) зостались по зхнiх життях - ще можна напитись iз того слiдочка,
ще можна вiдчути: твоя власна мука, на мить осяяна пiзнiм, навзахiднiм
проблиском смислу, - не одинока, не перша й не остання, й тут вона згадуд,
що насправдi в тiй баладi труна стояла впорожнi не трийцять штири, а
двайцять штири роки: та жiнка, що високо й пронизливо виспiвала свою смерть
(поклала б я мужа - люблю його дуже, лягла би самая - дитина малая; лягай,
мила, сама, якось воно буде, малую дитину та й доглянуть люди...), була ще
молодшою за нас, дiвчисько ще зовсiм, - а ти, обурюдться Сана, ти що,
зовсiм там вiд'зхала, iдiотко, подумадш, трагедiя - невдачно трахнулись, -
нi, коли так переповiсти, то яка ж тут трагедiя, все залежить вiд того, як
переповiдадться, тiльки Сана не знад, i нiхто не знад, що розповiла тобi
Дарка незадовго перед твозм вiд'зздом, - то був чи не перший раз, коли вона
розкрилась тобi по-справжньому, хоч зналися ви ще з унiверситету, рiк перед
тим Дарка поховала батька - той був музика-лауреат, депутат i, свого часу,
ледь не член ЦК, трохи, правда, i його були поскубли за нацiоналiзм, i вiн
став грати на урядових концертах, а звикла до комфорту жона робила йому
дiрку в головi, коли натинався на офiцiозних бенкетах виголошувати тоста
укразнською мовою - хай i видурнюючись, блазнювато каламбурячи,
"здоровенькi-буликаючи", представник ЦК - бетонна брила в сiрому костюмi -
несхвально мовчав: жоден м'яз не здригнувсь на непроникному, мов наллятому
водою обличчi, ай-яй-яй, що ж тепер буде, "ти ж в Канаду собрался, - лящала
мати, скидаючи пальто в передпокоз, поки вагiтна Дарка, знемагаючи од
токсикозу, молола в кухнi каву для тата, - ти головой сводй соображадш?" -
i, вийшовши в кухню, засмаливши (по кiлькох обламаних сiрниках), старий
сказав дочцi - так само по-росiйськи, жорстко: "Я знаю, я всего лишь
общественнополитический шут", i ця фраза зосталася в нiй назавжди,
невийнятим цвяхом - поховали його на Байковому, з усiма почестями, в усiх
газетах були некрологи, i оркестр, згiдно з останньою волею небiжчика, грав
"Козака несуть", - кiнь клонив головоньку, пiзня дитина, Дарка була пiзня
дитина, батьковi на той час сповнилося сорок: вродливий, зрiлий мужчина в
зенiтi слави, i як iще можна було його втримати, коли не другою дитиною? -
я тiльки тепер зрозумiла матiр - як жiнка, говорила тобi Дарка, болючо
свiтячи очима, я зрозумiла: я - той останнiй, хто приходить по бенкетi й за
все розплачудться, - в той вечiр вона не спiвала, ви укрилися вдвох кiнець
стола, i ти слухала, наскрiзь вистуджена подувом зз жорстокоз вiдваги
насупротив життю, до кiсток проймаючим протягом враз установленого
посестринства: платим, дiвоньки, авжеж, за все платим, до останнього
шеляга! - потiм ловили машину, набивалися оселедцями в салон, тарабанячи
металiчно цупким букетним целофаном: був чийсь день народження, трохи чи не
Санин-таки, - хтось мостився мiж сидiннями, хтось, у неповороткiй шубi,
громадивсь комусь на колiна, по-озхали! - як сказав пдрвий совдцкiй
космонавт, - i - позхали, полетiли, сестрички-голубочки: ти - за океан, а
Дарка - ще далi, молочно-бiлою тiнню стартувавши з гори перем'ятого брухту
на котрусь iз найдальших зiрок, - пiзня дитина, народжена матiр'ю, щоб
утримати чоловiка, а не стало кого втримувати - i вичерпалось життя,
розтиснула п'ястук Господня десниця, вiдпускаючи на свободу наболену душу:
мир тобi, страднице, вiдпочинь.
