У ці дні Павлик не відходив од Сідлера, захоплюючись усім, що з'являлося в потужному промені прожекторі, а також швидкістю й майстерністю, з якою все це негайно відбивалося на кіноплівці або на аркушах альбома художника.
Взагалі настрій у Павлика останніми днями був виключно радісний: капітан сповістив його, що, за відомостями Головного морського штабу, батько Павлика вже цілком одужав від ран, які він дістав під час загибелі «Діогена», і незабаром буде виписаний із лікарні. Хоч батько й не знає подробиць врятування Павлика, але всі радіограми Павлика передані йому, і він тепер цілком спокійний за життя сина.
Павлик ходив усі ці дні, окрилений щастям. Цей стан щастя й безперервного захоплення всім навколишнім привів кінець кінцем до несподіваного результату. Замкнувшись на цілий день у каюті Плетньова, де Павлик жив з часу появи на підводному човні, він за одним присідом, не відриваючись від стола, вибухнув довжелезною поемою, в якій урочисто оспівав усю велич океану, його красу, його багатства, його таємниче життя і підкорення його радянськими людьми…
Радист заходив у цей день у свою каюту навшпиньках, ледве дихаючи, і під великим секретом розповів Маратові, Скворешні, інтендантові Орєхову й коку Бєлого-ловому, що «хлопчик складає вірші» і що «він просто як сам не свій і горить від натхнення…»
Наприкінці дня уже весь екіпаж підводного човна знав про поему і чекав її появи із зростаючим нетерпінням.
Пізно вночі, коли, повернувшись з вахти, Плетньов тихенько, як миша, роздягався й збирався лягти, Павлик, нарешті, поставив крапку, кинув перо, відкинувся на спинку стільця і з насолодою, заплющивши очі, потягнувся. З усього було видно, що великий труд закінчено, і спустошена, знесилена душа творця прагне лише спокою й відпочинку.
Однак уже через кілька хвилин, спочатку взявши в радиста страшну клятву, що він «нікому-нікому не розкаже», Павлик, стоячи посеред каюти, все більше й більше розпалюючись і потрясаючи піднесеною рукою, читав йому свій твір. Порите глибокими зморшками, наче зоране трактором поле, обличчя Плетньова було в безперервному русі. Він не міг отямитися від захоплення, щохвилини перериваючи читця вигуками:
– Як, як?…
…І міць твоя подолана Радянською людиною назавжди.
– Чудово! Я тобі кажу, що це чудово, Павлику! Ти мусиш надрукувати це в нашій стінгазеті! Так, так… Неодмінно! Негайно!
– Справді, Вікторе Абрамовичу? – трохи зніяковіло, але з сяючими від щастя очима питав Павлик. – Ви дійсно так думаєте?
– Обов'язково, Павлику! Обов'язково! Зараз же йди до Орєхова й попроси його передрукувати на машинці. А потім передамо в редакцію.
Павлик постояв вагаючись, потім заявив:
– Знаєте, Вікторе Абрамовичу, а що як не приймуть? А через Орєхова всі дізнаються…
– Що значить – не приймуть? Приймуть. Я тобі кажу, що приймуть! Таку річ? Обов'язково надрукують! Я сам скажу редакції! От!
Та Павлик заперечливо хитав головою – поет уперся. Плетньов пішов на поступку.
– Ну, тоді знаєш що? На підводному човні є ще одна друкарська машинка – у Горєлова. Піди до нього й попроси. Він тобі не відмовить.
Павлик просяяв.
– Оце так ідея! Федір Михайлович мені не відмовить! Я сам буду друкувати! Я вмію друкувати на машинці. І Федір Михайлович уже нікому не розкаже.
Так і вирішили.
Павлик провів дуже неспокійну ніч і задовго до побудки вже був на ногах.
