Причому в старшинських і монастирських маєтностях
воно базувалося на використанні переважно найманої робо-
чої сили, а не кріпаків, як це було до війни. Високопродуктив-
на праця найманих працівників, досконала техніка й техно-
логія обробітку ґрунтів вивела панські господарства на досить
високий рівень сільськогосподарського виробництва. Багато
зерна вирощувалося в господарствах гетьманів, полковників,
шляхти й монастирів. Більшість його у чистому або перероб-
леному вигляді надходила на внутрішній і зовнішній ринки.
Розширювалися посіви під технічні культури, особливо ко-
ноплі. Значні зміни спостерігалися у садівництві та город-
ництві. Вони поступово набирали рис товарного характеру.
Важливе місце у господарстві займало тваринництво. Ве-
ликі тваринницькі господарства виходили за межі звичного
феодального господарства, оскільки базувались на використанні
переважно найманої робочої сили. Розвинуте тваринництво
України відіграло важливу роль у становленні суконних ма-
нуфактур і нагромадженні багатства в руках підприємливої
старшини, шляхти, заможних козаків і селян.
Зміни у поземельних відносинах наступили, коли Гетьман-
щина і Слобідська Україна остаточно ввійшли у склад Ро-
сійської держави, а їхня автономія ліквідувалась.
У другій половині XVIIІ особливо у XVIII ст. зростало стар-
шинське землеволодіння. Цьому сприяла політика гетьман-
ського уряду і російських царів. Старшинське землеволодіння
поділялося на спадкове і рангове. Останнє надавалося за службу
гетьманові чи цареві згідно з рангом.
Великими землевласниками були миргородські, чернігівські,
ніжинські полковники, посади яких ставали спадковими. Чи-
малі маєтності були у родин Кочубеїв, Золотаренків, Маркевичів
та ін. Згодом відмінність між спадковим і тимчасовим зем-
леволодінням зникла. Гетьмани України (І. Мазепа, І. Скоро-
падський, Д. Апостол, К. Розумовський) також володіли вели-
чезними земельними площами і маєтками.
Із занепадом автономії в Україні збільшується російська
дворянська земельна власність. Вже у другій половині XVII ст.
на Слобожанщині поселяються російські дворяни, духовенство
та ін. Після Полтавської катастрофи маєтності російських
вельмож в Україні збільшуються. Великі земельні наділи
отримали члени Малоросійської колегії та "Правління геть-
манського уряду". Після ліквідації Гетьманату значні рангові
володіння перейшли до рук російських можновладців. Після
зруйнування Запорізької Січі її землі були передані росій-
ським дворянам. Ще раніше почалася, а після ліквідації За-
порізької Січі посилилася колонізація півдня України інозем-
цями: греками, татарами, сербами, болгарами. Найбільшим був
наплив німецьких колоністів.
Становище селянства України поступово погіршувалося.
Фактично за 100 років майже все лівобережне селянство втра-
тило земельні багатства, здобуті в ході Національної визволь-
ної революції. У 80-х роках XVIII ст. було повторно введено
кріпосне право. Вчорашні козаки переводилися, як правило,
у ранг державних селян. Козацька старшина отримувала або
викупляла дворянські звання та привілеї, поступово втрачаючи
національний український характер.
Отже, земельні відносини другої половини XVII — XVIII ст.
розвивалися під визначальним впливом економіки Росії. Зни-
щувалось землеволодіння селян, вони перетворювалися на
кріпаків. Козацька старшина добилася зрівняння з росій-
ським дворянством і поступово денаціоналізувалася. Визнач-
ний історик сучасності Михайло Брайчевський вважає, що
приєднання України до Росії зумовило "реставрацію феода-
лізму, причому в його найжорстокішій, найбрутальнішій, напів-
азіатській формі".
Аграрний розвиток західних і правобережних українських
земель у XVII — XVIII ст. характеризувався зростанням і
зміцненням феодальної власності на землю, її концентрацією
в руках магнатів. Господарство розвивалося на основі фільвар-
ково-панщинної системи, що на початок 60-х років XVIII ст.
поширилася по всій території. У західноукраїнських і право-
бережних північно-західних землях продовжувала панувати
відробіткова рента. У північно-східних районах Правобереж-
ної України еволюція йшла від особистої свободи селян до
слобід (селяни, які створювали свої господарства на вільних
землях, на 4—6 років звільнялися від повинностей), грошової,
відробіткової ренти, що свідчило про повторне закріпачення.
