вставайте,
снiданок готовий! - акурат у хвилину-коли, i по вибухлiм скандалi плакатиме
сирiткою в кухнi, налякана й безпомiчна: хотiла ж як лiпше! - так що,
вгамувавшись i вiдтрусившись схарапудженим тiлом, ти ж зз, врештi-решт, i
потiшатимеш), - а яка, цiкаво, вона мала бути, як не фригiдна, - дитина
голоду (в тридцять третьому, трирiчною вже, перестала ходити, i бабця
зздила на перекладних товарняках до Москви, мiняти свод вiно - двi ряснi
низки середземноморських перлiв - на двi торбини сухарiв), дитина,
вихарчувана на пiдiбраних у полi колосках, за котрi колгоспний об'зжджчик,
раз заскочивши, шмагонув батогом по щоцi - досi знати тонку ниточку
бiлястоз близни, i на тiм, Богу дякувати, окошилося, бо батько, твiй цебто
дiд, уже мив золото десь межи сопок, за яких пiвтора десятки лiт i твiй
батько, а зз майбутнiй муж, те саме робитиме, а зй - нiчого, минулися тi
колосочки, i назлася згодом усмак, годочкiв так за двадцять, вже як,
скiнчивши унiверситет, почала працювати, - а американськi совдтознавцi
зоддалеки все нiяк не доглупаються, чого в цьому поколiннi стiльки
нестатурно-гладких кобiт, знай Фромма з Юнном мiж рядкiв на свiтло
перечитують, - жерти зм у двадцять хотiлося, жерти й бiльше нiчого! -
давитися студентським пайковим хлiбом, напихати в рота в обi жменi,
пiдбираючи крихти, що таке клiтор, вони за ввесь вiк так i не дiзналися
(вперше ти замислилася над зхнiм жеребом раз в аптецi: викинули жiночi
пакети, черга, всуцiль iз молодих дiвок, шамко напаковувала торбинки, а
бабульки, пiдступаючись, кротко перепитували: "Ддвочкi, а што в етiх
пакдтах?" - "Женскiд пакдти, женскiд!" - презирливо вiдгризалися ддвочкi:
не для вас, мовляв, - бабульки збентежено лупали очима: не розумiли), - так
що мама була невинна, аки агнець, чи радше дiва Марiя (щось у нiй справдi
вчувалось мадоннисте, на фотознiмках кiнця п'ятдесятих - час, коли нарештi
назлися, - така свiтиться нiжна дiвчинка в пуклях, очей не вiдвести! -
личко делiкатне, довгобразе, з гостреньким носиком - затрачений, лагiдний,
мовби внутрiшнiм усмiхом розвиднений тип краси, козацький барокковий
портрет упродовж трьох столiть: Роксолана
- Варвара Апостол - Варвара Ланнишiвна, - ех, була колись Гетьманщина, а
тепер пропала! - кругловидоплахтянистi, ой-пiд-вишнею-пiд-черешнею кралi ще
водяться, а от тих уже Бiг дасть, уже й твоя нещаслива врода на два порядки
грубiша, вульгарнiша - не забувай додати: була!), - мама, пташок спiвочий,
ягничка офiрна, дисертацiю з поетики дописувала в комунальнiй "хрущовцi",
поки зй на кухнi сусiдка - кухарка з робочоз столовки, та, що мала
"управлять государством" (мати-одиначка - п'ятеро дiтей од п'ятьох мужчин),
пiдкидала в каструлю з борщем ганчiрки й вирванi зуби (либонь, молочнi -
котрогось iз потомства?), - але дисертацiю дописала-таки, акурат на
сiмдесят третiй рiк iз нею пiдоспiла, коли зз, яко жону неблагонадьожного,
з дисертацiдю на оберемку з аспiрантури й засвистали козаченьки, так що
день твого захисту (на дiдька вiн тобi був здався!) був зз святом, тiшилась
як дитина, "от аби тiльки татко був живий!" - а як, на ласку Божу, чим вiн
мiг би бути живий - викинутий на саме дно колодязя й по дорозi спазматично
вчеплений за цямрини: аби тiльки не назад у табiр! - живцем замурований в
чотиристiннi - слухати радiо, курити в кватирку й з жахом дивитись, як
невiдворотно вимикадться з-пiд нього, пре з-пiд ляди, самою силою
органiчного росту пхана, ддина жiнка в його життi - та, котру сам породив?
