ну й ну, i влаштував,
- як це тобi вдалося? ти хоч слiдчому, чудш, не показуй, - склав зморшки в
усмiшку, розвернувся до нез, пiдваживши коротким, кинджальним зблиском
мiшкуватi повiки: "Може, ти хоч так мене запам'ятадш", - того-бо ранку,
перед пожежею, вона сказала йому, що зде до Америки. I нiчого не встановило
слiдство, геть-таки нiчогiсiнько, - просто вирвався звiдкiлясь дух вогню,
ким? чим випущений? - вирвавсь, i дев'ять мiсяцiв гнався за нею, вже по
американських широтах, в кухнi, надто поночi, як виходила перекурити, раз у
раз зринав виразний сiрчаний запах - чи то газ витiкав? - сковорiдки з
гюрзячим шипiнням плювались зй на ноги киплячою олiдю, опiки гозлися
кепсько, а вже при ньому, як прилетiв-таки, повiдкривалися, мов стинми,
прости Господи, - вiн сам залiплював зй пухирi на литках вiддертою вiд
ядшноз шкаралущi плiвою: "Посидь так, хай пiдсохне", - i лишалась сидiти
перед телевiзором, покiрно вклавши на coffee tablehref="#s35">35 своз нерiвно попiдсмалюванi сирi ковбаси, вже цiлком визутi
з усякого еротичного чару, - i врештi, останнього вечора перед тим, як
мали, хвалити Бога, вибиратись iз квартири, перетвореноз за час зхнього
спiвжиття на залютований бокс густо встояного, аж нiби видимого
темно-бурого чаду, - куди, неясно, тимчасом у мотель, аби якась перемiна, -
тодi, на прощання, вогонь повернувся в сводму первiсному виглядi: була
сама, готувала в кухнi вечерю, iз уже звичним вiдчуттям до нудоти
облягаючого стиску чекаючи на його поворот iз майстернi, щось там
обшкрiбала, спиною до плити, i враз озирнулась, як од поштовху, - конфорка
пiд каструлею палахтiла вже замалим не до стелi, i вже зароджувалось у
полум'з те саме зловтiшне гоготiння, з яким цього разу була сам на сам:
fire alarm36 чомусь мовчав, як паралiзований,
але над тим вона застановилася щойно перегодом, а першоз митi, машинально,
не рознiмаючи зцiплених п'ястукiв - в лiвому потiм виявила затиснуту
цибулячу лушпайку, - ринулася збивати полум'я трапленим попiдруч рушничком
- воно ж, несите, зрадiло, мов на це й чекало, рушничок зотлiвав зй в
руках, гейби плавився, швидко скручуючись почорнiлими, спахаючими жаром
краями, аж доки не здогадалася бурнути води - одну кварту, другу, третю, -
засичало, розповзлося здким смородом, стала серед кухнi з обгорiлою
ганчiркою в опущених руках: нi, Господи, не витримаю, уже не витримую! - i
так справдився зз сон - давнiй, минулорiчний, задовго до знайомства зхнього
побачений: деревцятко на роздорiжжi, трепетне й шурхотливе, хтось невидимий
запалюд пiд ним багаття, черконувши сiрником, i от - мить! - деревце
охоплене пожаром, котрий тут-таки й гасне, мовби на те лиш, щоб обглитати
крону з листя, i там, де перед хвилею деревцятко мiнилося свiтляною зеленню
на тлi неба, стримить гiркий, зчорнiлий кiстяк. З чим вас, ддвушка, й
поздравляю. "Розпукнуте дерево в голiм ряду - / Куди ж ти, дурненьке,
спiшило? / Ще й землю розкислу, безживно-руду / Пiстрява трава не замшила,
/ Ще вiтер весняний чазться, як миш, / Пiд вiттям, насторченим в мiтли, - /
А ти вже зiтхадш, а ти вже дрижиш / Клейким ряботинням на свiтлi! /
Навспинячки тягнешся, бiдне дитя, / З усiх свозх сокiв i нервiв - / Аж
чути, здадться, як млосно хрустять / Сустави, за зиму завмерлi..," - спершу
був цей вiрш, також недописаний - а слабо було дописати, до кiнця додумати
- слабо? - потiм той сон, потiм - усе, що було потiм. Валяй тепер,
розкопирсуй углиб, шар за шаром, археолонине ти горопашна, - тiльки жалiти
себе не смiй, нiщо-бо не ослаблюд так, як жалiсть до себе). Хто б оце
сказав - вiршi, вони тiльки передбачають, чи, чого доброго, витворюють нам
майбутнд - викликаючи з ройовиська схованих у ньому можливостей ту, котру
називають? I якщо це справдi так - якщо ми, слiпi шаленцi, самi програмудмо
життя наперед, раденькi, що дурненькi, - що так кльово написалося! - робимо
його таким, яким воно д, - то який же це страшний дар, Господи, - наче
бомба в руках п'ятилiтка, - i як його одмолити?
