– Ура! Браво, Павлику! Браво, хлопче! Качати його, качати! Ура!
У червоному кутку діялося щось неймовірне. Люди кричали, аплодували, підкидали до стелі Павлика, який верещав від страху й захоплення. Оркестр щосили гримів туш.
– Славний хлопчина, – з теплою посмішкою сказав комісар Сьомін Цою, який стояв поруч з ним біля дверей.
Цой мовчки кивнув у відповідь, з побоюванням слідкуючи за зльотами розчервонілого Павлика.
Раптом він помітив, що радість зникла з обличчя хлопчика, що в очах його промайнув справжній, уже не веселий страх, і обличчя вкрила блідість. Якесь несвідоме почуття тривоги стиснуло серце Цоя, і, перехопивши погляд Павлика, він швидко подивився праворуч, у куток.
Там стояв Горєлов. Цой несвідомо стиснув руку комісара й мигцем глянув на нього. Трохи насупивши брови, комісар пильно дивився на Горєлова. Той, розмовляючи з головним акустиком Чижовим, на одну мить відвернувся од свого співрозмовника і через голови присутніх кинув похмурий, сповнений ненависті й злобного вогню погляд на Павлика, який високо злетів у цей момент під стелю. Цей погляд і Цой і комісар встигли одночасно перехопити.
Радісний вереск Павлика замовк. Блідий, він почав вириватися з ласкавих рук та обіймів.
– Що, голова закрутилася? Качки не витримав? – питав Скворешня, сміючись і покручуючи довгий вус.
– Та де ж йому звикнути до неї, коли й сам «Піонер», здається, ніколи її не зазнавав, – сказав Марат, гладячи Павлика по голові.
– Тут і справжній морський вовк, мабуть, розкисне, в цій спокійній колисці, – підтримав Марата Матвєєв.
Цой пробився крізь оточуючий Павлика натовп і, обійнявши його за плечі, повів у далекий куток відсіку, до широкого м'якого крісла.
Вони сіли в нього, щільно притиснувшись один до одного; поряд біля крісла сів на стілець комісар.
Тимчасом почалися танці. Скворешня з несподіваною для його постаті легкістю й плавністю вальсував з Матвєєвим, який танцював за даму. Взагалі від «дам» у нього не було відбою. Всі напрошувалися до нього.
Цой нахилився до хлопчика і тихо спитав:
– Що з тобою сталося, голубчику? Чому ти раптом так злякався?
Павлик ще міцніше притиснувся до Цоя й заплющив очі.
– Так… – ледве чутно відповів він. – Нічого.
Потім, стрепенувшись, розкрив широко очі, що заблискотіли несподіваним гнівом і обуренням. Рум'янець покрив його щоки, кулаки стислися.
– Він злий… злий… Погана людина! – заговорив він уривчастим голосом. – Він до цього часу не може мені простити. Така дрібниця! Але ж я тоді попросив пробачення. Я ж ненароком…
У нього затремтіли губи, і знову, заплющивши очі, він замовк.
– Хто? – спитав Цой, миттю пройнязшись образою й обуренням хлопчика.
Павлик мовчав.
– Федір Михайлович? – знову тихо й настійливо спитав Цой.
Павлик кивнув голозою.
– Чого ж він тобі не простив? За що, ти думаєш, він гнівається на тебе?
– Ну, дрібниця, розумієш, дрібниця! – знову захвилювався Павлик, спрямувавши на Цоя палаючі очі. – За мішок. Пам'ятаєш, у вихідній камері ми з Маратом засперечалися з-за морського їжака, і я його вдарив мішком по шолому. А мішок той був Федора Михайловича. Але ж це ненароком! Я ж ненавмисно!
– Федір Михайлович докоряв тобі?
– Ні… Він тільки так злобно глянув на мене, що я аж злякався. Він тоді у мене вихопив з рук ящичок від його друкарської машинки і так подивився, немов ладен був зарізати мене. От як зараз…
Комісар різко закинув ногу за ногу.
