Водяні млини механізували виробничі
процеси не лише у борошномельній галузі промисловості, а й
використовувались у текстильній, деревообробній, металооб-
робній та інших галузях. Найкраще розвивалися борошно-
мельні мануфактури, яким служили не лише водяні, а й вітряні
млини. У 1640 р. в маєтках Яреми Вишневецького було 476
млинів. У Гетьманській державі на будівництво та викорис-
тання млинів видавалися спеціальні універсали, а їхніми влас-
никами чи орендарями були шляхта, старшина, козаки та се-
ляни.
Успішно розвивалося ґуральництво, броварництво та медо-
варіння, які мали добру сировинну базу в Україні й приноси-
ли великі прибутки своїм власникам. Ґуральні та пивоварні
були в кожному фільварку, маєтку, в кожному селі України.
Розвивалося металургійне виробництво, найпоширенішою
формою якого була рудня. Рудні складалися з млина, димарні,
де з руди плавилося залізо, і кузні. У кінці XVIII ст. з'явили-
ся перші доменні мануфактури, на яких спочатку виплавляли
чавун, а потім сталь.
У першій половині XVI ст. в Україні почали виробляти
папір. Найбільше папірень було у Східній Галичині, основним
центром українського паперового виробництва вона залиша-
лася впродовж XVII — XVIII ст. Папірні були в основному
власністю поміщиків, монастирів і козацької старшини. У
XVI ст. здобутки у паперовій промисловості України дозво-
лили відкрити добу книгодрукування, яке також здійснюва-
лося у друкарнях мануфактурного типу.
У Слобідській та Лівобережній Україні успішно розвива-
лося селітряне виробництво, зосереджене в басейнах рік Псла,
Ворскли, Орелі, нижнього Дніпра та Бугу, в районі Чугуєва та
Путивля. Ще до Хмельниччини в Україні існувало 20 селіт-
роварень, які були монополією держави. Наприкінці XVIII ст.
лише на Слобожанщині було 500 селітряних мануфактур.
В Україні у XVI — XVIII ст. існувало багато інших видів
мануфактур. Серед них успішно розвивалися гути (виробниц-
тво скла), буди (виробництво поташу), солеварні, пороховні. До
мануфактур належали підприємства з виробництва гармат і
дзвонів, карбування монет, текстильні, суднобудівні та інші
підприємства.
Мануфактури являли собою відносно великі підприємства,
на яких частково застосовувалася механізована праця, хоча
ручна праця все ж домінувала. На мануфактурах існував поділ
праці, використовувалася наймана праця. Мануфактурне ви-
робництво було в основному товарним і ринковим. З виник-
ненням мануфактур укрупнювалося виробництво.
Збереження кріпосництва на західноукраїнських і право-
бережних землях після Національно-визвольної революції, його
поступове утвердження на Лівобережжі та Слобожанщині ство-
рювало умови для дальшого розвитку виробництва на приму-
совій праці селян у феодальних (вотчинних) і посесійних ма-
нуфактурах. Останні утворювалися як казенні, а потім пере-
давалися у посесію (умовне спадкове користування) приват-
ним особам або одразу виникали як посесійні. На них пра-
цювали приписані державні селяни або куплені спеціально для
роботи на підприємствах. Частина поміщицьких мануфактур
передавалася в оренду.
У другій половині XVIII ст. в Україні було майже 40 цен-
тралізованих мануфактур, які виникли в текстильній галузі й
які можна вважати зародками великого капіталістичного ви-
робництва, їхнє виникнення було тісно пов'язане з військово-
господарськими потребами держави. Подібні мануфактури
з'явилися в інших галузях промисловості. У цілому XVIII ст.
— період розквіту мануфактурного виробництва в Україні.
3. Внутрішня і зовнішня торгівля. Формування
українського національного ринку
З розвитком товарного виробництва в Україні активізува-
лись економічні зв'язки між населеними пунктами, регіона-
ми і країнами. Збільшилася кількість торгів і базарів та днів
їхнього проведення. На кінець XVIII ст. на території Східної
Галичини і Північної Буковини їх діяло щорічно майже 5000,
на території Лівобережної України — 8680, Слобожанщини —
близько 2000. Сфера економічного впливу міст і містечок по-
ширювалася, втягуючи в товарно-грошові відносини й відда-
лені села та хутори. Основними товарами на них була продук-
ція переважно місцевих ремісників і селян.
Значно ширший асортимент товарів надходив на ярмарки,
їхня кількість і тривалість також збільшилися. Якщо в 1666 р.