2. Мануфактурний період
української промисловості
Національно-визвольна революція справила значний вплив
і на розвиток української промисловості. Склалися сприятливі
умови для розвитку міст тих українських земель, що були
визволені від польсько-шляхетського володарювання. На ве-
ликі промислово-торгівельні центри перетворювалися Київ,
Ніжин, Переяслав, Прилуки, Миргород, Лубни, Чернігів, Полта-
ва, Стародуб, Новгород-Сіверський. Найбільші міста розвива-
лися за магдебурзьким правом. Воно гарантувало незалеж-
ність міст від старшинських органів влади й закріплювало
особливі права купецтва та міщанства. Всього на Лівобережній
Україні у XVII ст. налічувалося понад 100 міст і містечок, у
середині XVIII ст. — 200. З освоєнням південних земель були
засновані міста Олександрівськ (Запоріжжя), Катеринослав
(Дніпропетровськ), Херсон, Маріуполь, Миколаїв, Севастополь,
Одеса. На основі поселень українських переселенців виника-
ли міста Слобідської України.
Правобережні й західноукраїнські міста після значних руй-
нувань під час воєнних дій другої половини XVII — початку
XVIII ст. відроджувалися повільно.
Ремесло на Лівобережжі та Слобожанщині розвивалося в
межах цехової системи з її суворою регламентацією виробки-
чих процесів. Але Національно-визвольна революція послабила,
а то й скасувала різні, в тому числі й цехові, заборони та обме-
ження. Нехтуючи ними, окремі ткачі, чоботарі й і ниті майстри
дедалі частіше послуговувалися в своїх майстернях працею
вільних наймитів. Вони застосовували нові прийоми та інстру-
менти в своїй роботі. Ремесло поступово перетворювалося у
свою вищу форму — дрібнотоварне виробництво.
Мануфактури. Початок мануфактурного періоду промис-
ловості в Україні датується по-різному. Початкові форми ма-
нуфактури, на думку більшості істориків, виникли ще в першій
половині XVI ст. Основою появи мануфактур були селянські
та міські промисли і ремесла. Саме сільські та міські промис-
ли, де не було цехових обмежень, виявилися найпридатніши-
ми для технічних нововведень, нових форм організації вироб-
ництва і праці. Технічною передумовою для створення ману-
фактур було широке використання водяного колеса, що забез-
печувало перехід від дрібного ручного виробництва до вели-
кого механізованого.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88
воно базувалося на використанні переважно найманої робо-
чої сили, а не кріпаків, як це було до війни. Високопродуктив-
на праця найманих працівників, досконала техніка й техно-
логія обробітку ґрунтів вивела панські господарства на досить
високий рівень сільськогосподарського виробництва. Багато
зерна вирощувалося в господарствах гетьманів, полковників,
шляхти й монастирів. Більшість його у чистому або перероб-
леному вигляді надходила на внутрішній і зовнішній ринки.
Розширювалися посіви під технічні культури, особливо ко-
ноплі. Значні зміни спостерігалися у садівництві та город-
ництві. Вони поступово набирали рис товарного характеру.
Важливе місце у господарстві займало тваринництво. Ве-
ликі тваринницькі господарства виходили за межі звичного
феодального господарства, оскільки базувались на використанні
переважно найманої робочої сили. Розвинуте тваринництво
України відіграло важливу роль у становленні суконних ма-
нуфактур і нагромадженні багатства в руках підприємливої
старшини, шляхти, заможних козаків і селян.
Зміни у поземельних відносинах наступили, коли Гетьман-
щина і Слобідська Україна остаточно ввійшли у склад Ро-
сійської держави, а їхня автономія ліквідувалась.
У другій половині XVIIІ особливо у XVIII ст. зростало стар-
шинське землеволодіння. Цьому сприяла політика гетьман-
ського уряду і російських царів. Старшинське землеволодіння
поділялося на спадкове і рангове. Останнє надавалося за службу
гетьманові чи цареві згідно з рангом.
Великими землевласниками були миргородські, чернігівські,
ніжинські полковники, посади яких ставали спадковими. Чи-
малі маєтності були у родин Кочубеїв, Золотаренків, Маркевичів
та ін. Згодом відмінність між спадковим і тимчасовим зем-
леволодінням зникла. Гетьмани України (І. Мазепа, І. Скоро-
падський, Д. Апостол, К. Розумовський) також володіли вели-
чезними земельними площами і маєтками.
Із занепадом автономії в Україні збільшується російська
дворянська земельна власність. Вже у другій половині XVII ст.