Хто (що) пише нами?
Господи, я боюсь. Я нiколи досi не боялась по-справжньому - не зовнiшнiх
обставин (то пусте, з них-бо завше можна якось вибабратися), а себе самоз.
Я боюся ввiрятися власному хисту. Я бiльше не вiрю, що вiн - у твозй руцi.
Зглянься надi мною. Ну будь ласка.
Вечорами вона втiкад до бiблiотеки - головно на те, аби не лишатися в
хатi, де розпач пiдстерiгад зз в западаючiй тьмi, щоб накрити з головою
чорним мiшком, - але й бiблiотека не рятуд: жодне з тих, бiльш або менш
талановито виписаних i оправлених у фолiанти з постираними корiнцями чужих
життiв, що тягнуться й тягнуться, ряд за рядом, вiд пiдлоги до стелi,
багатоповерховими стелажами, поки вона намотуд вздовж них кiлометраж у
пошуках нав'язаного собi самiй тома, - наче на вселенському цвинтарi (сiре
небо, безмежне, до небокраю, поле однакових сiрих надгробкiв, i хоч знадш,
що пiд кожним зачазвся небiжчик, готовий, iно погукають, вихопитися наверх,
прибравши живiсiньку й повнокровну стать, але сама ця астрономiчна
кiлькiсть зводить нанiвець будь-який смисл вибору когось одного: скiлькох
iз них, справдi, ти потрапиш на сводму вiку воскресити, i скiльки таким
робом воскрешених-прочитаних щось для тебе означали? все, що ти можеш - i
це щонайбiльше! - долучитись до зхнiх монотонних лав ще одним малопримiтним
томиком, а вкледнi на форзацах бланки з чорнильними штампиками date duename="37a">37 безсторонньо редструють абсурднiсть цiлого
цього заняття: згiдно з ними, за двадцять рокiв у Гарвардi ти виявилася
п'ятою, хто випозичав "Брiфiнн iз сходження в пекло" Дорiс Лессiнн - роман,
який згадудться в усiх лiтературних довiдниках, i дiйсно того вартий, - i
другою, кого зацiкавило польське видання Мiлоша, - бiльшiсть же
виповiджених життiв так i пилюжаться незапотребованими листами в номерних
шухлядах пiд вiконечком "До запитання"), - жодне з тих життiв не мад до нез
стосунку, жодне не вiдповiдад на ддине питання, котре зй нiяк не пiд силу
обiйти, ну нi з якого боку, хоч куди б смикалася в миршавенькiй надiз на
зачiпку: чому не тепер? не вже? чого чекати?
