Зігнутий, з опушеними додолу руками і піднятою головою, він був схожий у своєму скафандрі на казкове страховище, яке приготувалося до стрибка.
Дрож страху пройняв усю істоту Павлика, коли, обернувшись, він побачив перед собою цю страшну постать і очі, ті самі, повні люті й погрози, похмурі, глибоко запалі очі. Павлик ледве спромігся пробелькотати:
– Федоре Михайловичу, навіщо це тут? Адже частини можуть поржавіти, зіпсуватися?
Не розгинаючись, з опущеними очима, Горєлов різко вирвав з рук Павлика важкий ящичок і приглушено, уривистим голосом сказав:
– Та ні ж! Там немає запасних частин. Я туди переклав деякі лабораторні інструменти для збирання…
Він швидко сховав ящичок у внутрішню кишеню мішка і мовчки, не глянувши на Павлика, продовжував укладати тварин у мішок.
Комісар дивився з свого кутка…
Збирання було закінчене. Все пройшло благополучно, нічого із здобичі не було загублено, нічого не зіпсовано. Учасники екскурсії, задоволені і втомлені, виклали з мішків свою здобич у лабораторні ванни та ящики і розійшлися по каютах.
Горєлов разом з усіма пройшов по коридору, відчинив двері своєї каюти і зник за ними. Двері різко, з уривчастим стуком, зачинились, і Горєлов з перекошеним від люті обличчям на мить застиг на місці біля них. Він важко дихав; великі настовбурчені вуха пашіли, немов з них зідрали шкіру; величезні кулаки то стискалися, то розтискалися. Підійшовши до розібраної друкарської машинки, він вийняв з кишені штанів ящичок, потримав його у тремтячій руці і вставив на місце. У надзвичайному збудженні, немов звір у клітці, він заметався по каюті, міряючи її з кінця в кінець широкими кроками. З його посірілих губ час від часу зривалося хрипке бурмотіння:
– Треба кінчити… Цей хлопчисько… Треба кінчити…
Люто стукнувши кулаком по круглому столу, він упав на стілець біля нього й застиг, нерухомо схиливши голову. «Піонер», набираючи швидкість, відпливав од банки Бьордвууд, тримаючи курс на Вогняну Землю.
***
Йти було досить важко. На кожному кроці траплялися величезні уламки скель, стрімчаки, що сягали аж до поверхні або виступали над нею, піщані обмілини та банки, які іноді круто й високо здіймалися над дном. Під час обходу цих перешкод били назустріч, немов вириваючись із труб, сильні струмені течії. Хоч море тут, у прибережній смузі біля Вогняної Землі, неглибоке – тридцять-сорок метрів, рідко глибше, – але світло зверху ледве доходило до дна. Густі зеленуватосині сутінки примушували весь час тримати ліхтарі засвіченими, і все-таки видимість була дуже слабкою.
На поверхні океану лютувала страшенна буря. Вона досить помітно давала про себе знати навіть тут, на дні. Часом доводилося зупинятися, щоб устояти на ногах; доводилося боротися з натиском підводних хвиль, щоб просуватися вперед.
Після довгої ходьби Павлик, нарешті, втомився й пустив у дію гвинт на найменшу кількість обертів, щоб не віддалятися від інших екскурсантів.
Зоолог і Скворешня уперто йшли пішки. Зоолог вважав, що на такому гарному щільному піщаному грунті при повільній ходьбі краще всього збирати придонних тварин. Скворешня не заперечував. Він був досвідчений і витривалий підводний ходак.
Дно поступово підвищувалося, і, нарешті, попереду показалася темна маса густих хащ водоростей.
– Скоро буде легко, бічо, – сказав зоолог Павлику. – Прорвемся тільки крізь стіну цих Макроцистіс перифера, а там, під їх захистом, і бурі не відчуємо, та й течія ослабне…
– А знаєте, Арсене Давидовичу, – відповів Павлик, – виходить, що Марат мав рацію, коли пропонував посіяти ці водорості в Охотському морі… Він хотів відвести холодну течію від наших берегів!
– Ну, з течією навряд чи впораються навіть ці гіганти, – висловив сумнів зоолог. – Найбільше, чого можна від них чекати, це те, що вони зможуть відіграти роль чудових молів для захисту гаваней од бур. Ось тут, наприклад, океан постійним діянням своїх хвиль руйнує скелі, стрімчаки, а гігантські макроцисти стеляться пеленою по його поверхні, приймають на себе перші удари цих хвиль, приглушують їх силу, і за ними кораблі часто рятуються від бур… Це відзначив ще Дарвін під час своєї подорожі на кораблі «Бігль».
– Ну, злізай з коня, хлопчику, – сказав Скворешня, – приїхали!
Починались зарості. Зоолог неправильно висловився, назвавши їх стіною. Водорості піднімалися з дна під гострим кутом і крутим підйомом далеко тяглися вперед, гублячись у сутінках глибин. Павлик знав, що зараз має бути найважча частина шляху. Він зупинив гвинт, сховав його і став на дно поруч з товаришами.
