Ану помiряй! — Вона сунула менi пiд пахву термометр.
Iз спальнi зашльопав босими ногами батько, заспаний, скуйовджений, у самих трусах — тiльки прокинувся.
На обличчi його була розгублена усмiшка.
— Ну як? Як?.. Го-го, бачу — видужуєш, козаче! Бачу!
— Та цить! Розкричався! — гримнула на нього мати. — Вiд такого крику в нього знов температура пiдскочить.
Батько одразу втягнув голову в плечi, навшпиньках пiдiйшов до лiжка i, схилившись до мене, пошепки сказав:
— Вибачай, то я од радостi.
Я усмiхнувся — вперше в життi не я в тата, а вiн у мене просив вибачення.
— Ну, як там затопленi? — спитав я i сам не впiзнав свого голосу, такий кволий, ледь чутний вiн був — наче з погреба.
— Та нiчого, все гаразд. Вода вже спадає. Люди починають у хати повертатися. Все гаразд.
— Жертв нема?
— Та слава богу, обiйшлося. Люди всi цiлi. Так дехто подряпався, попростуджувався, а серйозного нiчого. Трошки тiльки худоба постраждала. Та й то небагато. В кого коза, в кого пiдсвинок, трохи птицi… А корови всi порятованi i добро…
— I все завдяки солдатам, хай їм сонце свiтить! — встряла мати. — Якби не вони, хтозна, що б i було.
— Да, технiка тепер в армiї могуча, — мовив поважно дiд.
— I кажуть, то ж ти їх привiв, — мати нiжно поклала менi руку на чоло.
— Не знав я, що такого сина геройського маю, — наче з трибуни сказав тато.
— Та!.. — Я одвернувся до стiни i вiдчув, як сипонуло менi жаром в обличчя, аж сльози виступили.
Все говорилося нiби щиро, але голоси в батькiв такi вже були лагiднi, аж надто.
Такими голосами з калiками розмовляють, з нещасними. «Це вони тому, що я хворий». Дiд кахикнув i сказав:
— А друзяка твiй учора цiлий день просидiв тут бiля тебе. I не їсть нiчого, аж схуд. От побачиш, зараз прибiжить.
Спасибi, дiду! Мудрий ви. Знали, що сказати! Як вивес ти мене з того стану незручного. Знали, чим радiсть менi зробити.
Мати витягла в мене з-пiд пахви термометр.
— Тридцять шiсть i один. Що я казала? Тепер уже пiде на поправку. А як нiжка, болить?
А я й забув зовсiм про ногу. Ворухнув нею — болю майже не було, тiльки вiдчув, що вона туго забинтована.
— Слава богу, нема перелому. Вивих. I трохи зв'язки… Медичка сказала, через два тижнi у футбола гулятимеш.
Рипнули дверi, i над клямкою вистромилась розпатлана, не зачесана ще голова Павлушi. Обличчя спершу витягнуте, непевне якесь, а потiм враз розпливлося в усмiшцi:
— Драстуйте… Можна?
— Та заходь, заходь, чого там, — усмiхнулась мати. — На поправку пiшло.
— Я ж казав, я ж казав, що сьогоднi краще буде, — Павлуша пiдiйшов до лiжка. Вiн аж свiтився весь радiстю i привiтом.
— Здоров, старик! Ну як?
— Нiчого… — усмiхнувсь я, тамуючи радiсть.
I замовкли обидва. При батьках розмова не клеїлась.
— Ой, у мене ж там молоко! — сплеснула мати руками й побiгла у кухню. Батько пiшов у спальню одягатись. Пiдвiвся, крекчучи, з стiльця й дiд:
— Ну, балакайте собi, старики, а я, молодий, до працi пiду, — i почовгав у двiр.
— Сiдай, чого стоїш, — сказав я Павлушi. I вiн сiв скраю на лiжко.
Вiн сидiв i мовчав. Тiльки усмiхався i раз у раз пiдморгував менi. I я мовчав i усмiхався. I вiдчував, що я повертаюсь звiдкись здалеку-здалеку у знайомий i рiдний менi свiт — наче з далекої важкої мандрiвки додому. I рiдний менi цей свiт головне тим, що у ньому є Павлуша. Оцей-от кирпатий, з облупленим носом Павлуша, в якого так смiшно стирчить на макiвцi волосся.
Невже могло статися так, що вiн мiг не бути бiльше моїм другом? Це було б просто жахливо, незбагненне. Я не знаю, що б тодi було.
