Нi, передчуття - були: передчуття нiколи не заводять, то тiльки
цiлеспрямована сила нашого "хочу!" перебивад зхнiй голос, заважад
дослухатися. Першого ж вечора, на тому мистецькому фестивалi, де все й
почалося, - а вiн тодi з мiсця розiгнався до тебе, мов iно на тебе й чекав:
"Панi Оксано, я - Микола К., може, вам показати мiсто, може, звозити на
замок, у мене машина", - до славного замку було хвилин десять пiшоз
прогульки по тихих, обсаджених здобними барокковими церковцями брукованих
вуличках, пiжон дешевий, подумала ти, прикусивши посмiшку, провiнцiйний
фрадр, ич як нарцисично задбаний - бiленький комiрчик з-пiд светра,
доглянутi нiгтi (це в художника!), немiцний, якраз у мiру, запах дезику -
котяра з сивим "йоржиком" i шельмiвським зеленооким прижмуром, трохи
приношений, розволочений артистичний шарм, сухi зморшки усмiху, побриженi
мiшки пiд очима, - "а ти сказала, - згадував вiн опiсля, коли в них пiшов
був процес витворення тоз спiльноз мiфолонiз, без якоз жоднiй парi не
остоятися, - з легендою про Золотий Вiк фази закоханостi, з власними
дрiбними обрядами й ритуалами, - пiшов, та зразу ж i урвався, - ти сказала
- валi с пляжа, дядя", - ну, положим, не так, точнiше, не зовсiм так, але
iнтересу не виявила, що правда, то правда, - тож тим дивнiший був, увечерi
того-таки дня, несподiваний промельк ясного, пронизливого наскрiзного
бачення, котре, грiх нарiкати, нiколи ж тебе на крутих поворотах не
полишало, от ти його - тлумила-таки, i не раз, та ще й як! - увечерi, в
самому розповнi фестивальноз програми, в густих випарах поту й алкоголю,
куди ти зiйшла з естради, вiдчитавши свод - два вiршi, два холдрно добрi
вiршi просто в нетверезий гул злитих в одне довкружне блимання жовтоплямних
фiзiй, точнiше, поверх нього - тримаючись за звук власного, нi на що не
вважаючого, тiльки словам пiдвладного голосу, прилюдний оргазм, от як це
називадться, але вставляд публiку - завжди i всюди, навiть коли слiв нiхто
нi фiна не тямить, навiть у чужомовному оточеннi, вперше ти це звiдала
колись на писательському збiговиську в однiй азiятськiй кразнi, де тебе з
чемностi прошено почитати рiдною мовою - you mean, it is not Russian
(остопранцюватiли зi свозм Russian'ом ще тодi!) слухаючи тiльки власний
текст, ховаючись у нього, як в освiтлений дiм уночi заходячи й замикаючи за
собою дверi, й на пiвдорозi зненацька здала собi справу, що звучиш у
дзвiнкiй, приголомшенiй тишi: мова, дарма що незрозумiла, на очах у публiки
стяглася довкола тебе в прозору, мiнливоряхтючу, немов iз рiдкого шкла
виплавлювану, кулю, всерединi якоз, це вони бачили, чинилась якась ворожба:
щось жило, пульсувало, випростувалось, розверзалось провалами, набiгало
вогнями - й знов затуманювалось, як i належить шклу од заблизького дихання,
ти вiдчитала - оповита, просвiтлiла й захищена, оттодi-то було й втямити,
що дiм твiй - мова, яку до пуття хiба ще скiлькасот душ на цiлiм свiтi й
знад, - завжди при тобi, як у равлика, й iншого, непересувного дому не
судилось тобi, кобiто, хоч як не трiпайся, - потiм усi тi пикатенькi, лисi,
чорнi-кучерявi, в тюрбанах i без, довго й схвильовано трясли тобi руки, не
даючи, мiж iншим, пройти до туалету (вiд зхньоз млосно-пряноз кухнi твiй
шлунок рiшуче вiдмовлявся i суремив, стерво, басом якраз у тi хвилини, коли
годилося гречно дякувати), - звiдтодi жодна зала тебе б не збила - а хоч
перед кримiнальними злочинцями! - екзгибiцiонiзм там уже чи нi, власний