У хащу вони ввійшли один за одним. Само собою вийшло так, що Скворешня опинився попереду, за ним – зоолог, а Павлик ішов позаду, За два-три десятки кроків, занурюючи ноги в щільну масу рослин, що стелилися під ними, вони ввійшли в неї з головою. Скворешия, немов таран, пробивав дорогу між сплетінням товстих стебел і широкого, м'ясистого листя.
Своєю появою люди внесли в цю мовчазну гущавину цілковите сум'яття. Звідусіль здіймалися хмари маленьких риб і каракатиць, які кублилися в кореневищах водоростей. Зграї крабів, морських їжаків, морських зірок, красивих голотурій та інших тварин найрізноманітніших видів швидко розповзалися по дну або гинули під важкими підошвами людей.
Із стовбурів та листя осипалися на шоломи тисячі ракоподібних. Листя було до того густо всіяне коралоподібними, що здавалося зовсім білим. На ньому часто траплялися напрочуд витончені, красиві будівлі, в яких жили гідроїдні поліпи, прекрасні асцидії.
– Бачиш, бічо, – сказав зоолог, насилу пробиваючись крізь гущавину, – яке багате, різноманітне життя ховають у собі ці водорості! Навіть тропічний ліс не може в цьому відношенні позмагатися з ними. Ще Дарвін сказав, що коли б у якійсь країні знищити всі ліси, то загинуло б менше видів тварин, ніж при знищенні цих макроцистових підводних лісів.
Раптом Скворешня, що йшов попереду, зупинився. Два стебла, товщиною близько двох сантиметрів кожне, випадково обвилися навколо грудей та рук і затримали його. Скворешня понатужився. Стебла не піддалися, – їх тримало не тільки коріння, але й інші, сусідні стебла, з якими вони сплелися біля дна. Самолюбство Скворешні було вражене.
– А, бісова лозина! – розгнівався він. – Ану лиш!.. Він відступив на крок назад і з силою рвонувся вперед. Навіть добра вірьовка навряд чи витримала б цей могутній натиск велетня. Але стебла макроциста немов сміялися над зусиллями Скворешні і ні на крихту не послабили своїх обіймів. Скворешня е першу мить здавався приголомшеним від такої невдачі, а потім розлютувався. – Та що вони? Залізні, чи що?! – закричав він.
– Не інакше! – засміявся зоолог, підморгуючи Павликові. – Мабуть, з якогось корабля, що тут пропливав, упустили ломи, і ось з них виросли стальні троси… От тобі, Павлику, наочний урок, що таке Макроцистіс перифера…
– Ага!
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127
Дрож страху пройняв усю істоту Павлика, коли, обернувшись, він побачив перед собою цю страшну постать і очі, ті самі, повні люті й погрози, похмурі, глибоко запалі очі. Павлик ледве спромігся пробелькотати:
– Федоре Михайловичу, навіщо це тут? Адже частини можуть поржавіти, зіпсуватися?
Не розгинаючись, з опущеними очима, Горєлов різко вирвав з рук Павлика важкий ящичок і приглушено, уривистим голосом сказав:
– Та ні ж! Там немає запасних частин. Я туди переклав деякі лабораторні інструменти для збирання…
Він швидко сховав ящичок у внутрішню кишеню мішка і мовчки, не глянувши на Павлика, продовжував укладати тварин у мішок.
Комісар дивився з свого кутка…
Збирання було закінчене. Все пройшло благополучно, нічого із здобичі не було загублено, нічого не зіпсовано. Учасники екскурсії, задоволені і втомлені, виклали з мішків свою здобич у лабораторні ванни та ящики і розійшлися по каютах.
Горєлов разом з усіма пройшов по коридору, відчинив двері своєї каюти і зник за ними. Двері різко, з уривчастим стуком, зачинились, і Горєлов з перекошеним від люті обличчям на мить застиг на місці біля них. Він важко дихав; великі настовбурчені вуха пашіли, немов з них зідрали шкіру; величезні кулаки то стискалися, то розтискалися. Підійшовши до розібраної друкарської машинки, він вийняв з кишені штанів ящичок, потримав його у тремтячій руці і вставив на місце. У надзвичайному збудженні, немов звір у клітці, він заметався по каюті, міряючи її з кінця в кінець широкими кроками. З його посірілих губ час від часу зривалося хрипке бурмотіння:
– Треба кінчити… Цей хлопчисько… Треба кінчити…
Люто стукнувши кулаком по круглому столу, він упав на стілець біля нього й застиг, нерухомо схиливши голову. «Піонер», набираючи швидкість, відпливав од банки Бьордвууд, тримаючи курс на Вогняну Землю.
***
Йти було досить важко. На кожному кроці траплялися величезні уламки скель, стрімчаки, що сягали аж до поверхні або виступали над нею, піщані обмілини та банки, які іноді круто й високо здіймалися над дном. Під час обходу цих перешкод били назустріч, немов вириваючись із труб, сильні струмені течії. Хоч море тут, у прибережній смузі біля Вогняної Землі, неглибоке – тридцять-сорок метрів, рідко глибше, – але світло зверху ледве доходило до дна. Густі зеленуватосині сутінки примушували весь час тримати ліхтарі засвіченими, і все-таки видимість була дуже слабкою.
