй друзяка мою цiкавiсть!). На першiй сторiнцi починався «Щоденник Робiнзона Кукурузо». Що там таке — ви вже анаєте; «пригоди» i «неприємностi» першого дня. «А що далi?» — зацiкавивсь я. Перегорнув сторiнку i… витрiщив очi. Далi йшли вправи. Майже пiв-зошита було списано вправами з граматики — i на дiєслово, i на iменники,i на прикметники.
Вправи були написанi олiвцем — так само як i щоденник. Сумнiву не було — все це писалося вже тут, на островi.
Так он воно що!
Робiнзон Кукурузо, який збирався прожити на безлюдному островi двадцять вiсiм рокiв два мiсяцi i дев'ятнадцять днiв, готувався до осiнньої переекзаменовки.
Ах ти ж хитрун! Ах ти ужака! Твоя гордiсть, твоя шалена гордiсть заводiяки й отамана не дозволила тобi признатися, що ти ретельно готуєшся до переекзаменовки, i ти втiк од людських очей на острiв i там зубрячиш граматику. Тепер зрозумiло, чому ти саме так назвав свiй острiв… Ну, стривай! Ну, пожди! Я тобi…
А втiм, що «стривай», що «пожди»? Хiба я скажу йому що-небудь? Хiба я хочу, щоб вiн провалився, щоб вiн залишився на другий рiк?
Та нi! Звичайно ж, нi! I я нiчого йому не скажу, нi слова, нi пiвслова. Хай думає, що я нi про що не догадуюсь. Хай думає!
Я швиденько поклав зошит i «Граматику» на мiсце й притрусив листям, нiби й не чiпав.
Вiд цього вiдкриття менi одразу стало легко й весело — немов пiсля дощу сонце засвiтило. Про сором свiй я й думати забув.
Бадьоро зашив я труси й зовсiм iншою людиною вискочив з куреня. Всi помiтили змiну в моєму настрої i тепер смiливо почали посмiхатися.
А Кукурузо сказав:
— Велике дiло труси. Без трусiв — нема людини, а в трусах — е людина, ще й посмiхається, — i хихикнув, блимнувши на Вальку. Йому хотiлося бути дотепним сьогоднi. I хоч дурний був його дотеп, я не образився.
Несподiвано з плеса залунало:
— Го-го! Он ви де!
До острова пiдпливав ще один човен. У човнi сидiв Гришка Бардадим i кiлька наших хлопцiв-юннатiв.
— Майже годину вас шукаємо, — сказав вожатому Бардадим, вилазячи на берег. — Нас Фарадейович прислав. Запрошує вас до себе. Хоче показати свої новi сорти овочiв та фруктiв i почастувати.
— Ой! Нащо ж я так наїлася! — розпачливо скрикнула Оксана.
Всi засмiялись.
— Нiчого! Поки доїдемо — утруситься, — заспокоїв її вожатий. — Ну що ж, друзi, збираймося!
Зчинилася метушня.
— О! А ви що тут робите, босяки? — здивовано вигукнув Бардадим, помiтивши нас.
— У них дiло! Секретне! — таємничо сказала Оксана.
— Що-о?! — скривився Бардадимю — Дiло? Яке дiло? У цих-о? У цих-о жевжикiв? Брешуть вони! Це ж вiдомi на все село босяки. Мабуть, щось уже вигадали, якусь капость. Крiм капостей, нiяких у них дiлов не буває…
Нiхто навiть не засмiявся. Мабуть, усi вiдчували незручнiсть i мовчали.
Ми стояли червонi, мов два помiдори.
Ми ладнi були крiзь землю провалитися.
Ех! Якби ми були такi здоровi, як ти! Ми б тобi показали! «Дiлов! Дiлов!» — говорити спершу навчися!
— I нiчого вони не босяки, а хорошi хлопцi! — вигукнула раптом Валька.
— Правильно! — пiдхопив Iгор.
— Хорошi, хорошi, хорошi! — заверещала Оксана.
— Тiльки так! — вигукнув Сашко-«штурман».
— Ну хай! Хай! Хай! — замахав руками Бардадим. — Ви — нашi гостi, не будемо сваритися. Поїхали швидше! Фарадейович давно чекає.
Нас оточили Iгор, Валька, Сашко-«штурман» та iншi пiонери. Залунали вигуки:
— Прощавайте!
— До побачення!
— Бувайте здоровi!
Ми всiм по черзi потиснули руки. I тут Валька, простягаючи руку Кукурузовi, сказала:
— Шкода, що ми не дiзнаємось, як, закiнчилося ваше секретне дiло…
Вона сказала це з щирим жалем, i я помiтив, як знову почервонiв Кукурузо. I раптом в очах у Вальки спалахнули вогники:
— А знаєте що! А ви напишiть нам! Я вам залишу адресу, а ви напишiть, добре?
— Напишiть!
— Звичайно!
— Хай напишуть обов'язково.
— Напишiть! Напишiть' — залунало звiдусiль.
— Тiльки так! — вiдрубав Сашко-«штурман».
А Валька вже писала на якомусь папiрцi адресу.