на Лівобережжі діяло 76 ярмарків, то в кінці XVII ст. — 390,
у Слобожанщині — 271, у Галичині й Буковині — близько 120,
у Закарпатті — понад 70. У Правобережній Україні в першій
третині XVIII ст. виникло 16 ярмарків, в 40—60-ті роки —
42. Великі ярмарки збирались на Слобожанщині, Правобе-
режній Україні, Закарпатті. Вони проводилися таким чином,
що торгівля велася майже безперервно. Переїжджаючи з од-
ного ярмарку на інший, торгівці могли місяцями не бути вдо-
ма. Розвиток торгівлі гальмували зловживання властей, високі
мита й митні кордони.
Значну роль відігравали контрактові ярмарки у Львові
та Києві, що збиралися щорічно. У Львові такі ярмарки пере-
творилися на біржі, де купували, продавали, закладали, здава-
ли в оренду маєтки, укладали кредитні угоди, надавали пози-
ки. Кількість учасників становила 4000 чоловік. На Хрещен-
ський контрактовий ярмарок у Києві, що був відкритий в 1797 р.
замість ярмарку в Дубно на Волині, приїжджало 5000 чоловік.
Винятково важлива роль належала торгівлі в економічно-
му зближенні українських земель. Незважаючи на міждер-
жавні кордони, торгівля між Слобожанщиною, Лівобережжям,
Північним Причорномор'ям, Правобережною і Західною Укра-
їною ніколи не припинялася. На ярмарки до Кременчука
прибували купці як з близьких, так і віддалених місць, зокре-
ма з Катеринослава, Могилева, Пінська. Широко були представ-
лені регіони на торгах у Києві. Жоден київський ярмарок не
відбувався без слобідських, південних, кримських, подільських,
волинських, західноукраїнських та іноземних купців.
Купці з правобережних і західноукраїнських міст торгува-
ли на ярмарках Ніжина, Ромен, Стародуба, Харкова, Сум та
інших міст вином, бакалійними товарами, селянськими реміс-
ничими виробами (кожухами, свитами, полотном), дьогтем.
Лівобережна Україна була основним постачальником зерна
на правобережний ринок. Активною була торгівля Правобе-
режної України з Запоріжжям: звідти везли сіль, рибу, зброю,
чоботи, а купували коней, волів. Із Закарпаття через Львів
надходили товари з Угорщини та інших європейських країн.
З Північної Буковини в інші українські землі гнали худобу,
вивозили хутро, вино, мед, віск, горіхи, фрукти. Основними
предметами ввозу були вироби ремесел і промислів, залізо.
Регулярними були торгові зв'язки Придніпров'я та Слобожан-
щини з Північним Причорномор'ям і Кримом.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88
процеси не лише у борошномельній галузі промисловості, а й
використовувались у текстильній, деревообробній, металооб-
робній та інших галузях. Найкраще розвивалися борошно-
мельні мануфактури, яким служили не лише водяні, а й вітряні
млини. У 1640 р. в маєтках Яреми Вишневецького було 476
млинів. У Гетьманській державі на будівництво та викорис-
тання млинів видавалися спеціальні універсали, а їхніми влас-
никами чи орендарями були шляхта, старшина, козаки та се-
ляни.
Успішно розвивалося ґуральництво, броварництво та медо-
варіння, які мали добру сировинну базу в Україні й приноси-
ли великі прибутки своїм власникам. Ґуральні та пивоварні
були в кожному фільварку, маєтку, в кожному селі України.
Розвивалося металургійне виробництво, найпоширенішою
формою якого була рудня. Рудні складалися з млина, димарні,
де з руди плавилося залізо, і кузні. У кінці XVIII ст. з'явили-
ся перші доменні мануфактури, на яких спочатку виплавляли
чавун, а потім сталь.
У першій половині XVI ст. в Україні почали виробляти
папір. Найбільше папірень було у Східній Галичині, основним
центром українського паперового виробництва вона залиша-
лася впродовж XVII — XVIII ст. Папірні були в основному
власністю поміщиків, монастирів і козацької старшини. У
XVI ст. здобутки у паперовій промисловості України дозво-
лили відкрити добу книгодрукування, яке також здійснюва-
лося у друкарнях мануфактурного типу.
У Слобідській та Лівобережній Україні успішно розвива-
лося селітряне виробництво, зосереджене в басейнах рік Псла,
Ворскли, Орелі, нижнього Дніпра та Бугу, в районі Чугуєва та
Путивля. Ще до Хмельниччини в Україні існувало 20 селіт-
роварень, які були монополією держави. Наприкінці XVIII ст.
лише на Слобожанщині було 500 селітряних мануфактур.
В Україні у XVI — XVIII ст. існувало багато інших видів
мануфактур. Серед них успішно розвивалися гути (виробниц-
тво скла), буди (виробництво поташу), солеварні, пороховні. До
мануфактур належали підприємства з виробництва гармат і
дзвонів, карбування монет, текстильні, суднобудівні та інші
підприємства.
