"Слухай, - чiплялася, зачувши щось незвичне, - як тебе звати? А мене Майя.
Ви така красiва пара. Нд, серйозно", - а на поданий, на зз вимогу, вогонь
озивалася гречною дiвчинкою: "Подякувала", - те дiалектне "Подякувала" - як
учили вдома! - чомусь пробило до слiз щемливою, жалкою нiжнiстю: "Вона ж
iще дитя зовсiм, ще й не тямить, що з нею", - дiлилася з ним на зворотньому
шляху в автi, - стенув плечима: "А кого це валить? Промокашка, та й вже", -
а однак "промокашка" була першою, хто впiзнав мiж ними присутнiсть
наростаючоз, самозароджуваноз любовi, всякабо любов на перших порах
потребуд свiдкiв, потребуд - батькiвськи-розчуленого схвалення свiтом
нововиниклого в ньому союзу двох, i свiт нiколи не скупиться на об'яви
благословення, на розвiльженi погляди, на усмiхи, з якими обертались на нас
дядьки в привокзальному буфетi, куди ми вносили з вулицi, в летючому
танцюристому ритмi, свiжий повiв невидимого карнавалу, атмосферу лукавих
перезиркiв, маленьких розиграшiв, змовницьких чмихань над чимось страх
кумедним, неспостережним для iнших, - сяйнi лелiтки, рясно розсипане
щасливе конфетi, що, опадаючи, повiльно крутиться в повiтрi ще й по тому,
як за розпромiненою парочкою зачиняються дверi, "Яку запальничку хоч'?" -
"Червону", - до бармена, з комiчнобезрадно розкладеними руками: "Вона
сказала - червону", - i вже бармен сочиться, як спiлий персик, розлитим по
лицю усмiхом спiвучастi й, наповняючи лямпки смолисто-тягучою, мов
розтоплений бурштин, рiдиною, переливад через верх, - о, свiт любить
закоханих, бо лиш вони в тупiй монотонностi буднiв ще дають йому наздогад,
що насправдi вiн iнакший, лiпший, нiж звик про себе думати, що досить iно
простягнути руку, крутонути контакт - i все довкола заград, замерехтить
барвистими скельцями з дитячого калейдоскопа, засмiдться од повняви сил i
пуститься в танок! - старенький вуличний фотограф на парковiй лавочцi, коло
нього недвижною скiфською бабою тiтка в сукнянiй кацавейцi:
"Сфотографiруйте оно молодих!" - "Та ну, - ронить вiн протягло, мало що не
мрiйно, - зм не до того, у них - Любов", - останнд слово вимовлядться з
великоз лiтери, i ви, перезирнувшись, дружно кидадтесь фотографуватися,
кидадтесь чи то обдаровувати старикiв собою, чи, навпаки, дякувати зм за
несподiване, як мокрий цiлунок упалого на чоло листка, благословення, -
потiм вiн забирад тi знiмки, i бiльше ти нiколи зх не побачиш, не
виключено, що вiн подер зх на дрiбнi клаптики, вкинув у попiльничку й
пiдпалив - наостанцi шпетненько пiдгрiбши попiлець у купку скорченим
мiзинцем, - що ж, серце мод, я не в претензiз, постраждай трохи й ти: час
було й тобi, по сорокiвцi, вiдкрити, що не всi ми "промокашки" або, в
кращому разi, "мишачi кохання", вибачай, але я вмiю грати - тiльки
по-крупному, i коли вже не коханням
- не-мишачим: справжнiм! - то в усякому-будь разi, нiколи й нi в чiм -
не "промокашкою": волiю бути наждачком-с), - тоз першоз ночi, чи не тодi,
на прибутнiй хвилi пiднесення, зародився в нiй десь усерединi глибоко
схований ледь iронiчний, просмiшкуватий холодок: блядка i блядка, з усiма
приналежними атрибутами, мов якийсь стороннiй сценарист загодя подбав про
жанрову чистоту сюжету (та ще й, як хутко з'ясувалося, невдатна блядка!), -
але ж ми, блiн, таки недарма рдбята з крутим творчим потенцiалом, нам раз
плюнути - перетворити невдатну блядку на трагiчну любов, довiвши себе, по
дорозi, до цiлком сузцидального стану, - тiльки по дев'ятьох (атож,
