Воно одне може увічнити в історії світової науки ім'я людини, яка зробила це відкриття! А його Ламелібранхіата головаста! Хіба цей молюск, який увійде в науку з його, радянського професора Лордкіпанідзе, ім'ям, хіба він не зробить революції в розділі м'якотілих? А золото в молюску? Хіба мало самих лише цих відкриттів, щоб надовго поселити радість в душі, радість за себе, за науку, радість за велику батьківщину, за могутню країну, яка дала своєму вченому єдину в світі можливість дістатися до неприступних досі глибин океану і почати їх справжнє, дійсне вивчення!
Так в чому ж справа? Чому все це одразу втратило свій блиск, свою привабливість, свою чарівність?
Зоолог зробив різкий заперечливий жест… Ні, ні! Знову ця ідіотська думка! Це ж безглуздя, нарешті! Ну, при чому тут…
Він досадливо знизав плечима під скафандром.
Ну добре! Він не заперечує. Цього не варто було робити. Проговорився, старий дурень! Так, так, дурень! Дурень! Тричі дурень!
Він ненавидів себе в цю мить.
Ударом ноги він відштовхнув голотурію, яка мирно ковтала мул і яку зібрався було спостерігати.
Ну добре, намагався він заспокоїти себе. Нехай так. Проговорився. Це факт – нічого не поробиш! Але що ж тут, зрештою, страшного? Треба міркувати спокійно. Яке це, зрештою, має значення? Адже він розповів не першому зустрічному… Це навіть не просто рядовий член команди підводного човна. Адже це головний механік! Головний механік бойового, єдиного в світі за могутністю і значенням корабля! Це ж не дрібниця – головний механік, та ще на такому кораблі! Відповідальна людина! Мабуть, багато разів перевірена. Людина стримана, навіть трохи похмура, нелюдима, зовсім не балакуча. Вже за нього можна бути спокійним…
Він уявив собі Горєлова, його високу кістляву сутулувату фігуру, його довгий голий череп з великими настовбурченими, наче крила кажана, вухами, його довгі, майже до колін, як у горили, руки, і спалахнула давня, затамована було антипатія до цієї людини. Однак почуття справедливості, постійна тверда чесність по відношенню до себе і інших – органічні якості душі вченого – перемогли.
При чому тут Горелов? Легше за все скласти вину на іншого. Нічого шукати полегшення власної вини, перекладаючи її на сусіда. Тим більше, що справа навіть не в тому, кому він розповів. Горєлов не розкаже, не розголосить, він не з таких.
То в чому ж справа? Звідки це незадоволення собою? Таке важке, таке принизливе…
Брехня! Ось в чому справа!
Так, він збрехав! Він ніколи не брехав. Брехня завжди була чужа самому єству його. Вона була йому органічно гидка, завжди здавалася чимсь особливо принизливим, брудним, боягузливим. І все ж – він збрехав! Кому? Своєму капітанові!
…Любий Микола Борисович! Він несе на собі таку відповідальність. За неоціненний корабель, за безпеку людей, довірених йому країною. І він обдурений людиною, якій більше, ніж комусь іншому, довірився… Неважно, що це не буде мати наслідків. Важлива брехня. Як дивитися тепер йому в очі? Як відновити минуле? Неможливо. Розказати? Щиро зізнатися? Пусте! Кому це потрібно? Кому це принесе користь? Брехня, як була, так і залишиться брехнею.
Години минали. Нудне гудіння зумера, як настирливе дзижчання чмеля, довго не могло відвернути уваги вченого від тяжких думок. Насилу він опам'ятався і зрозумів, що його викликає підводний човен.
– Арсене Давидовичу! – почувся голос вахтового, лейтенанта Кравцова. – Що ж це ви? Всі уже в їдальні. Навіть Іван Степанович на місці… А вас усе немає! Чого ви сьогодні так затримались? Марш маршем, Арсене Давидовичу! На всі десять десятих!
За обідом, сидячи на звичайному місці за одним столом з капітаном, зоолог почував себе, мов на вогнищі інквізиції, і більше мовчав, не відриваючи очей від тарілки. А втім, капітан мало турбував його розмовами та розпитуваннями, лише зрідка і побіжно скидав на нього погляд сірих променистих очей, в яких було видно і жалість і тривогу.
Зате після обіду… Можна було подумати, що Цой твердо вирішив познущатися над зоологом! Він настійливо допитувався про його здоров'я, про апетит, потім почав захоплено розповідати про свою роботу над молюсками, його думка про природну золотоносність молюска дедалі підкріплювалась точними копіткими дослідженнями. Безперечно, це м'якотіле вилучає з морської води розчиііене золото, яке в ній є, і з незвичайною силою концентрує його в своїй крові. Цоєві навіть здається, що він натрапив на слід органу, з допомогою якого в тканинах молюска здійснюється цей процес. Це ланцюжок якихось залоз, які розташовані по краях мантії і виробляють сік невідомого поки що складу.
Цой стверджував, що це відкриття, якщо воно цілком підтвердиться, може мати величезне практичне значення. В цьому випадку можна буде справді зацікавитись проектом Марата про акліматизацію і розведення цих молюсків у закритих водоймищах радянських морів, як це роблять зараз японці з перловаскойками.
Це справді будуть радянські фабрики золота. Що думає про це професор?
Зоолог змушував себе уважно слухати Цоя, висловлювати задоволення, давати вказівки про дальшу роботу, але він був щиро радий, коли в лабораторію зайшов Горєлов і запропонував вийти разом з підводного човна збирати матеріали. Сьогодні до обіду він, Горєлов, виконував основну роботу в камері змішування, а тепер він вільний і хоче показати ученому дуже цікаві зарості глибоководних морських лілій якогось вапнистого виду. В його розпорядженні є зараз три години, і треба поспішати, якщо професор хоче приєднатися до нього.
Видно було, що Горєлов справді поспішає. Під час розмови він часто поглядав на годинника, стурбовано нагадував, що ці зарості розташовані дуже далеко і потрібно чимало часу, щоб до них дістатися.
Зоолог зараз же погодився і запропонував Горєлову швидше оформити перепустку.
– Ні вже, будьте ласкаві, Арсене Давидовичу, – трохи зніяковівши, проводячи рукою по бритій голові, відповів Горелов, – візьміть де на себе. Мені ще треба дещо зробити у себе в каюті. Але я з цим скоро впораюсь і чекатиму на вас біля вихідної камери. Гаразд? Тільки, будь ласка, не затримуйтесь.
Він знову глянув на годинник і, зірвавшись з місця, швидко попрямував до виходу з лабораторії.
– Поспішайте, Арсене Давидовичу! Час іде! – кинув він на ходу і заховався за дверима.
По коридору він пройшов своїм звичайним неквапливим великим кроком, розмірено поскрипуючи взуттям, але, опинившись у себе в каюті, за замкнутими дверима, несподівано виявив гарячкову діяльність. Висунув кілька ящиків письмового столу, вихопив з них гроші, якісь документи, листи і швидко порозсував усе це по кишенях. Потім засунув ящики, випростався і оглянув каюту, немов прощаючись, востаннє. Очі на мить затримались на портреті молодої жінки, що висів над ліжком.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127