на Слобожанщині поселяються російські дворяни, духовенство
та ін. Після Полтавської катастрофи маєтності російських
вельмож в Україні збільшуються. Великі земельні наділи
отримали члени Малоросійської колегії та "Правління геть-
манського уряду". Після ліквідації Гетьманату значні рангові
володіння перейшли до рук російських можновладців. Після
зруйнування Запорізької Січі її землі були передані росій-
ським дворянам. Ще раніше почалася, а після ліквідації За-
порізької Січі посилилася колонізація півдня України інозем-
цями: греками, татарами, сербами, болгарами. Найбільшим був
наплив німецьких колоністів.
Становище селянства України поступово погіршувалося.
Фактично за 100 років майже все лівобережне селянство втра-
тило земельні багатства, здобуті в ході Національної визволь-
ної революції. У 80-х роках XVIII ст. було повторно введено
кріпосне право. Вчорашні козаки переводилися, як правило,
у ранг державних селян. Козацька старшина отримувала або
викупляла дворянські звання та привілеї, поступово втрачаючи
національний український характер.
Отже, земельні відносини другої половини XVII — XVIII ст.
розвивалися під визначальним впливом економіки Росії. Зни-
щувалось землеволодіння селян, вони перетворювалися на
кріпаків. Козацька старшина добилася зрівняння з росій-
ським дворянством і поступово денаціоналізувалася. Визнач-
ний історик сучасності Михайло Брайчевський вважає, що
приєднання України до Росії зумовило "реставрацію феода-
лізму, причому в його найжорстокішій, найбрутальнішій, напів-
азіатській формі".
Аграрний розвиток західних і правобережних українських
земель у XVII — XVIII ст. характеризувався зростанням і
зміцненням феодальної власності на землю, її концентрацією
в руках магнатів. Господарство розвивалося на основі фільвар-
ково-панщинної системи, що на початок 60-х років XVIII ст.
поширилася по всій території. У західноукраїнських і право-
бережних північно-західних землях продовжувала панувати
відробіткова рента. У північно-східних районах Правобереж-
ної України еволюція йшла від особистої свободи селян до
слобід (селяни, які створювали свої господарства на вільних
землях, на 4—6 років звільнялися від повинностей), грошової,
відробіткової ренти, що свідчило про повторне закріпачення.
2. Мануфактурний період
української промисловості
Національно-визвольна революція справила значний вплив
і на розвиток української промисловості. Склалися сприятливі
умови для розвитку міст тих українських земель, що були
визволені від польсько-шляхетського володарювання. На ве-
ликі промислово-торгівельні центри перетворювалися Київ,
Ніжин, Переяслав, Прилуки, Миргород, Лубни, Чернігів, Полта-
ва, Стародуб, Новгород-Сіверський. Найбільші міста розвива-
лися за магдебурзьким правом. Воно гарантувало незалеж-
ність міст від старшинських органів влади й закріплювало
особливі права купецтва та міщанства. Всього на Лівобережній
Україні у XVII ст. налічувалося понад 100 міст і містечок, у
середині XVIII ст. — 200. З освоєнням південних земель були
засновані міста Олександрівськ (Запоріжжя), Катеринослав
(Дніпропетровськ), Херсон, Маріуполь, Миколаїв, Севастополь,
Одеса. На основі поселень українських переселенців виника-
ли міста Слобідської України.
Правобережні й західноукраїнські міста після значних руй-
нувань під час воєнних дій другої половини XVII — початку
XVIII ст. відроджувалися повільно.
Ремесло на Лівобережжі та Слобожанщині розвивалося в
межах цехової системи з її суворою регламентацією виробки-
чих процесів. Але Національно-визвольна революція послабила,
а то й скасувала різні, в тому числі й цехові, заборони та обме-
ження. Нехтуючи ними, окремі ткачі, чоботарі й і ниті майстри
дедалі частіше послуговувалися в своїх майстернях працею
вільних наймитів. Вони застосовували нові прийоми та інстру-
менти в своїй роботі. Ремесло поступово перетворювалося у
свою вищу форму — дрібнотоварне виробництво.
Мануфактури. Початок мануфактурного періоду промис-
ловості в Україні датується по-різному. Початкові форми ма-
нуфактури, на думку більшості істориків, виникли ще в першій
половині XVI ст. Основою появи мануфактур були селянські
та міські промисли і ремесла. Саме сільські та міські промис-
ли, де не було цехових обмежень, виявилися найпридатніши-
ми для технічних нововведень, нових форм організації вироб-
ництва і праці. Технічною передумовою для створення ману-
фактур було широке використання водяного колеса, що забез-
печувало перехід від дрібного ручного виробництва до вели-
кого механізованого.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88