Мануфактури являли собою відносно великі підприємства,
на яких частково застосовувалася механізована праця, хоча
ручна праця все ж домінувала. На мануфактурах існував поділ
праці, використовувалася наймана праця. Мануфактурне ви-
робництво було в основному товарним і ринковим. З виник-
ненням мануфактур укрупнювалося виробництво.
Збереження кріпосництва на західноукраїнських і право-
бережних землях після Національно-визвольної революції, його
поступове утвердження на Лівобережжі та Слобожанщині ство-
рювало умови для дальшого розвитку виробництва на приму-
совій праці селян у феодальних (вотчинних) і посесійних ма-
нуфактурах. Останні утворювалися як казенні, а потім пере-
давалися у посесію (умовне спадкове користування) приват-
ним особам або одразу виникали як посесійні. На них пра-
цювали приписані державні селяни або куплені спеціально для
роботи на підприємствах. Частина поміщицьких мануфактур
передавалася в оренду.
У другій половині XVIII ст. в Україні було майже 40 цен-
тралізованих мануфактур, які виникли в текстильній галузі й
які можна вважати зародками великого капіталістичного ви-
робництва, їхнє виникнення було тісно пов'язане з військово-
господарськими потребами держави. Подібні мануфактури
з'явилися в інших галузях промисловості. У цілому XVIII ст.
— період розквіту мануфактурного виробництва в Україні.
3. Внутрішня і зовнішня торгівля. Формування
українського національного ринку
З розвитком товарного виробництва в Україні активізува-
лись економічні зв'язки між населеними пунктами, регіона-
ми і країнами. Збільшилася кількість торгів і базарів та днів
їхнього проведення. На кінець XVIII ст. на території Східної
Галичини і Північної Буковини їх діяло щорічно майже 5000,
на території Лівобережної України — 8680, Слобожанщини —
близько 2000. Сфера економічного впливу міст і містечок по-
ширювалася, втягуючи в товарно-грошові відносини й відда-
лені села та хутори. Основними товарами на них була продук-
ція переважно місцевих ремісників і селян.
Значно ширший асортимент товарів надходив на ярмарки,
їхня кількість і тривалість також збільшилися. Якщо в 1666 р.
на Лівобережжі діяло 76 ярмарків, то в кінці XVII ст. — 390,
у Слобожанщині — 271, у Галичині й Буковині — близько 120,
у Закарпатті — понад 70. У Правобережній Україні в першій
третині XVIII ст. виникло 16 ярмарків, в 40—60-ті роки —
42. Великі ярмарки збирались на Слобожанщині, Правобе-
режній Україні, Закарпатті. Вони проводилися таким чином,
що торгівля велася майже безперервно. Переїжджаючи з од-
ного ярмарку на інший, торгівці могли місяцями не бути вдо-
ма. Розвиток торгівлі гальмували зловживання властей, високі
мита й митні кордони.
Значну роль відігравали контрактові ярмарки у Львові
та Києві, що збиралися щорічно. У Львові такі ярмарки пере-
творилися на біржі, де купували, продавали, закладали, здава-
ли в оренду маєтки, укладали кредитні угоди, надавали пози-
ки. Кількість учасників становила 4000 чоловік. На Хрещен-
ський контрактовий ярмарок у Києві, що був відкритий в 1797 р.
замість ярмарку в Дубно на Волині, приїжджало 5000 чоловік.
Винятково важлива роль належала торгівлі в економічно-
му зближенні українських земель. Незважаючи на міждер-
жавні кордони, торгівля між Слобожанщиною, Лівобережжям,
Північним Причорномор'ям, Правобережною і Західною Укра-
їною ніколи не припинялася. На ярмарки до Кременчука
прибували купці як з близьких, так і віддалених місць, зокре-
ма з Катеринослава, Могилева, Пінська. Широко були представ-
лені регіони на торгах у Києві. Жоден київський ярмарок не
відбувався без слобідських, південних, кримських, подільських,
волинських, західноукраїнських та іноземних купців.
Купці з правобережних і західноукраїнських міст торгува-
ли на ярмарках Ніжина, Ромен, Стародуба, Харкова, Сум та
інших міст вином, бакалійними товарами, селянськими реміс-
ничими виробами (кожухами, свитами, полотном), дьогтем.
Лівобережна Україна була основним постачальником зерна
на правобережний ринок. Активною була торгівля Правобе-
режної України з Запоріжжям: звідти везли сіль, рибу, зброю,
чоботи, а купували коней, волів. Із Закарпаття через Львів
надходили товари з Угорщини та інших європейських країн.
З Північної Буковини в інші українські землі гнали худобу,
вивозили хутро, вино, мед, віск, горіхи, фрукти. Основними
предметами ввозу були вироби ремесел і промислів, залізо.
Регулярними були торгові зв'язки Придніпров'я та Слобожан-
щини з Північним Причорномор'ям і Кримом.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88