Дарцю. Дарцю, ти чудш мене? Не було на тобi вини, що покликана в цей
свiт - не любов'ю. Помолися там, де ти зараз д, за нас усiх - нам iще жити.
Прокидаючись вранцi (ну, й пощо було прокидатися?), вона довго лежить на
животi, обхопивши руками подушку: новий день сиплеться на думки градом
виснажливо-безглуздих зобов'язань - замовити ксерокси для студентiв,
вiдштампувати зм на факультетському принтерi нову контрольну, зайти до
банку, до drugstore38 - скiнчилися вiтамiни, i
колготок треба би прикупити, вiдповiсти на два листи, потелефонувати до
travel agency39, ой блiн! - десь загубився
замовлений нею квиток до Нью-Йорка, котрий мали вислати поштою, хоч, коли
подумати, на фiн зй здався той цiлий Нью-Йорк - ну вилiзе на сцену, ну
прочитад по-англiйському парочку свозх, з таким скрипом перекладених
стихiв, ну вип'д потiм навстоячки келих вина i зазсть вмоченими в
помiдоровий соус креветками, пошкiриться до двох-трьох випрасуваних
лiтературних анентiв i дядь iз ПЕН-клубу, можливо, заскочить на
годинку-другу до колись улюблених музезв ("На фiна менi тi музез, - весело
горлав у телефон, коли дзвонив до нез до Кембрiджа, з Укразни ще, - менi в
тiй Америцi тiльки одну баришню побачить треба!" - тодi це здавалося
бравадою: ну як таки можна свiдомо вiд чогось вiдмовлятись, обтинати собi
життя на пню, воно ж таке неосяжно-цiкаве! - а тепер, бач, i в нiй пропав
усякий-будь смак пiзнавати, колишня невситимо-вбируща хiть вiдкривати нове
- мать його за лапу, та чи я вже вмерла?.. Перша розмова мiж ними на цю
тему вийшла була якась безтолкова: "ду до Америки - позхали разом?" - "Ага,
- смiявся, - машиною - якщо солярки вистачить". - "Я серйозно кажу". - "Що
я там робити буду?" Таж малюватимеш, бевзю, - i побачиш Metropolitan, i
ModernаArtаMuseum, i ArtаInstitute у Чiкано, дзеркальнi октаедри
космiчно-гiгантських сталанмiтiв, що громадяться на обрiз, коли пiд'зжджадш
до мiста, вигинистi видихи мостiв i вiадукiв над автострадами, простiр iз
фантастичного фiльму чи сну, жаскуватобезмежний, нема ж йому впину, розгiн,
прерiю без ковбозв, легкий присмак безумства, проблимуючий в нiчному
жахтiннi реклам: розум, що лякадться власного творива, це ж бо всуцiль
рукотворна цивiлiзацiя, i тому звiдси - лунатично-щемлива, мiсячним сяйвом
розiллята в пустелi саксофонна туга, вихляючий (п'яним негром насеред
хiдника) i за кожним млосним вивертом витягаючий душу голос спiвачки в
джаз-клубi: "I'm all alone in this big city - Wilson, buddy, have some
pity40", колихаються дими у притемку над
баром, над бiльярдними столами, де постукують киз, всi ми тут самотнi,
вiльнi й самотнi, це прекрасно - творити собi життя саморуч, це страшно -
творити собi життя саморуч, побачиш живцем обличчя всiх рас, зiбранi
докупи, кольори й вiдтiнки - вiд топленого шоколаду (якi безсоромно лiловi
пiдкладочною наготою мушлi губiв, якi звiрино розчепiренi закамарки
нiздрiв!) до азiйськоз химеричноз - жовтий мiсяць, цитрина, неспiле авокадо
- прозеленi, все це мiситься в одному тиглi, який шалений, оглушливий для
ока фiльм, нема ж йому впину, ярмарково-строкатi ятки на вулицях,
хризолiтовий полиск вiтрин у розповнi дня, i над усiм, на придорожнiх щитах
- карамельно-яскраво розсмiянi кiлькаметровi личка загиблих дiтей: жертви
drunk driving41, вознесенi в небо маленькi
янголи цього земного падолу, о Дейвi, о Кевiне, о Мерi-Джейн, що буде
завтра з нами всiма?