Красивi дiти, у нас мали б бути красивi дiти: елiтна порода. Лiпше не
згадувати, так? Та нi, воно якось i не болить уже: пам'ятадться - думками,
а не чуттями (i невiдомо, що гiрше!). Що правда, то правда: в рабствi народ
вироджудться, - тлуми, що заповняють кизвськi автобуси, всi отi сутулi,
пом'ятi лицями чоловiки на жокейськи вивернутих ногах, жiнки, похованi пiд
тюленистим коливанням сиром'ясного тiста, молодики з дебiльним смiхом i
вовчим прикусом, що пруть напролом, не розбираючи дороги (не вiдступишся -
зiб'ють з нiг i не завважать), i дiвулi з грубо вималюваними поверх шкiри
личинами (зчисть шмаровидло - i оголиться гладенька яйцеподiбна поверхня,
як на полотнах Де Кiрiко) та стiйкою аурою якозсь липкуватоз недомитостi, -
то наче речi, змайстрованi нелюбовно, абияк, на вiдчiпного:
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36
- як це тобi вдалося? ти хоч слiдчому, чудш, не показуй, - склав зморшки в
усмiшку, розвернувся до нез, пiдваживши коротким, кинджальним зблиском
мiшкуватi повiки: "Може, ти хоч так мене запам'ятадш", - того-бо ранку,
перед пожежею, вона сказала йому, що зде до Америки. I нiчого не встановило
слiдство, геть-таки нiчогiсiнько, - просто вирвався звiдкiлясь дух вогню,
ким? чим випущений? - вирвавсь, i дев'ять мiсяцiв гнався за нею, вже по
американських широтах, в кухнi, надто поночi, як виходила перекурити, раз у
раз зринав виразний сiрчаний запах - чи то газ витiкав? - сковорiдки з
гюрзячим шипiнням плювались зй на ноги киплячою олiдю, опiки гозлися
кепсько, а вже при ньому, як прилетiв-таки, повiдкривалися, мов стинми,
прости Господи, - вiн сам залiплював зй пухирi на литках вiддертою вiд
ядшноз шкаралущi плiвою: "Посидь так, хай пiдсохне", - i лишалась сидiти
перед телевiзором, покiрно вклавши на coffee table
з усякого еротичного чару, - i врештi, останнього вечора перед тим, як
мали, хвалити Бога, вибиратись iз квартири, перетвореноз за час зхнього
спiвжиття на залютований бокс густо встояного, аж нiби видимого
темно-бурого чаду, - куди, неясно, тимчасом у мотель, аби якась перемiна, -
тодi, на прощання, вогонь повернувся в сводму первiсному виглядi: була
сама, готувала в кухнi вечерю, iз уже звичним вiдчуттям до нудоти
облягаючого стиску чекаючи на його поворот iз майстернi, щось там
обшкрiбала, спиною до плити, i враз озирнулась, як од поштовху, - конфорка
пiд каструлею палахтiла вже замалим не до стелi, i вже зароджувалось у
полум'з те саме зловтiшне гоготiння, з яким цього разу була сам на сам:
fire alarm36 чомусь мовчав, як паралiзований,
але над тим вона застановилася щойно перегодом, а першоз митi, машинально,
не рознiмаючи зцiплених п'ястукiв - в лiвому потiм виявила затиснуту
цибулячу лушпайку, - ринулася збивати полум'я трапленим попiдруч рушничком
- воно ж, несите, зрадiло, мов на це й чекало, рушничок зотлiвав зй в
руках, гейби плавився, швидко скручуючись почорнiлими, спахаючими жаром
краями, аж доки не здогадалася бурнути води - одну кварту, другу, третю, -
засичало, розповзлося здким смородом, стала серед кухнi з обгорiлою
ганчiркою в опущених руках: нi, Господи, не витримаю, уже не витримую! - i
так справдився зз сон - давнiй, минулорiчний, задовго до знайомства зхнього
побачений: деревцятко на роздорiжжi, трепетне й шурхотливе, хтось невидимий
запалюд пiд ним багаття, черконувши сiрником, i от - мить! - деревце
охоплене пожаром, котрий тут-таки й гасне, мовби на те лиш, щоб обглитати
крону з листя, i там, де перед хвилею деревцятко мiнилося свiтляною зеленню
на тлi неба, стримить гiркий, зчорнiлий кiстяк. З чим вас, ддвушка, й
поздравляю. "Розпукнуте дерево в голiм ряду - / Куди ж ти, дурненьке,
спiшило? / Ще й землю розкислу, безживно-руду / Пiстрява трава не замшила,
/ Ще вiтер весняний чазться, як миш, / Пiд вiттям, насторченим в мiтли, - /
А ти вже зiтхадш, а ти вже дрижиш / Клейким ряботинням на свiтлi! /
Навспинячки тягнешся, бiдне дитя, / З усiх свозх сокiв i нервiв - / Аж
чути, здадться, як млосно хрустять / Сустави, за зиму завмерлi..," - спершу
був цей вiрш, також недописаний - а слабо було дописати, до кiнця додумати
- слабо? - потiм той сон, потiм - усе, що було потiм. Валяй тепер,
розкопирсуй углиб, шар за шаром, археолонине ти горопашна, - тiльки жалiти
себе не смiй, нiщо-бо не ослаблюд так, як жалiсть до себе). Хто б оце
сказав - вiршi, вони тiльки передбачають, чи, чого доброго, витворюють нам
майбутнд - викликаючи з ройовиська схованих у ньому можливостей ту, котру
називають? I якщо це справдi так - якщо ми, слiпi шаленцi, самi програмудмо
життя наперед, раденькi, що дурненькi, - що так кльово написалося! - робимо
його таким, яким воно д, - то який же це страшний дар, Господи, - наче
бомба в руках п'ятилiтка, - i як його одмолити?