"Задери сорочечку, я хочу подивитись, як ти формудшся" (i чи не та сама
заклопотано-розпорядча iнтонацiя - "Повернись, я тебе хочу ще ззаду взяти",
- через двадцять рокiв, щойно зачута, сколихне в тобi давнозатрачене
вiдчуття дому?), - i вже не важить, що нiколи не любила ззаду, не важить,
що першоз митi вiдмовилась була задирати сорочечку, спалахнувши недитячою
уразою, - назустрiч тихому й по-новому глибокому, вологому зворушенню:
дитино моя, це ж я, твiй тато! - у вислiдi чого сорочечка таки, нiкуди не
дiнешся, задиралася - стидкувато-бентежне пiдставляння, перший досвiд, куди
сильнiший, нiж якесь там притискання колiньми в класi пiд партою, - одначе
рвалася, Господи, як рвалася, - як стратенча душа з-пiд сокири, але - куди?
До ровесникiв, танцi-шманцi, рок-ансамблi, спортивнi змагання й першi слiпi
обмацування в темрявi спортзалу, - смiшно, нiкому з них навiть розповiсти
не можна було, як, на третiй рiк, тамтi таки прийшли, справдився нарештi
батькiвський страх, бо страх, вiн завжди справджудться, - вдертим у
чотиристiння вихором смачного шкiрястого порипу портупей, бадьорого
надвiрнього холоду, вiдчуттям наглоз заповненостi кiмнати - трiйко рум'яних
з морозу, здорових самцiв, ляпання посвiдченнями, "собирайтесь", татко
метушливо шукав якiсь папери, щось перекладаючи на столi тремтячими руками,
привалений i жалюгiдний, i ти виплигнула на них iз кутка, розпростуючи
спинку прищавоз блiдо-зеленоз пiдлiтковостi, - здушено-крикливе, зi звислим
через мордочку пасмом, i залящало: "как вы смеете, по какому праву", -
вийшло не вельми вдало, ба й геть невдало, зрiзали тебе тамтi (офiцерик
молодюсiнький, з вусиками ниточкою, старалося, падло, ма'ть, перше
вiдповiдальне завдання дiстав, де ж пак - арешт антiсовдтчика!) - що ногою
вiдопхнули ("не ваше дело, вы еще слишком молоды"), i батьки (з обличчями
однаково мурими, наче пiд шкiру фотопапiр пiдкладено) теж, iно ти
поскочила, з жахом зашипiли-замахали-зацитькали, - але перша невдача тебе
не зупинила, ти, по правдi, таки, добре той казав, - вiдважна жiнка,
золотце: згодом, уже студенткою, роцi десь у вiсiмдесятому, вибравшись iз
зайчиком-залицяльником у бiльшiй компашцi до театру, на якусь хiтову
московську гастроль, - навмання, бо квиткiв не мали, регочучись на все
горло, перекидаючись снiжками реплiк, штурмували знадвору касу з тлумом
таких, як самi: передноворiчний вечiр, молодiсть, нiхто не хотiв
розходитися, i тому з'явилися менти, - привалила зграя воронкiв, в'оралися
в гурму сiрi шинелi, заходили, здiймаючи по нiй буруни, i чорт його зна, як
воно так скозлося: ще перед хвилею все було нiби - пригода, жарт, ну не
потрапили б досередини, то позхали б на Хрещатик каву пити, подумадш,
велике дiло! - а вже зайчикового друга - найушнипливiшого з компанiз,
невеличкого й верткого, як нвинт, такий, ще трохи наддавши, мо', й пролiз
би! - засiкши й виловивши iз збитого в купу розбутiлого стада, волiкли
попiд пахи двод гевалiв в унiформi, i вiн не дiставав до асфальту ногами,
рештки товариства розгублено посунули слiдом, не знаючи, що почати, а вiн
уже лебедiв до тамтих жалiбно: "Рдбята, ну бросьтд, ну отпустiтд, рдбята",
ноги пручалися, смикаючись у повiтрi окремо вiд тулуба, твiй зайчик, шафа
двометрова, плiвсь як сомнамбула й знай мимрив - та нi, та де, та нiчо'
вони йому не зроблять, - а воронок уже стояв напоготовi, з роззяпленим
заднiм отвором, i ти знову - вiдважна жiнка!