— Ну, як там, розкажи, — сказав нарештi я.
— Ну як? Нiчого. Все гаразд. Тiльки й балакають усi, що про тебе. Кого не зустрiнеш: «Як температура? Як нога? Який пульс?» Хоч бюлетень про твоє здоров'я вивiшуй. Як прем'єр-мiнiстр. Таким знаменитим став, що куди там.
— От iменно — бiльше нiкуди!
— Ну точно, я тобi кажу! Все село вже знає, як ти солдатiв привiв, як ти листи врятував. Баба Мокрина день i нiч за тебе богу молиться. Та що баба Мокрина — отець Гога у церквi за тебе молебень служив.
— Та ну тебе!.. Чи толком розкажи, як там…
— Ну, слово честi! Хлопцi заздрять тобi несамовито. Карафолька аж зелений ходить. Вiн теж так старався у герої вийти, так старався. Аж черевики десь у водi загубив. I ставника сам собi пiд оком поставив, десь об одвiрок гецнувся вiд ентузiазму… А Коля Кагарлицький свою курточку нейлонову заграничну, знаєш, разпанахав зверху донизу. I навiть оком не зморгнув. Отак у розпанаханiй до самiсiнького вечора таскав людськi речi. А Антончик ледь не потонув. Вiн же, знаєш, плаває поганенько, а полiз у кошару вiвцi Мазниченковi рятувать. Такий, знаєш…
Павлуша глянув на мене й загнувся.
— Ну що ж… молодцi хлопцi, — зiтхнув я.
— Взагалi-то молодцi, звичайно, я й сам не думав… — Але, але всi вони пiгмеї проти тебе. Точно! Думаєш, хтось iз них отак пiрнув би у затоплену хату через вiкно? Нi за якi бублики! Та що…
— Ага! — криво усмiхнувся я. — Ну добре… А як там взагалi?
— Взагалi нiчого… Порядок! Життя нормалiзується, як пишуть кореспонденти. Вiдновлюються комунiкацiї, вiдбудовуються пошкодженi об'єкти. Пiдприємства i установи працюють нормально — i сiльмаг, i перукарня, i лазня… Незважаючи на стихiйне лихо, колгоспники артiлi вчасно приступили до роботи — вийшли на поля i ферми. Коротше, в боротьбi з стихiєю радянськi люди перемогли… Єдине, що нема ще електрики. Але солдати докладають всiх зусиль, щоб у хатах знову засяяли лампочки. Взагалi, я тобi скажу, хто таки молодцi — так це солдати. Як вони працюють — ти б бачив! Сила! Без них, я навiть не знаю… Якби не вони з своїми машинами… Ти навiть не знаєш, який ти молодець, що їх привiв. Просто, просто ти можеш вважати, що ти врятував село. Абсолютно!
— Та йди ти! I без мене їх би однак викликали. Секретар райкому при менi дзвонив уже полковниковi. Так що…
— Ну й що! Однак ти їх привiв. Ти! А хто ж! I чого там скромничати! От любиш ти скромничати!..
Я усмiхнувся.
«Ех, Павлушо мiй дорогий! — подумав я. — Що це ти го-воришi Я люблю скромничати! От iменно! Вже що-що, а скромничати нi я, нi ти не любимо. Це всi знають. Швидше навпаки».
Але я не став з ним сперечатися. Менi так було добре, що ото вiн сидiв на лiжку i балакав зi мною! Так було радiсно, i я боявся, щоб вiн не пiшов.
А вiн нiби прочитав мої думки. Бо подивився винувато-винувато i сказав:
— Ну я пiду, мабуть… Тобi спокiй потрiбен…
— Та посидь, чого там! — стрепенувсь я.
— Та я б посидiв, звичайно… Але ми, знаєш, домовились…
— Ну йди, — сказав я тихо й приречено.
— Та ти не ображайся. Я ще забiжу. Ти, головне, вiдпочивай, добре їж i видужуй. А я… Бо там, знаєш, ще все-таки… Ну, бувай!
— Бувай! — через силу усмiхнувсь я. — Вiтай там хлопцiв!
I вiдчув, як щось у горлi заважає менi говорити — наче галушка застряла.
— Я ще до обiду забiжу обов'язково! — бадьоро вже з порога гукнув Павлуша i побiг.
Вiн навiть не сказав, з ким i про що вiн домовився i що ж там все-таки…
Значить, ясно з ким!