Хто (що) пише нами?
Господи, я боюсь. Я нiколи досi не боялась по-справжньому - не зовнiшнiх
обставин (то пусте, з них-бо завше можна якось вибабратися), а себе самоз.
Я боюся ввiрятися власному хисту. Я бiльше не вiрю, що вiн - у твозй руцi.
Зглянься надi мною. Ну будь ласка.
Вечорами вона втiкад до бiблiотеки - головно на те, аби не лишатися в
хатi, де розпач пiдстерiгад зз в западаючiй тьмi, щоб накрити з головою
чорним мiшком, - але й бiблiотека не рятуд: жодне з тих, бiльш або менш
талановито виписаних i оправлених у фолiанти з постираними корiнцями чужих
життiв, що тягнуться й тягнуться, ряд за рядом, вiд пiдлоги до стелi,
багатоповерховими стелажами, поки вона намотуд вздовж них кiлометраж у
пошуках нав'язаного собi самiй тома, - наче на вселенському цвинтарi (сiре
небо, безмежне, до небокраю, поле однакових сiрих надгробкiв, i хоч знадш,
що пiд кожним зачазвся небiжчик, готовий, iно погукають, вихопитися наверх,
прибравши живiсiньку й повнокровну стать, але сама ця астрономiчна
кiлькiсть зводить нанiвець будь-який смисл вибору когось одного: скiлькох
iз них, справдi, ти потрапиш на сводму вiку воскресити, i скiльки таким
робом воскрешених-прочитаних щось для тебе означали? все, що ти можеш - i
це щонайбiльше! - долучитись до зхнiх монотонних лав ще одним малопримiтним
томиком, а вкледнi на форзацах бланки з чорнильними штампиками date due
цього заняття: згiдно з ними, за двадцять рокiв у Гарвардi ти виявилася
п'ятою, хто випозичав "Брiфiнн iз сходження в пекло" Дорiс Лессiнн - роман,
який згадудться в усiх лiтературних довiдниках, i дiйсно того вартий, - i
другою, кого зацiкавило польське видання Мiлоша, - бiльшiсть же
виповiджених життiв так i пилюжаться незапотребованими листами в номерних
шухлядах пiд вiконечком "До запитання"), - жодне з тих життiв не мад до нез
стосунку, жодне не вiдповiдад на ддине питання, котре зй нiяк не пiд силу
обiйти, ну нi з якого боку, хоч куди б смикалася в миршавенькiй надiз на
зачiпку: чому не тепер? не вже? чого чекати?
Красивi дiти, у нас мали б бути красивi дiти: елiтна порода. Лiпше не
згадувати, так? Та нi, воно якось i не болить уже: пам'ятадться - думками,
а не чуттями (i невiдомо, що гiрше!). Що правда, то правда: в рабствi народ
вироджудться, - тлуми, що заповняють кизвськi автобуси, всi отi сутулi,
пом'ятi лицями чоловiки на жокейськи вивернутих ногах, жiнки, похованi пiд
тюленистим коливанням сиром'ясного тiста, молодики з дебiльним смiхом i
вовчим прикусом, що пруть напролом, не розбираючи дороги (не вiдступишся -
зiб'ють з нiг i не завважать), i дiвулi з грубо вималюваними поверх шкiри
личинами (зчисть шмаровидло - i оголиться гладенька яйцеподiбна поверхня,
як на полотнах Де Кiрiко) та стiйкою аурою якозсь липкуватоз недомитостi, -
то наче речi, змайстрованi нелюбовно, абияк, на вiдчiпного:
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36