І тоді, і тепер роль України зводилась до забезпечення Росії
паливом, необробленим металом і важким прокатом. Наступні
п'ятирічки не внесли суттєвих змін — в другій п'ятирічці
Україні припало ще менше коштів, лише 16,7% від загальної
суми по Союзу, а в передвоєнні роки — 14,5%. Частка ж Росії
зросла до 71%.
Основними джерелами індустріалізації були: націоналі-
зація промисловості, збільшення прямих і непрямих податків,
використання трудового ентузіазму трудівників і примусової
праці політичних в'язнів, колективізація сільського господар-
ства, конфіскація церковного і монастирського майна, прибут-
ки від зовнішньої торгівлі та інші.
На відміну від розвинених країн світу, індустріалізація
здійснювалася не для задоволення споживчих потреб населен-
ня, а навпаки, споживання промислової продукції населенням
обмежувалося. Сама держава ставала не тільки власником
створюваних промислових об'єктів, а й споживачем її про-
дукції: в основному зброї та засобів виробництва. Фінансові
ж засоби для цього черпалися з бюджету, тобто шляхом ви-
зиску людей, який був можливий лише в тоталітарній державі.
Важливим джерелом індустріалізації був колоніальний ви-
зиск поневолених народів, у т.ч. й українського. Визиск здій-
снювався шляхом встановлення неадекватних цін на ввіз і
вивіз продукції, особливо сільськогосподарської. Так, за цент-
нер м'яса Україні платили 2,4 крб., тоді як на світовому рин-
ку (Лондон) ціна становила 8,8 крб. Найдешевше коштував
хліб, що вивозився з України за кордон.
Курс на індустріалізацію був слабо підготовлений. Катаст-
рофічне бракувало коштів, обладнання, кваліфікованих кадрів
і багато іншого. Тим не менше, завдяки ентузіазму простих
людей, їхній вірі у краще майбутнє, з'явилися сотні великих і
середніх заводів, фабрик, шахт, електростанцій. У цілому за
30-ті роки в Україні створено потужну індустріальну базу, що
ввела республіку в коло економічно розвинутих країн світу.
У цей час тут з'явилися такі велетенські підприємства, як Кри-
воріжсталь", "Азовсталь", "Дніпрогес", Харківський трактор-
ний завод та ін.
4. Колективізація сільського господарства та її
наслідки в Україні. Голодомор 1932—1933 рр.
Колективізація сільського господарства служила одним із
джерел індустріалізації. Разом з тим, вона забезпечувала кон-
троль з боку ВКП(б) над селянством, стала важливою складо-
вою частиною формування тоталітарної системи.
Переходу до колективізації сприяла криза хлібозаготівель
1927—1928 рр. За умов зростання ринкової ціни на хліб се-
лянство відмовлялось продавати державі хліб за нижчими
цінами. У січні 1928 р. Політбюро ЦК ВКП(б) прийняло рі-
шення про примусове вилучення у селянства зернових над-
лишків та необхідність форсованої колективізації сільського
господарства.
Суцільна колективізація почала здійснюватись вже у 1929 р.,
названому "роком великого перелому". Було визнано, що Укра-
їна мала все необхідне, щоб попереду інших республік здійсни-
ти колективізацію. Комісія, очолена наркомом землеробства
СРСР Я. Яковлевим, встановила терміни суцільної колективі-
зації в основних зернових районах. Постанова ЦК ВКП(б) від
5 січня 1930 р. "Про темпи колективізації і заходи допомоги
держави колгоспному будівництву" віднесла Україну до гру-
пи районів, де колективізацію мали завершити восени 1931 р.
або навесні 1932 р.
Партійно-державний апарат України виступив з рядом
власних ініціатив щодо прискорення темпів колективізації.
У маси кинуто гасло "шалених темпів колективізації". 24
лютого 1930 р. С. Косіор підписав лист-директиву місцевим
партійним організаціям України, в якій ставилося завдання:
"Степ треба цілком колективізувати за час весняної посівної
компанії, а всю Україну — до осені 1930 р." Таким чином,
українські партійні вожді зменшили терміни колективізації
на 1—1,5 року.
Початок колективізації показав, що селяни не бажають
відмовлятися від своєї власності і передавати її у колгоспи.
Адже усуспільнювали не тільки засоби виробництва, а й про-
дуктивну худобу, птицю, реманент. Досягти цього вдавалося
лише шляхом грубого насильства. Селяни відповіли антикол-
госпними, антирадянськими виступами локального характеру,
які жорстоко придушувалися. Поставлене у безвихідь селян-
ство почало продавати або забивати худобу, ховати чи псувати
реманент. У 1928—1932 рр. в Україні було винищено майже
половину поголів'я худоби, на відновлення якого потрібні були
десятиліття.
Події набували загрозливих масштабів. На початку берез-
ня 1930 р. газета "Правда" надрукувала статтю Й. Сталіна "За-
паморочення від успіхів", в якій засуджувалися "перегини" у
колгоспному будівництві. Головну відповідальність за "ви-
кривлення партлінії" Сталін перекладав на місцеве керівни-
цтво. Таким був маневр Сталіна та його оточення, які, в першу
чергу, були винними у скоєному.
У ході колективізації, яка у наступні роки дещо меншими
темпами продовжувалася, сталінізм скоїв ще один злочин.
Розпочався активний наступ проти заможних селян, т. зв. кур-
кулів. Спочатку цей наступ здійснювався шляхом адмініст-
ративного тиску — встановлювався високий податок, заборо-
нялася оренда землі тощо. З грудня 1929 р. влада перейшла
до політики відкритого терору проти заможних селян. На
перше червня 1930 р. було "розкуркулено" 90 тис. селянських
господарств України, що становило 1,8% їхньої загальної
кількості. Конфісковано й передано в колгоспи худоби, рема-
ненту, будівель на суму 90—95 млн крб. Під "розкуркулен-
ня" потрапляли не лише заможні господарства, а й ті, що не
хотіли йти в колгоспи. Компанія "ліквідації куркульства як
класу" була формою репресій щодо всього селянства.
У 1931 р. репресії продовжувались. Всього в Україні за
роки колективізації було експропрійовано майже 200 тис. се-
лянських господарств, разом з членами сімей це становило
майже 1,5 млн осіб. Біля 800 тис. з них заслали на Північ і
Сибір, де українці масово вмирали або жили і працювали у не-
людських умовах. На їхніх кістках виникли Кузбас, Караган-
да, Печора, Колима...
Найжорстокішим злочином сталінського режиму проти
українського народу був організований ним голодомор 1932—
1933 рр. Це була спланована акція комуністичного режиму
проти українського селянства, яка повинна була ліквідувати
базу української нації і національного відродження, проти-
стояння радянській владі. Аналіз архівних джерел переконливо
засвідчує той факт, що в українському селі мали місце всі еле-
менти політики геноциду. Такого висновку дотримуються і
члени Міжнародної комісії з розслідування голоду в Україні
(до її складу входили провідні юристи світу), яка працювала в
1988—1990 рр.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88