дев'ятьох!) мiсяцях, в iншiй кразнi й на iншому континентi, в нiч останньоз
сварки в кiмнатi закинутого в мiжгiр'з мотелю, - спершу тупцялись, курячи,
на дерев'янiй налерез, борюкалися стишеними, щоб нiкого не збудити,
голосами, далi прошкували - вже на повну гучнiсть, нiби пiдняття голосу
автоматично запускало в хiд i ноги, -через паркiнн-лот, мiж полискуючих
проти мiсяця тюленячими боками автомобiлiв, зупинка - протистояння, очi в
очi - спалах! - шабельний зудар! - i от, розвернувшись, вiн бiжить через
усе подвiр'я назад до кiмнати пакувати речi, маленька, шпарко перебираюча
голими, в шортах, нiжками, немов воскова, фiгурка, - в ньому вже нвинтом
нондзолилась - аж, здавалось, чути було, як скрегоче, - сама лиш
схарапуджена гординя, палючий страх, аби, крий Боже, "люди не сказали" (ех,
матушка провiнцiя, як зiтхав був Хвильовий!), що це вона його покинула,
висмикнула з рiдного нрунту, перенесла через океан i покинула, оце,
скажуть, кобiта! i тому, завдавши на плечi поспiхом напханого барахлом
дорожнього мiшка ("Губочку свою не забудь", - подавала вона, наспiвши, з-за
спини), гавкнувши отим особливим брутальним, сварливим тоном, яким тiльки й
розмовляв iз нею останньо: "Завтра лечу додому! Дякую за Америку!"
(хихикнула в душi, хоч i не до смiшкiв було, прекрасно знаючи, що нiкуди
вiн не полетить, що до завтра-позавтра - творча ж особистiсть! - винайде
собi якусь нову, не пов'язану з нею версiю свого тут перебування, i так
воно й сталося), - вiн попер у нiч
- двi з половиною милi! з речами! - до тоз осоружноз майстернi (чи ж
вона хоч вiдчинена поночi, чи так пiд кущиком там, пришелепок, i просидить
до рана?), - ось тодi, зачинивши за ним дверi зi змiшаним вiдчуттям
недо-кiнця-зiграного спектаклю, вогняного шворня "як-же-його-жити-далi",
встромленого в мозок, i тим розтрушеним по тiлi лихоманково-нудотним
дрожем, що не пересiдався вже понад тиждень, - нiби й справдi була
механiчною лялькою, в якiй усi колiщатка-шрубики поз'зжджали з пазiв, так
що ковтати могла тiльки рiдку страву, а спати кiлька ночей поспiль не могла
взагалi, - обернувшись до дзеркала, угледiла в ньому - проступив, пiдступив
на поверхню, художньо викрививши вуста в рештках з'зденоз помади! - той
самий зимнуватоiронiчний (блядка i блядка...), вiдчужений посмiх: оце то
сюжет! - прочитувалося з цього посмiху, - мать його за лапу, ну й сюжет...
I тоз ж ночi, щойно зосталася сама (попустило!), зй, уперше за цiлий час
вiд його приззду, приснився справжнiй сон: попервах, ще на переходi межи
сном i явою - як вiн ото вiдходить вiд нез похилою кладкою вдiл, потiм
навалився тiсний еротичний кошмар: невидимi руки, багато рук пестили зз
звiдусiль - настiйно, гаряче, душно, i треба було зiбрати всi сили, щоб
випручатись, - i опинитися в величезнiй, з високим, як опернi залаштунки,
склепiнням, лунко-порожнiй залi, сям-там по-конструк-тивiстському
позаставлюванiй, наче теж театральним реквiзитом, - недбало задрапованими
тумбами, постаментами з пап'д-маше, якимись драбинками, у схожому на темну
печеру нефi височiв подiум, i звiдусюди злiталася, iз свистючим шелестом
крил i плащiв, i мостилася по всiх тих пiдвищеннях Шляхта Тьми, - мелькали
чорностроз, бiчним зором вона розгледiла порослi кошлатою рудою вовною
лаписька з курячими кiгтями, вчепленi в виступ стiни, але головну зз увагу
прикувала височенна - аж лиця не розгледiти!
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36