На поверхні океану лютувала страшенна буря. Вона досить помітно давала про себе знати навіть тут, на дні. Часом доводилося зупинятися, щоб устояти на ногах; доводилося боротися з натиском підводних хвиль, щоб просуватися вперед.
Після довгої ходьби Павлик, нарешті, втомився й пустив у дію гвинт на найменшу кількість обертів, щоб не віддалятися від інших екскурсантів.
Зоолог і Скворешня уперто йшли пішки. Зоолог вважав, що на такому гарному щільному піщаному грунті при повільній ходьбі краще всього збирати придонних тварин. Скворешня не заперечував. Він був досвідчений і витривалий підводний ходак.
Дно поступово підвищувалося, і, нарешті, попереду показалася темна маса густих хащ водоростей.
– Скоро буде легко, бічо, – сказав зоолог Павлику. – Прорвемся тільки крізь стіну цих Макроцистіс перифера, а там, під їх захистом, і бурі не відчуємо, та й течія ослабне…
– А знаєте, Арсене Давидовичу, – відповів Павлик, – виходить, що Марат мав рацію, коли пропонував посіяти ці водорості в Охотському морі… Він хотів відвести холодну течію від наших берегів!
– Ну, з течією навряд чи впораються навіть ці гіганти, – висловив сумнів зоолог. – Найбільше, чого можна від них чекати, це те, що вони зможуть відіграти роль чудових молів для захисту гаваней од бур. Ось тут, наприклад, океан постійним діянням своїх хвиль руйнує скелі, стрімчаки, а гігантські макроцисти стеляться пеленою по його поверхні, приймають на себе перші удари цих хвиль, приглушують їх силу, і за ними кораблі часто рятуються від бур… Це відзначив ще Дарвін під час своєї подорожі на кораблі «Бігль».
– Ну, злізай з коня, хлопчику, – сказав Скворешня, – приїхали!
Починались зарості. Зоолог неправильно висловився, назвавши їх стіною. Водорості піднімалися з дна під гострим кутом і крутим підйомом далеко тяглися вперед, гублячись у сутінках глибин. Павлик знав, що зараз має бути найважча частина шляху. Він зупинив гвинт, сховав його і став на дно поруч з товаришами.
У хащу вони ввійшли один за одним. Само собою вийшло так, що Скворешня опинився попереду, за ним – зоолог, а Павлик ішов позаду, За два-три десятки кроків, занурюючи ноги в щільну масу рослин, що стелилися під ними, вони ввійшли в неї з головою. Скворешия, немов таран, пробивав дорогу між сплетінням товстих стебел і широкого, м'ясистого листя.
Своєю появою люди внесли в цю мовчазну гущавину цілковите сум'яття. Звідусіль здіймалися хмари маленьких риб і каракатиць, які кублилися в кореневищах водоростей. Зграї крабів, морських їжаків, морських зірок, красивих голотурій та інших тварин найрізноманітніших видів швидко розповзалися по дну або гинули під важкими підошвами людей.
Із стовбурів та листя осипалися на шоломи тисячі ракоподібних. Листя було до того густо всіяне коралоподібними, що здавалося зовсім білим. На ньому часто траплялися напрочуд витончені, красиві будівлі, в яких жили гідроїдні поліпи, прекрасні асцидії.
– Бачиш, бічо, – сказав зоолог, насилу пробиваючись крізь гущавину, – яке багате, різноманітне життя ховають у собі ці водорості! Навіть тропічний ліс не може в цьому відношенні позмагатися з ними. Ще Дарвін сказав, що коли б у якійсь країні знищити всі ліси, то загинуло б менше видів тварин, ніж при знищенні цих макроцистових підводних лісів.
Раптом Скворешня, що йшов попереду, зупинився. Два стебла, товщиною близько двох сантиметрів кожне, випадково обвилися навколо грудей та рук і затримали його. Скворешня понатужився. Стебла не піддалися, – їх тримало не тільки коріння, але й інші, сусідні стебла, з якими вони сплелися біля дна. Самолюбство Скворешні було вражене.
– А, бісова лозина! – розгнівався він. – Ану лиш!.. Він відступив на крок назад і з силою рвонувся вперед. Навіть добра вірьовка навряд чи витримала б цей могутній натиск велетня. Але стебла макроциста немов сміялися над зусиллями Скворешні і ні на крихту не послабили своїх обіймів. Скворешня е першу мить здавався приголомшеним від такої невдачі, а потім розлютувався. – Та що вони? Залізні, чи що?! – закричав він.
– Не інакше! – засміявся зоолог, підморгуючи Павликові. – Мабуть, з якогось корабля, що тут пропливав, упустили ломи, і ось з них виросли стальні троси… От тобі, Павлику, наочний урок, що таке Макроцистіс перифера…
– Ага!
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127