— На, — сказала вона, просгягаючи папiрець Кукурузовi — Тiльки гляди, не загуби!
Кукурузо нiчого не сказав — мовчки сунув папiрець за пазуху.
Вони сiли в човни.
— Заспiваймо їм на прощання пiсню! — вигукнула Валька. — Заводь, Сашко!
I вони заспiвали.
Ми довго стояли на березi, їх давно вже не було видно, а пiсня ще лунала з-за очеретiв i розлягалася на всi плавнi.
Дружба! Дружба!
Молоде i вiчне слово!
Дружба! Дружба!
Ти єднаєш нас чудово!
I щоб весело жить,
Пам'яiай кожну мить:
Треба друзiв любить,
Ними слiд дорожить!
Назавжди умiй дружить!
А потiм Кукурузо лежав у травi на галявинi i мовчки дивився в небо. Я теж лежав i дивився. Небо — це така штука, що дивитися в нього можна годинами. Дивитися и думати Я не знаю, про що думав Кукурузо, але я зовсiм не здивувався, коли вiн раптом зiтхнув i сказав:
— Да зараз технiка, воно не те що… а взагалi… звичайно… Кажуть, в отакому гудзику — приймач, у портсигарi — телевiзор. А фотоапарат — так той взагалi пiд нiготь сховати можна.
— Що ж ти хочеш — на транзисторах, напiвпровiдниках — сказав я i почервонiв. Убийте мене, щоб я хоч приблизно знав, що таке є — транзистори, напiвпровiдники. Та й Кукурузо, звичайно, теж. Нiчого ми не знали. Нiчогiсiнько… А Iгор знав. Звичайно, знав, раз сам робив приймачi на отих транзисторах.
Кукурузо зiтхнув i раптом мрiйно промовив:
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124
— Молодець! З тебе може вийти хороший спортсмен. Тобi треба в секцiю по стрибках з трамплiна. Молодець!
Кукурузо аж зашарiвся вiд задоволення. Мене розiбрало, i я схотiв довести, що я теж геройський хлопець. Я поплював на руки й собi подряпався на вербу. Але мене спiткала невдача. Прикра жахлива невдача Я зачепився за сучка i розпанахав труси з низу аж до пупа, навiть резинка лопнула. Про те, щоб стрибати, не могло бути й мови. Я б загубив труси по дорозi. Придержуючи своє нещастя однiєю рукою i мало не плачучи вiд сорому, я безславно спустився вниз. Але нiхто не став кепкувати з мене: «Нiчого, буває. З кожним може таке трапитися», — заспокоювали мене всi. Я тiльки екав i досадливо махав вiльною рукою. Дiвчатка запропонували менi, що зашиють труси. Я категорично вiдмовився. Сидiти без трусiв, поки дiвчатка зашиватимуть, — краще втопитися! Я взяв у них голку та нитки й полiз у курiнь — зашивати свою ганьбу. Там, у напiвтемрявi, довго й невмiло штрикав голкою, наколюючи собi пальцi i ковтаючи сльози сорому. Несподiвано погляд мiй упав на книжку, що лежала в кутку куреня, прикрита листям. Я зацiкавився, потяг її. То була «Граматика». Я спершу здивувався, але потiм згадав, що Кукурузо ж узяв її, щоб замилити дiдовi очi.
«Граматику» був закладений зошит Я розгорнув той зошит (хай простить мiй друзяка мою цiкавiсть!). На першiй сторiнцi починався «Щоденник Робiнзона Кукурузо». Що там таке — ви вже анаєте; «пригоди» i «неприємностi» першого дня. «А що далi?» — зацiкавивсь я. Перегорнув сторiнку i… витрiщив очi. Далi йшли вправи. Майже пiв-зошита було списано вправами з граматики — i на дiєслово, i на iменники,i на прикметники.
Вправи були написанi олiвцем — так само як i щоденник. Сумнiву не було — все це писалося вже тут, на островi.
Так он воно що!
Робiнзон Кукурузо, який збирався прожити на безлюдному островi двадцять вiсiм рокiв два мiсяцi i дев'ятнадцять днiв, готувався до осiнньої переекзаменовки.
Ах ти ж хитрун! Ах ти ужака! Твоя гордiсть, твоя шалена гордiсть заводiяки й отамана не дозволила тобi признатися, що ти ретельно готуєшся до переекзаменовки, i ти втiк од людських очей на острiв i там зубрячиш граматику. Тепер зрозумiло, чому ти саме так назвав свiй острiв… Ну, стривай! Ну, пожди! Я тобi…
А втiм, що «стривай», що «пожди»? Хiба я скажу йому що-небудь? Хiба я хочу, щоб вiн провалився, щоб вiн залишився на другий рiк?
Та нi! Звичайно ж, нi! I я нiчого йому не скажу, нi слова, нi пiвслова. Хай думає, що я нi про що не догадуюсь. Хай думає!
Я швиденько поклав зошит i «Граматику» на мiсце й притрусив листям, нiби й не чiпав.
Вiд цього вiдкриття менi одразу стало легко й весело — немов пiсля дощу сонце засвiтило. Про сором свiй я й думати забув.