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124
Iз спальнi зашльопав босими ногами батько, заспаний, скуйовджений, у самих трусах — тiльки прокинувся.
На обличчi його була розгублена усмiшка.
— Ну як? Як?.. Го-го, бачу — видужуєш, козаче! Бачу!
— Та цить! Розкричався! — гримнула на нього мати. — Вiд такого крику в нього знов температура пiдскочить.
Батько одразу втягнув голову в плечi, навшпиньках пiдiйшов до лiжка i, схилившись до мене, пошепки сказав:
— Вибачай, то я од радостi.
Я усмiхнувся — вперше в життi не я в тата, а вiн у мене просив вибачення.
— Ну, як там затопленi? — спитав я i сам не впiзнав свого голосу, такий кволий, ледь чутний вiн був — наче з погреба.
— Та нiчого, все гаразд. Вода вже спадає. Люди починають у хати повертатися. Все гаразд.
— Жертв нема?
— Та слава богу, обiйшлося. Люди всi цiлi. Так дехто подряпався, попростуджувався, а серйозного нiчого. Трошки тiльки худоба постраждала. Та й то небагато. В кого коза, в кого пiдсвинок, трохи птицi… А корови всi порятованi i добро…
— I все завдяки солдатам, хай їм сонце свiтить! — встряла мати. — Якби не вони, хтозна, що б i було.
— Да, технiка тепер в армiї могуча, — мовив поважно дiд.
— I кажуть, то ж ти їх привiв, — мати нiжно поклала менi руку на чоло.
— Не знав я, що такого сина геройського маю, — наче з трибуни сказав тато.
— Та!.. — Я одвернувся до стiни i вiдчув, як сипонуло менi жаром в обличчя, аж сльози виступили.
Все говорилося нiби щиро, але голоси в батькiв такi вже були лагiднi, аж надто.
Такими голосами з калiками розмовляють, з нещасними. «Це вони тому, що я хворий». Дiд кахикнув i сказав:
— А друзяка твiй учора цiлий день просидiв тут бiля тебе. I не їсть нiчого, аж схуд. От побачиш, зараз прибiжить.
Спасибi, дiду! Мудрий ви. Знали, що сказати! Як вивес ти мене з того стану незручного. Знали, чим радiсть менi зробити.
Мати витягла в мене з-пiд пахви термометр.
— Тридцять шiсть i один. Що я казала? Тепер уже пiде на поправку. А як нiжка, болить?
А я й забув зовсiм про ногу. Ворухнув нею — болю майже не було, тiльки вiдчув, що вона туго забинтована.
— Слава богу, нема перелому. Вивих. I трохи зв'язки… Медичка сказала, через два тижнi у футбола гулятимеш.
Рипнули дверi, i над клямкою вистромилась розпатлана, не зачесана ще голова Павлушi. Обличчя спершу витягнуте, непевне якесь, а потiм враз розпливлося в усмiшцi:
— Драстуйте… Можна?
— Та заходь, заходь, чого там, — усмiхнулась мати. — На поправку пiшло.
— Я ж казав, я ж казав, що сьогоднi краще буде, — Павлуша пiдiйшов до лiжка. Вiн аж свiтився весь радiстю i привiтом.
— Здоров, старик! Ну як?
— Нiчого… — усмiхнувсь я, тамуючи радiсть.
I замовкли обидва. При батьках розмова не клеїлась.
— Ой, у мене ж там молоко! — сплеснула мати руками й побiгла у кухню. Батько пiшов у спальню одягатись. Пiдвiвся, крекчучи, з стiльця й дiд:
— Ну, балакайте собi, старики, а я, молодий, до працi пiду, — i почовгав у двiр.
— Сiдай, чого стоїш, — сказав я Павлушi. I вiн сiв скраю на лiжко.
Вiн сидiв i мовчав. Тiльки усмiхався i раз у раз пiдморгував менi. I я мовчав i усмiхався. I вiдчував, що я повертаюсь звiдкись здалеку-здалеку у знайомий i рiдний менi свiт — наче з далекої важкої мандрiвки додому. I рiдний менi цей свiт головне тим, що у ньому є Павлуша. Оцей-от кирпатий, з облупленим носом Павлуша, в якого так смiшно стирчить на макiвцi волосся.
Невже могло статися так, що вiн мiг не бути бiльше моїм другом? Це було б просто жахливо, незбагненне. Я не знаю, що б тодi було.