– Який ящичок? – спитав він.
– Ну я ж сказав – з-під його друкарської машинки. Для запасних частин машинки, – байдуже відповів Павлик і, наче заспокоївшись, після того як вилив своє обурення, став із зростаючою цікавістю дивитися на вальсуючу комічну пару – Скворешню й Марата.
Марат дурів, кривлявся, навмисно плутав і перекручував па, наступав на ноги своєму партнерові. Скворешня, нарешті, розсердився, підняв його, як кошеня, над підлогою і продовжував вальсувати сам, тримаючи свою «даму» в повітрі. Марат кумедно дриґав ногами, марно намагаючись вирватися із залізних обіймів свого партнера, нарешті закричав «караул»…
Павлик не витримав, розреготався і, зірвавшись з місця, підбіг до Скворешні.
– Киньте цього кривляку, Андрію Васильовичу! – дзвінко сміючись, закричав він. – Давайте зі мною! Я буду гарно танцювати! Чесне піонерське!
– Давай, давай, хлопчику! – радісно зустрів його велетень. – Що, вже очуняв?
Він поставив на підлогу Марата, дав йому шльопанця під спину, від чого той, під загальний регіт, кулею полетів до дверей, цілком, проте, задоволений, що вирвався, нарешті, з лабет свого приятеля.
Оркестр змінив вальс на польку, і Павлик, як пустотливе козеня, застрибав біля свого партнера.
Цой залишився один у кріслі, глибоко замислившись, не помічаючи шуму, музики й загальних веселощів. Комісар теж мовчав.
Після танців, «за настійливою вимогою публіки», як оголосив конферансьє вечора Ромейко, Павлик з піднесенням прочитав свою поему «Переможці глибин», йому шалено аплодували й примусили деякі місця повторити на біс. Нарешті комісар оголосив розпорядок занять і розваг на наступну п'ятиденку.
Розійшлися запівніч, втомлені, веселі, задоволені, під бравурні звуки маршу. У червоному кутку залишилося тільки двоє людей – комісар і Цой. Деякий час вони сиділи мовчки. Потім комісар тихо сказав:
– Як ви гадаєте, Цой, що все це значить?
Цой повільно провів рукою по своєму блискучому чорному волоссю й відкинувся на спинку крісла.
– Нічого не можу зрозуміти! Ясно тільки, що Федір Михайлович за щось не злюбив Павлика. Але за що? Такого славного, лагідного хлопчика! Не може ж бути, щоб за мішок.
– Та-а-ак… – протягом сказав комісар, замислено дивлячись кудись у простір. – І ще якийсь ящичок… Дивна історія! А втім, мені здається, вона почалася далеко раніше.
Цой скинув на комісара здивовані очі.
– Раніше? Із-за чого ж?
У відсік увійшов прибиральник Щербина з довгим пи-лососним ящиком у руках. Він наблизився до комісара, привітав його, приклавши руку до безкозирки:
– Товаришу комісар, дозвольте розпочати прибирання.
– Будь ласка, товаришу Щербина. Комісар підвівся й сказав Цою:
– Ходімо до мене, там поговоримо.
Кінець другої частини

Частина третя
БАТЬКІВЩИНА КЛИЧЕ
Розділ І
У ЛЬОДОВОМУ ПОЛОНІ
Тринадцятого липня «Піонер» уже повертався назад у Тихий океан, тримаючи курс на північ. Лишалося ще здійснити тільки одну роботу в поверхневих водах Антарктики, в суворих умовах полярної зими, у сусідстві з плаваючою кригою.
«Піонер» ішов на найменшій глибині, майже біля нижньої поверхні крижаних полів.
Ранком чотирнадцятого липня на куполі ультразвукового екрана показалися перші тріщини посеред крижаної броні, яка покривала поверхню океану.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127