Бадьоро зашив я труси й зовсiм iншою людиною вискочив з куреня. Всi помiтили змiну в моєму настрої i тепер смiливо почали посмiхатися.
А Кукурузо сказав:
— Велике дiло труси. Без трусiв — нема людини, а в трусах — е людина, ще й посмiхається, — i хихикнув, блимнувши на Вальку. Йому хотiлося бути дотепним сьогоднi. I хоч дурний був його дотеп, я не образився.
Несподiвано з плеса залунало:
— Го-го! Он ви де!
До острова пiдпливав ще один човен. У човнi сидiв Гришка Бардадим i кiлька наших хлопцiв-юннатiв.
— Майже годину вас шукаємо, — сказав вожатому Бардадим, вилазячи на берег. — Нас Фарадейович прислав. Запрошує вас до себе. Хоче показати свої новi сорти овочiв та фруктiв i почастувати.
— Ой! Нащо ж я так наїлася! — розпачливо скрикнула Оксана.
Всi засмiялись.
— Нiчого! Поки доїдемо — утруситься, — заспокоїв її вожатий. — Ну що ж, друзi, збираймося!
Зчинилася метушня.
— О! А ви що тут робите, босяки? — здивовано вигукнув Бардадим, помiтивши нас.
— У них дiло! Секретне! — таємничо сказала Оксана.
— Що-о?! — скривився Бардадимю — Дiло? Яке дiло? У цих-о? У цих-о жевжикiв? Брешуть вони! Це ж вiдомi на все село босяки. Мабуть, щось уже вигадали, якусь капость. Крiм капостей, нiяких у них дiлов не буває…
Нiхто навiть не засмiявся. Мабуть, усi вiдчували незручнiсть i мовчали.
Ми стояли червонi, мов два помiдори.
Ми ладнi були крiзь землю провалитися.
Ех! Якби ми були такi здоровi, як ти! Ми б тобi показали! «Дiлов! Дiлов!» — говорити спершу навчися!
— I нiчого вони не босяки, а хорошi хлопцi! — вигукнула раптом Валька.
— Правильно! — пiдхопив Iгор.
— Хорошi, хорошi, хорошi! — заверещала Оксана.
— Тiльки так! — вигукнув Сашко-«штурман».
— Ну хай! Хай! Хай! — замахав руками Бардадим. — Ви — нашi гостi, не будемо сваритися. Поїхали швидше! Фарадейович давно чекає.
Нас оточили Iгор, Валька, Сашко-«штурман» та iншi пiонери. Залунали вигуки:
— Прощавайте!
— До побачення!
— Бувайте здоровi!
Ми всiм по черзi потиснули руки. I тут Валька, простягаючи руку Кукурузовi, сказала:
— Шкода, що ми не дiзнаємось, як, закiнчилося ваше секретне дiло…
Вона сказала це з щирим жалем, i я помiтив, як знову почервонiв Кукурузо. I раптом в очах у Вальки спалахнули вогники:
— А знаєте що! А ви напишiть нам! Я вам залишу адресу, а ви напишiть, добре?
— Напишiть!
— Звичайно!
— Хай напишуть обов'язково.
— Напишiть! Напишiть' — залунало звiдусiль.
— Тiльки так! — вiдрубав Сашко-«штурман».
А Валька вже писала на якомусь папiрцi адресу.
— На, — сказала вона, просгягаючи папiрець Кукурузовi — Тiльки гляди, не загуби!
Кукурузо нiчого не сказав — мовчки сунув папiрець за пазуху.
Вони сiли в човни.
— Заспiваймо їм на прощання пiсню! — вигукнула Валька. — Заводь, Сашко!
I вони заспiвали.
Ми довго стояли на березi, їх давно вже не було видно, а пiсня ще лунала з-за очеретiв i розлягалася на всi плавнi.
Дружба! Дружба!
Молоде i вiчне слово!
Дружба! Дружба!
Ти єднаєш нас чудово!
I щоб весело жить,
Пам'яiай кожну мить:
Треба друзiв любить,
Ними слiд дорожить!
Назавжди умiй дружить!
А потiм Кукурузо лежав у травi на галявинi i мовчки дивився в небо. Я теж лежав i дивився. Небо — це така штука, що дивитися в нього можна годинами. Дивитися и думати Я не знаю, про що думав Кукурузо, але я зовсiм не здивувався, коли вiн раптом зiтхнув i сказав:
— Да зараз технiка, воно не те що… а взагалi… звичайно… Кажуть, в отакому гудзику — приймач, у портсигарi — телевiзор. А фотоапарат — так той взагалi пiд нiготь сховати можна.
— Що ж ти хочеш — на транзисторах, напiвпровiдниках — сказав я i почервонiв. Убийте мене, щоб я хоч приблизно знав, що таке є — транзистори, напiвпровiдники. Та й Кукурузо, звичайно, теж. Нiчого ми не знали. Нiчогiсiнько… А Iгор знав. Звичайно, знав, раз сам робив приймачi на отих транзисторах.
Кукурузо зiтхнув i раптом мрiйно промовив:
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124