— Ну, як там, розкажи, — сказав нарештi я.
— Ну як? Нiчого. Все гаразд. Тiльки й балакають усi, що про тебе. Кого не зустрiнеш: «Як температура? Як нога? Який пульс?» Хоч бюлетень про твоє здоров'я вивiшуй. Як прем'єр-мiнiстр. Таким знаменитим став, що куди там.
— От iменно — бiльше нiкуди!
— Ну точно, я тобi кажу! Все село вже знає, як ти солдатiв привiв, як ти листи врятував. Баба Мокрина день i нiч за тебе богу молиться. Та що баба Мокрина — отець Гога у церквi за тебе молебень служив.
— Та ну тебе!.. Чи толком розкажи, як там…
— Ну, слово честi! Хлопцi заздрять тобi несамовито. Карафолька аж зелений ходить. Вiн теж так старався у герої вийти, так старався. Аж черевики десь у водi загубив. I ставника сам собi пiд оком поставив, десь об одвiрок гецнувся вiд ентузiазму… А Коля Кагарлицький свою курточку нейлонову заграничну, знаєш, разпанахав зверху донизу. I навiть оком не зморгнув. Отак у розпанаханiй до самiсiнького вечора таскав людськi речi. А Антончик ледь не потонув. Вiн же, знаєш, плаває поганенько, а полiз у кошару вiвцi Мазниченковi рятувать. Такий, знаєш…
Павлуша глянув на мене й загнувся.
— Ну що ж… молодцi хлопцi, — зiтхнув я.
— Взагалi-то молодцi, звичайно, я й сам не думав… — Але, але всi вони пiгмеї проти тебе. Точно! Думаєш, хтось iз них отак пiрнув би у затоплену хату через вiкно? Нi за якi бублики! Та що…
— Ага! — криво усмiхнувся я. — Ну добре… А як там взагалi?
— Взагалi нiчого… Порядок! Життя нормалiзується, як пишуть кореспонденти. Вiдновлюються комунiкацiї, вiдбудовуються пошкодженi об'єкти. Пiдприємства i установи працюють нормально — i сiльмаг, i перукарня, i лазня… Незважаючи на стихiйне лихо, колгоспники артiлi вчасно приступили до роботи — вийшли на поля i ферми. Коротше, в боротьбi з стихiєю радянськi люди перемогли… Єдине, що нема ще електрики. Але солдати докладають всiх зусиль, щоб у хатах знову засяяли лампочки. Взагалi, я тобi скажу, хто таки молодцi — так це солдати. Як вони працюють — ти б бачив! Сила! Без них, я навiть не знаю… Якби не вони з своїми машинами… Ти навiть не знаєш, який ти молодець, що їх привiв. Просто, просто ти можеш вважати, що ти врятував село. Абсолютно!
— Та йди ти! I без мене їх би однак викликали. Секретар райкому при менi дзвонив уже полковниковi. Так що…
— Ну й що! Однак ти їх привiв. Ти! А хто ж! I чого там скромничати! От любиш ти скромничати!..
Я усмiхнувся.
«Ех, Павлушо мiй дорогий! — подумав я. — Що це ти го-воришi Я люблю скромничати! От iменно! Вже що-що, а скромничати нi я, нi ти не любимо. Це всi знають. Швидше навпаки».
Але я не став з ним сперечатися. Менi так було добре, що ото вiн сидiв на лiжку i балакав зi мною! Так було радiсно, i я боявся, щоб вiн не пiшов.
А вiн нiби прочитав мої думки. Бо подивився винувато-винувато i сказав:
— Ну я пiду, мабуть… Тобi спокiй потрiбен…
— Та посидь, чого там! — стрепенувсь я.
— Та я б посидiв, звичайно… Але ми, знаєш, домовились…
— Ну йди, — сказав я тихо й приречено.
— Та ти не ображайся. Я ще забiжу. Ти, головне, вiдпочивай, добре їж i видужуй. А я… Бо там, знаєш, ще все-таки… Ну, бувай!
— Бувай! — через силу усмiхнувсь я. — Вiтай там хлопцiв!
I вiдчув, як щось у горлi заважає менi говорити — наче галушка застряла.
— Я ще до обiду забiжу обов'язково! — бадьоро вже з порога гукнув Павлуша i побiг.
Вiн навiть не сказав, з ким i про що вiн домовився i що ж там все-таки…
Значить, ясно з ким!
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124