– Добре. Завтра в цей же час подайте мені його з усіма матеріалами. Можете йти, Василю Єгоровичу. Я зараз пошлю радіограму в штаб.
***
О шістнадцятій годині, коли капітан у тяжкому роздумі ходив по центральному посту, головний електрик доповів йому, що запас електроенергії в акумуляторах вичерпується і його вистачить лише на дві доби. Потрібно негайно почати зарядку. Однак по підводному схилу берега нижній кінець трос-батареї навряд чи дійде до необхідної глибини, де можна було б знайти достатньо низьку температуру.
– Як же все-таки добратися до неї? Корнєєв злегка знизав плечима.
– Треба спробувати спочатку тут, – можливо, підводний човен знаходиться над великою глибиною.
– Спробуйте, товаришу Корнєєв, але скоріше. Акумулятори повинні мати повну зарядку. Ми не знаємо, що нас чекає у найближчі дні, а може, й години.
Корнєєв пішов. У центральному посту залишилися тільки капітан, старший лейтенант, що робив якісь розрахунки, та Марат, зайнятий ремонтом щита управління.
– Мені не дає спокою цей гідроплан, – звернувся капітан до старшого лейтенанта. – Навіщо він сюди прилітав? Чого він тут шукав?
– Ці зони досить часто відвідують китобійні флотилії, – відповів старший лейтенант, – а їх плавучі бази-фабрики нерідко мають у своєму розпорядженні літаки для розшуку здобичі. Можливо, й цей гідроплан – звичайний розвідник китобійців.
Почувся стук у двері.
– Зайдіть! – голосно сказав капітан.
Увійшов Павлик з інструментами в руках. Він тихо пройшов у куток, де порався Марат, і півголосом сказав йому:
– Пошкодження провода я знайшов у камері електролізу і вже полагодив його.
– Добре, Павлику, – також напівголосно похвалив Марат. – Тепер допоможи мені тут. Прикріпи на місце ось ці проводи та кнопки.
– Єсть прикріпити проводи та кнопки! – тихо, але чітко відповів Павлик, беручись до справи.
Капітан ледве помітно всміхнувся і, стежачи за роботою хлопчика, повернувся до перерваної розмови:
– Можливо, це і звичайний китобійний розвідник, але мене тепер з подвійною силою турбує положення «Піонера». Він занадто відкритий. Далеко від берега, мало не у відкритому океані надто легкий доступ до нього.
– Так, стоянка не зовсім безпечна, – згодився старший лейтенант, – але, на жаль, ми ще позбавлені руху, та, правду кажучи, і сховатись нікуди.
– От це й погано. А сховатись треба було б до закінчення ремонту…
Павлик нерухомо стояв обличчям до стіни, начебто забувши про роботу й прислухаючись до розмови. Він хотів повернутися, щось сказати, але язик немов приріс до горлянки: він зовсім не звик розмовляти з капітаном. Нарешті, відчайдушним зусиллям волі він повернувся й тихо, тремтячим голосом промовив:
– Дозвольте, товаришу командир…
– Говори, говори, Павлику!
– Тут ми знайшли… я та Іван Степанович… дуже хороше місце… Чесне піонерське! – несподівано закінчив Павлик і замовк, розгубившись.
– Ну, чого ж ти? – усміхнувся капітан. – Говори, не соромся.
– Ми знайшли велику-велику печеру. Підводну. Туди десять «Піонерів» можуть сховатися! – І квапливо, наче побоюючись, що зараз з нього розсміються, продовжував: – Ви не вірите? Чесне піонерське! Спитайте Івана Степановича. Ми обидва бачили. Ми її гарненько обдивились…
З проясненим обличчям капітан скочив із стільця і схопив Павлика за плече.
– Що ти кажеш, Павлику? Це вірно? І велика?
– А далеко звідси? – зацікавився і старший лейтенант.
– Велика! Здоровенна! Зовсім недалеко! На п'яти десятих півгодини ходу! Не більше!
– Хлопчику мій, ти вісник радості! – вигукнув капітан. – Адже це величезна удача! Марате, відшукайте Івана Степановича! Скоріше!
Через хвилину Шелавін був у центральному посту й потвердив усе, що сказав Павлик: печера величезна, наче елінг для дирижабля, дно та стіни рівні. «Піонер» там знайде чудове сховище. Каштан був надзвичайно задоволений і ласкаво поплескав Павлика по плечу.
– Я зараз же відправлюсь туди, – сказав він у радісному збудженні. – І ви зі мною, Іване Степановичу. І ти, Павлику.
– Але ж дюзи ще не працюють. Як же ви переведете туди підводний човен? – втрутився старший лейтенант.
– Двадцять чоловік у скафандрах – тисяча кінських сил! – засміявся капітан. – Вистачить вам цього, Олександре Леонідовичу, щоб відбуксувати «Піонер» у підводний док?
– Вистачить, вистачить! Прекрасна, чудова ідея!
У центральному посту зразу запанував веселий, піднесений настрій.
Через півтори години капітан, Шелавін та Павлик повернулись на підводний човен після рекогносцировки. Капітан був незвичайно пожвавлений і задоволений: печера виявилась чудовою, а дно її – трохи нижче рівня знаходження підводного човна; взагалі все виявилось таким, що кращого й побажати не можна було.
На відкидній площадці капітан зустрів Корнєєва і Марата. Корнєєв скористався з цієї зустрічі й зразу ж доповів, що зарядка акумуляторів тут неможлива: нижня частина трос-батареї на глибині чотирьохсот шістдесяти метрів лягла на дно й далі не пішла.
– Марат пропонує, – продовжував Корнєєв, – на руках віднести трос-батарею по схилу далі в море. Ідея хороша, і, якщо дозволите, товаришу командир, я зараз же почну споряджати його й відправлю.
– Марате! Марате, голубчику! – притиснувшись шоломом до шолома свого друга, благав у цей час Павлик. – Візьми мене з собою, будь ласка…
– На руках? – здивувався капітан, продовжуючи розмову з Корнєєвим. – Але, щоб добратися до необхідної температури, треба буде випустити не менше двох тисяч метрів троса! Адже це величезна вага… навіть у воді…
– Він це передбачив. Дозвольте, Миколо Борисовичу, йому самому пояснити вам свою пропозицію.
– Розповідайте, Марате, – сказав капітан.
– У нас на підводному човні, – почав Марат, – великий запас, кілька сот штук, прозоро-металевих, герметично закупорюваних посудин досить значного об'єму для глибоководних батометрів. Якщо підв'язувати їх через кожні десять метрів до трос-батареї, у міру випускання її з підводного човна, то вони візьмуть на себе майже всю її вагу…
– Дуже вдала ідея! Прекрасна ідея! – зрадів капітан. – Ви згодні, товаришу Корнєєв?
– Цілком, Миколо Борисовичу.
– Кого ж ви думаєте поставити на підв'язування посудин до трос-батареї?
– Крутицького, Миколо Борисовичу. Він, як вам відомо, вчора виписався з госпіталю, але Арсен Давидович не дозволяє йому братися до важкої роботи. А це буде якраз для нього.
– Ну що ж, я не заперечую, – згодився капітан. – А чи не важко вам буде одному, Марате?
Запитання було якраз до речі.
– Якщо дозволите, товаришу командир, то мені досить буде одного Павлика, – відповів Марат. – Ми з ним чудово справимось.
– Знову цей вояка пнеться в бійку? Я чув, як ви перешіптувались. Ну гаразд, рушайте, але наглядайте за ним, Марате!
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127