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36
ще можна вiдчути: твоя власна мука, на мить осяяна пiзнiм, навзахiднiм
проблиском смислу, - не одинока, не перша й не остання, й тут вона згадуд,
що насправдi в тiй баладi труна стояла впорожнi не трийцять штири, а
двайцять штири роки: та жiнка, що високо й пронизливо виспiвала свою смерть
(поклала б я мужа - люблю його дуже, лягла би самая - дитина малая; лягай,
мила, сама, якось воно буде, малую дитину та й доглянуть люди...), була ще
молодшою за нас, дiвчисько ще зовсiм, - а ти, обурюдться Сана, ти що,
зовсiм там вiд'зхала, iдiотко, подумадш, трагедiя - невдачно трахнулись, -
нi, коли так переповiсти, то яка ж тут трагедiя, все залежить вiд того, як
переповiдадться, тiльки Сана не знад, i нiхто не знад, що розповiла тобi
Дарка незадовго перед твозм вiд'зздом, - то був чи не перший раз, коли вона
розкрилась тобi по-справжньому, хоч зналися ви ще з унiверситету, рiк перед
тим Дарка поховала батька - той був музика-лауреат, депутат i, свого часу,
ледь не член ЦК, трохи, правда, i його були поскубли за нацiоналiзм, i вiн
став грати на урядових концертах, а звикла до комфорту жона робила йому
дiрку в головi, коли натинався на офiцiозних бенкетах виголошувати тоста
укразнською мовою - хай i видурнюючись, блазнювато каламбурячи,
"здоровенькi-буликаючи", представник ЦК - бетонна брила в сiрому костюмi -
несхвально мовчав: жоден м'яз не здригнувсь на непроникному, мов наллятому
водою обличчi, ай-яй-яй, що ж тепер буде, "ти ж в Канаду собрался, - лящала
мати, скидаючи пальто в передпокоз, поки вагiтна Дарка, знемагаючи од
токсикозу, молола в кухнi каву для тата, - ти головой сводй соображадш?" -
i, вийшовши в кухню, засмаливши (по кiлькох обламаних сiрниках), старий
сказав дочцi - так само по-росiйськи, жорстко: "Я знаю, я всего лишь
общественнополитический шут", i ця фраза зосталася в нiй назавжди,
невийнятим цвяхом - поховали його на Байковому, з усiма почестями, в усiх
газетах були некрологи, i оркестр, згiдно з останньою волею небiжчика, грав
"Козака несуть", - кiнь клонив головоньку, пiзня дитина, Дарка була пiзня
дитина, батьковi на той час сповнилося сорок: вродливий, зрiлий мужчина в
зенiтi слави, i як iще можна було його втримати, коли не другою дитиною? -
я тiльки тепер зрозумiла матiр - як жiнка, говорила тобi Дарка, болючо
свiтячи очима, я зрозумiла: я - той останнiй, хто приходить по бенкетi й за
все розплачудться, - в той вечiр вона не спiвала, ви укрилися вдвох кiнець
стола, i ти слухала, наскрiзь вистуджена подувом зз жорстокоз вiдваги
насупротив життю, до кiсток проймаючим протягом враз установленого
посестринства: платим, дiвоньки, авжеж, за все платим, до останнього
шеляга! - потiм ловили машину, набивалися оселедцями в салон, тарабанячи
металiчно цупким букетним целофаном: був чийсь день народження, трохи чи не
Санин-таки, - хтось мостився мiж сидiннями, хтось, у неповороткiй шубi,
громадивсь комусь на колiна, по-озхали! - як сказав пдрвий совдцкiй
космонавт, - i - позхали, полетiли, сестрички-голубочки: ти - за океан, а
Дарка - ще далi, молочно-бiлою тiнню стартувавши з гори перем'ятого брухту
на котрусь iз найдальших зiрок, - пiзня дитина, народжена матiр'ю, щоб
утримати чоловiка, а не стало кого втримувати - i вичерпалось життя,
розтиснула п'ястук Господня десниця, вiдпускаючи на свободу наболену душу:
мир тобi, страднице, вiдпочинь.