Після сніданку, з делікатності почекавши чверть години, – нестерпно довгих п'ятнадцять хвилин! – він із завмираючим серцем постукав у двері каюти Горєлова. Ніхто не відповів, і Павлик постукав удруге.
Горєлов появився у дверях похмурий, немов збентежений, але, побачивши Павлика, посміхнувся.
– Заходь, Павлику, заходь. Сідай. Що скажеш? Він замкнув двері й посадив Павлика напроти себе.
– Федоре Михайловичу, – червоніючи й запинаючись, почав Павлик, – я тут написав одну річ – вірш… для стінгазети. Але її треба передрукувати на машинці. Дозвольте мені скористатися вашою машинкою. Я сам буду друкувати. Я вмію. Ви дозволите, Федоре Михайловичу?
Посмішка зникла з обличчя Горєлова. Він схопився з стільця іі два рази швидко пройшовся по каюті, але вже в наступну мить, посміхаючись, повернувся до Павлика.
– Ну що ж, катай, Павлику! Не можна відмовити в такій дрібниці поетові. Я сам хотів було зараз попрацювати, але заради такої справи…
– Дякую, Федоре Михайловичу! – просяяв Павлик. – Велике спасибі! Тільки, будь ласка, нікому-нікому не кажіть.
– Вже будь спокійний.
За хвилину м'яке скрекотання друкарської машинки наповнило каюту.
– Такий старий «ундервуд», а як легко працює! – захоплювався Павлик в інтервалах. – Я думав, у вас маленька, портативна, а вона ось яка велика!
– Так… – відповів Горєлов, не відриваючись від книжки, в яку, здавалось, цілком заглибився. – Вона в мене давно. Я до неї дуже звик.
Машинка знову заскрекотала. Але Павлик був ввічливий хлопчик. Йому здавалось, що Горєлову нудно в мовчанні, і він продовжував:
– І я в Америці звик до «ундервудів». І друкував на них і навіть розбирав, чистив. Тільки там вони тепер усі маленькі, компактні. А старих моделей я майже не зустрічав. У них, певно, багато зайвих деталей?
– М-гм… – пробурчав, не відриваючись од книжки, Горєлов.
– Ось, наприклад, тут ящичок якийсь під важелями. Цікаво, для чого він тут? Га?
Горєлов різко кинув книжку на стіл, помовчав і процідив крізь зуби:
– Там… запасні частини. Ти, Павлику, краще не відривайся від роботи. Я поспішаю, і мені треба самому попрацювати на машинці.
Павлик зніяковів.
– Добре, добре, Федоре Михайловичу, – заквапився він. – Пробачте, мені вже недовго, я швидко…
М'яке цокотання машинки лилося вже безупинно, перериваючись лише коротким дзижчанням і постукуванням на інтервалах та переносах. Горєлову не сиділось на місці: він щохвилини схоплювався і, зробивши кілька кроків по каюті, знову сідав на стілець. Він то брався за книжку, то знову відкидав її від себе. Жовна безперервно грали на його щоках.
***
Цього ж ранку, коли Павлик із завмираючим серцем стукав у двері каюти Горєлова, в протилежному кінці ко-ридора в каюту капітана ввійшов професор Лордкіпанідзе. Ніяковість, яка в останні дні опановувала професора під час зустрічей і бесід з капітаном, і сьогодні не залишала його.
– Здрастуйте, Лорд! – привітно зустрів його капітан, підводячись йому назустріч у білосніжному, розстебнутому по-домашньому кітелі. – Сідайте, прошу вас… Ні, ні, ось сюди. Тут вам буде зручніше.
Він посунув до столу м'яке крісло, а сам сів на легкий плетений стілець.
– Я хотів поговорити з вами, Лорд, про найближчі ваші роботи і про те, як ми будемо їх провадити.
– Будь ласка, Миколо Борисовичу, я слухаю вас.
– За прийнятим нами планом, наступна тривала глибоководна зупинка має бути біля Вогняної Землі.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127