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36
снiданок готовий! - акурат у хвилину-коли, i по вибухлiм скандалi плакатиме
сирiткою в кухнi, налякана й безпомiчна: хотiла ж як лiпше! - так що,
вгамувавшись i вiдтрусившись схарапудженим тiлом, ти ж зз, врештi-решт, i
потiшатимеш), - а яка, цiкаво, вона мала бути, як не фригiдна, - дитина
голоду (в тридцять третьому, трирiчною вже, перестала ходити, i бабця
зздила на перекладних товарняках до Москви, мiняти свод вiно - двi ряснi
низки середземноморських перлiв - на двi торбини сухарiв), дитина,
вихарчувана на пiдiбраних у полi колосках, за котрi колгоспний об'зжджчик,
раз заскочивши, шмагонув батогом по щоцi - досi знати тонку ниточку
бiлястоз близни, i на тiм, Богу дякувати, окошилося, бо батько, твiй цебто
дiд, уже мив золото десь межи сопок, за яких пiвтора десятки лiт i твiй
батько, а зз майбутнiй муж, те саме робитиме, а зй - нiчого, минулися тi
колосочки, i назлася згодом усмак, годочкiв так за двадцять, вже як,
скiнчивши унiверситет, почала працювати, - а американськi совдтознавцi
зоддалеки все нiяк не доглупаються, чого в цьому поколiннi стiльки
нестатурно-гладких кобiт, знай Фромма з Юнном мiж рядкiв на свiтло
перечитують, - жерти зм у двадцять хотiлося, жерти й бiльше нiчого! -
давитися студентським пайковим хлiбом, напихати в рота в обi жменi,
пiдбираючи крихти, що таке клiтор, вони за ввесь вiк так i не дiзналися
(вперше ти замислилася над зхнiм жеребом раз в аптецi: викинули жiночi
пакети, черга, всуцiль iз молодих дiвок, шамко напаковувала торбинки, а
бабульки, пiдступаючись, кротко перепитували: "Ддвочкi, а што в етiх
пакдтах?" - "Женскiд пакдти, женскiд!" - презирливо вiдгризалися ддвочкi:
не для вас, мовляв, - бабульки збентежено лупали очима: не розумiли), - так
що мама була невинна, аки агнець, чи радше дiва Марiя (щось у нiй справдi
вчувалось мадоннисте, на фотознiмках кiнця п'ятдесятих - час, коли нарештi
назлися, - така свiтиться нiжна дiвчинка в пуклях, очей не вiдвести! -
личко делiкатне, довгобразе, з гостреньким носиком - затрачений, лагiдний,
мовби внутрiшнiм усмiхом розвиднений тип краси, козацький барокковий
портрет упродовж трьох столiть: Роксолана
- Варвара Апостол - Варвара Ланнишiвна, - ех, була колись Гетьманщина, а
тепер пропала! - кругловидоплахтянистi, ой-пiд-вишнею-пiд-черешнею кралi ще
водяться, а от тих уже Бiг дасть, уже й твоя нещаслива врода на два порядки
грубiша, вульгарнiша - не забувай додати: була!), - мама, пташок спiвочий,
ягничка офiрна, дисертацiю з поетики дописувала в комунальнiй "хрущовцi",
поки зй на кухнi сусiдка - кухарка з робочоз столовки, та, що мала
"управлять государством" (мати-одиначка - п'ятеро дiтей од п'ятьох мужчин),
пiдкидала в каструлю з борщем ганчiрки й вирванi зуби (либонь, молочнi -
котрогось iз потомства?), - але дисертацiю дописала-таки, акурат на
сiмдесят третiй рiк iз нею пiдоспiла, коли зз, яко жону неблагонадьожного,
з дисертацiдю на оберемку з аспiрантури й засвистали козаченьки, так що
день твого захисту (на дiдька вiн тобi був здався!) був зз святом, тiшилась
як дитина, "от аби тiльки татко був живий!" - а як, на ласку Божу, чим вiн
мiг би бути живий - викинутий на саме дно колодязя й по дорозi спазматично
вчеплений за цямрини: аби тiльки не назад у табiр! - живцем замурований в
чотиристiннi - слухати радiо, курити в кватирку й з жахом дивитись, як
невiдворотно вимикадться з-пiд нього, пре з-пiд ляди, самою силою
органiчного росту пхана, ддина жiнка в його життi - та, котру сам породив?