Дарцю. Дарцю, ти чудш мене? Не було на тобi вини, що покликана в цей
свiт - не любов'ю. Помолися там, де ти зараз д, за нас усiх - нам iще жити.
Прокидаючись вранцi (ну, й пощо було прокидатися?), вона довго лежить на
животi, обхопивши руками подушку: новий день сиплеться на думки градом
виснажливо-безглуздих зобов'язань - замовити ксерокси для студентiв,
вiдштампувати зм на факультетському принтерi нову контрольну, зайти до
банку, до drugstore38 - скiнчилися вiтамiни, i
колготок треба би прикупити, вiдповiсти на два листи, потелефонувати до
travel agency39, ой блiн! - десь загубився
замовлений нею квиток до Нью-Йорка, котрий мали вислати поштою, хоч, коли
подумати, на фiн зй здався той цiлий Нью-Йорк - ну вилiзе на сцену, ну
прочитад по-англiйському парочку свозх, з таким скрипом перекладених
стихiв, ну вип'д потiм навстоячки келих вина i зазсть вмоченими в
помiдоровий соус креветками, пошкiриться до двох-трьох випрасуваних
лiтературних анентiв i дядь iз ПЕН-клубу, можливо, заскочить на
годинку-другу до колись улюблених музезв ("На фiна менi тi музез, - весело
горлав у телефон, коли дзвонив до нез до Кембрiджа, з Укразни ще, - менi в
тiй Америцi тiльки одну баришню побачить треба!" - тодi це здавалося
бравадою: ну як таки можна свiдомо вiд чогось вiдмовлятись, обтинати собi
життя на пню, воно ж таке неосяжно-цiкаве! - а тепер, бач, i в нiй пропав
усякий-будь смак пiзнавати, колишня невситимо-вбируща хiть вiдкривати нове
- мать його за лапу, та чи я вже вмерла?.. Перша розмова мiж ними на цю
тему вийшла була якась безтолкова: "ду до Америки - позхали разом?" - "Ага,
- смiявся, - машиною - якщо солярки вистачить". - "Я серйозно кажу". - "Що
я там робити буду?" Таж малюватимеш, бевзю, - i побачиш Metropolitan, i
ModernаArtаMuseum, i ArtаInstitute у Чiкано, дзеркальнi октаедри
космiчно-гiгантських сталанмiтiв, що громадяться на обрiз, коли пiд'зжджадш
до мiста, вигинистi видихи мостiв i вiадукiв над автострадами, простiр iз
фантастичного фiльму чи сну, жаскуватобезмежний, нема ж йому впину, розгiн,
прерiю без ковбозв, легкий присмак безумства, проблимуючий в нiчному
жахтiннi реклам: розум, що лякадться власного творива, це ж бо всуцiль
рукотворна цивiлiзацiя, i тому звiдси - лунатично-щемлива, мiсячним сяйвом
розiллята в пустелi саксофонна туга, вихляючий (п'яним негром насеред
хiдника) i за кожним млосним вивертом витягаючий душу голос спiвачки в
джаз-клубi: "I'm all alone in this big city - Wilson, buddy, have some
pity40", колихаються дими у притемку над
баром, над бiльярдними столами, де постукують киз, всi ми тут самотнi,
вiльнi й самотнi, це прекрасно - творити собi життя саморуч, це страшно -
творити собi життя саморуч, побачиш живцем обличчя всiх рас, зiбранi
докупи, кольори й вiдтiнки - вiд топленого шоколаду (якi безсоромно лiловi
пiдкладочною наготою мушлi губiв, якi звiрино розчепiренi закамарки
нiздрiв!) до азiйськоз химеричноз - жовтий мiсяць, цитрина, неспiле авокадо
- прозеленi, все це мiситься в одному тиглi, який шалений, оглушливий для
ока фiльм, нема ж йому впину, ярмарково-строкатi ятки на вулицях,
хризолiтовий полиск вiтрин у розповнi дня, i над усiм, на придорожнiх щитах
- карамельно-яскраво розсмiянi кiлькаметровi личка загиблих дiтей: жертви
drunk driving41, вознесенi в небо маленькi
янголи цього земного падолу, о Дейвi, о Кевiне, о Мерi-Джейн, що буде
завтра з нами всiма?
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36