текст боронив тебе од наруги й пониження, ти читала, як писала - на голос,
ведена саморухливою музикою вiрша, до такого процесу свiдкiв звичайно не
допускадться, окрiм як на театрi, тим-то, либонь, i проймад, i те
фестивальне тирло також прищухло десь насерединi твого виступу - облягло
шкляну кулю й згiдно задихало в унiсон, i от коли ти, вистигаючи вiд
оплескiв, уже не на естрадi, а внизу, в напiвтьмi, в якомусь чiпкому
дружньому кiльцi: парко, димно, хтось наливав, хтось смiявся, лиця мелькали
розрiзненими кадрами, - простягала руку чи то по вiдпружну цигарку, чи по
келиха, той чоловiк на мить опинився поруч, мов зашпортнувся об тебе
мимохiдь, - з котячо засвiченими в притемку очима захоплено дихнув
горiлчаним духом: "Ну, ти й дадш!" - i так само мимохiдь, не зупиняючись,
спробував стиснути тобi руку, перехопити зз, сягаючу по цигарку (чи
келиха), - ти запам'ятала це тому (бо ж хто тiльки не тис тобi руку в тому
стовповиську!), що отим незручним рухом, якось навсторч врубаним в напрямок
твого власного, наче в'зздом з розгону пiд "цеглину" й мiлiцейський сюрчок,
вiн потрапив боляче пiдломити тобi великого пальця, - i сюрчок розiтнувся
тут-таки - поштовхом, блискавичним промельком крiзь тяму - дивно, як на ту
сум'ятну мить, чiткого й тверезого наскрiзного знаття: нiби хтось стороннiй
спокiйно, значущо, повним реченням проказав у головi: "Цей чоловiк зробить
тобi боляче".
Саме так, дослiвно, тобто малося на увазi аж нiяк не пiдламаний палець,
i ти пречудово це зрозумiла. От у цьому вся штука, дорогенька, - що все ти,
вiд самого початку, знала, та нi, знала ще й до початку: десь за тиждень
перед тою позздкою на фестиваль одного вечора оголенi нерви,
болiсно-жаждиво, як бувад тiльки восени, вiдтуленi в свiт - назустрiч його
вигасаючим барвам i тадмничим шерехам в засинаючому листi, - запеленнували
були уривок, якого ти тодi не збагнула й тому не дописала: "Щось зрушилося
в свiтi: хтось кричав /Крiзь нiч мод iм'я, неначе на тортурах, /I хтось на
нанку листям шарудiв, /Перевертався i не мiг заснути. /Я вчилася науки
розставань: /Науки розрiзняти бiль недужний /I бiль животворящий (хтось
писав /Листи до мене й кидав зх у грубку, /Рядка недописавши). Хтось чекав
/Чогось вiд мене, але я мовчала: /Я вчилася науки розставань", - от i
збулося все до словечка: вчися, вчися тепер "науки розставань" - iз життям,
iз собою, з даром свозм нещасливим, що його тепер уже навряд чи подужадш
пiдняти - якщо досi, вважай, нi разу не витиснула цю штанну на висоту
повного ривка.
Ай, мать його за лапу...
Нi, хай би хто-небудь усе ж пояснив: якого чорта було родитися на свiт
жiнкою (та ще й в Укразнi!) - iз цiдю блядською залежнiстю, закладеною в
тiло, як бомба сповiльненоз дiз, з несамостiйнiстю цiдю, з потребою
перетоплюватись на вогку, хляпаву глину, втовчену в поверхню землi (знизу,
завжди любила - знизу, розпластаною на спинi: тiльки так i позбувалась себе
остаточно, зливаючись ритмом власних клiтин з промiнною пульсацiдю свiтових
просторiв, - з тим чоловiком нi разу нiчого подiбного не було, в мить, коли
вона, здавалось, от-от починала в'зжджати, вiн, не зупиняючись, прокидав зз
згори рiзко видихнутим: "Мда, тут треба роту солдат!" - це смiшило, але не
бiльше: "Що це за заявки?" - ображалася вона: не на слова, на
вiдстороненiсть тону, - "Глупа ти, це ж комплiмент!
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36