"Задери сорочечку, я хочу подивитись, як ти формудшся" (i чи не та сама
заклопотано-розпорядча iнтонацiя - "Повернись, я тебе хочу ще ззаду взяти",
- через двадцять рокiв, щойно зачута, сколихне в тобi давнозатрачене
вiдчуття дому?), - i вже не важить, що нiколи не любила ззаду, не важить,
що першоз митi вiдмовилась була задирати сорочечку, спалахнувши недитячою
уразою, - назустрiч тихому й по-новому глибокому, вологому зворушенню:
дитино моя, це ж я, твiй тато! - у вислiдi чого сорочечка таки, нiкуди не
дiнешся, задиралася - стидкувато-бентежне пiдставляння, перший досвiд, куди
сильнiший, нiж якесь там притискання колiньми в класi пiд партою, - одначе
рвалася, Господи, як рвалася, - як стратенча душа з-пiд сокири, але - куди?
До ровесникiв, танцi-шманцi, рок-ансамблi, спортивнi змагання й першi слiпi
обмацування в темрявi спортзалу, - смiшно, нiкому з них навiть розповiсти
не можна було, як, на третiй рiк, тамтi таки прийшли, справдився нарештi
батькiвський страх, бо страх, вiн завжди справджудться, - вдертим у
чотиристiння вихором смачного шкiрястого порипу портупей, бадьорого
надвiрнього холоду, вiдчуттям наглоз заповненостi кiмнати - трiйко рум'яних
з морозу, здорових самцiв, ляпання посвiдченнями, "собирайтесь", татко
метушливо шукав якiсь папери, щось перекладаючи на столi тремтячими руками,
привалений i жалюгiдний, i ти виплигнула на них iз кутка, розпростуючи
спинку прищавоз блiдо-зеленоз пiдлiтковостi, - здушено-крикливе, зi звислим
через мордочку пасмом, i залящало: "как вы смеете, по какому праву", -
вийшло не вельми вдало, ба й геть невдало, зрiзали тебе тамтi (офiцерик
молодюсiнький, з вусиками ниточкою, старалося, падло, ма'ть, перше
вiдповiдальне завдання дiстав, де ж пак - арешт антiсовдтчика!) - що ногою
вiдопхнули ("не ваше дело, вы еще слишком молоды"), i батьки (з обличчями
однаково мурими, наче пiд шкiру фотопапiр пiдкладено) теж, iно ти
поскочила, з жахом зашипiли-замахали-зацитькали, - але перша невдача тебе
не зупинила, ти, по правдi, таки, добре той казав, - вiдважна жiнка,
золотце: згодом, уже студенткою, роцi десь у вiсiмдесятому, вибравшись iз
зайчиком-залицяльником у бiльшiй компашцi до театру, на якусь хiтову
московську гастроль, - навмання, бо квиткiв не мали, регочучись на все
горло, перекидаючись снiжками реплiк, штурмували знадвору касу з тлумом
таких, як самi: передноворiчний вечiр, молодiсть, нiхто не хотiв
розходитися, i тому з'явилися менти, - привалила зграя воронкiв, в'оралися
в гурму сiрi шинелi, заходили, здiймаючи по нiй буруни, i чорт його зна, як
воно так скозлося: ще перед хвилею все було нiби - пригода, жарт, ну не
потрапили б досередини, то позхали б на Хрещатик каву пити, подумадш,
велике дiло! - а вже зайчикового друга - найушнипливiшого з компанiз,
невеличкого й верткого, як нвинт, такий, ще трохи наддавши, мо', й пролiз
би! - засiкши й виловивши iз збитого в купу розбутiлого стада, волiкли
попiд пахи двод гевалiв в унiформi, i вiн не дiставав до асфальту ногами,
рештки товариства розгублено посунули слiдом, не знаючи, що почати, а вiн
уже лебедiв до тамтих жалiбно: "Рдбята, ну бросьтд, ну отпустiтд, рдбята",
ноги пручалися, смикаючись у повiтрi окремо вiд тулуба, твiй зайчик, шафа
двометрова, плiвсь як сомнамбула й знай мимрив - та нi, та де, та нiчо'
вони йому не зроблять, - а воронок уже стояв напоготовi, з роззяпленим
заднiм отвором, i ти знову - вiдважна жiнка!
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36