Цілу годину уже бився над цією роботою Марат. Головний електрик, військовий інженер другого рангу
Корнєєв, не раз уже викликав його по телефону, квапив, зрештою навіть голосно крикнув:
– Ганьба, товаришу Бронштейн! Така дрібниця виявляється для вас важчою за проекти світового масштабу! Даю вам ще п'ятнадцять хвилин. Якщо ви не закінчите за цей час, то я… то я передам роботу Крамеру! Так-с… Майте на увазі! Соромно!
Марат був вражений до глибини душі. Справді, соромно. Особливо ця погроза щодо Крамера. І все це чув лейтенант! Правда, він навіть нічим не показав, що чує, а ввічливо мовчить, немов заглибившись у спостереження за екраном.
Напружуючи всю свою увагу, Марат понуро, з лупою біля очей, почав оглядати і шукати спочатку. І на першому метрі від вводу… Ні, це було вже занадто! Це було зовсім непростимо! Марат, гніваючись, навіть ударив себе кулаком по лобі і голосно назвав себе дурнем: на першому ж метрі від вводу ізоляція проводу виявилася ледь-ледь, майже непомітно для ока, пошкоджена, і провід своїм оголеним місцем стикався з металевими приладами.
– Що з вами, Марате? – запитав лейтенант.
– Знайшов! – радісно спалахнувши, відповів молодий електрик.
– Ага, вітаю! Значить, Крамер лишиться з носом! – розсміявся лейтенант.
Через дві хвилини все було в порядку. Птицин лишився задоволеним, про що й повідомив Маратові по телефону. Марат зараз же з'єднався з Корнєєвим і доповів йому про закінчення роботи.
– Дуже добре, – почувся голос Корнєєва. – Ідіть швидше обідати, а то запізнитеся.
Тільки Марат, зібравши свої інструменти і матеріали, попрямував до дверей, як почувся тихий здивований вигук лейтенанта.
Марат глянув на екран. На носовій смузі екрана, прямо перед підводним човном, навально неслася на південь велетенська темна тінь кита, його широкий хвостовий плавець швидко, з неймовірною силою працював, то підгинаючись, то високо підкидаючись. З могутньої спини тварини стирчав товстий глибоко вгрузлий у неї гарпун, від якого до поверхні океану тягся, як струна, трос. Майже зараз же за китом на куполі екрана з'явилося невелике парове судно, з труби якого виривалися густі клуби диму.
Судно було в жалюгідному стані. Воно швидко мчало в тому самому напрямі, що й кит. Ніс судна був затоплений, корма піднята догори, люди металися по палубі з сокирами в руках, мабуть даремно намагаючись дістатися на бак. Іноді ніс піднімався над поверхнею океану, і тоді широкі, могутні потоки води скочувалися з бака, і на мить біля самого форштевня показувались гарпунна гармата і туго, як струна, натягнутий трос, що тягся в глибину моря, до кита. Але в наступну мить бак з гарматою знову занурювався у воду, і судно продовжувало мчати вслід за китом, зарившись носом у хвилі.
– Збожеволіти можна! – закричав вражений Марат. – Що тут робиться!
– В чім річ? – запитав зоолог, який проходив коридором повз напіввідкриті двері поста управління. – Можна ввійти?
– Заходьте, заходьте! – жваво промовив лейтенант. – Цікаве видовище!
– А!.. – вигукнув зоолог, ледве кинувши погляд на екран. – Справді, рідкісна подія: кит тягне за собою китобійне судно. Ох, чорт візьми!
Кит зробив раптом велетенський стрибок і зараз же, здавалося з подвоєною силою і швидкістю, кинувся ще далі в глибину. Нещасне судно, немов вирвавшись із мертвої хватки, піднялося, але в наступну ж мить пірнуло носом так глибоко, що великий вал води, змітаючи все на шляху, затопив майже половину палуби – до самого капітанського містка.
Корма високо задерлася вгору, і на екрані показалося тремтяче коло від гвинта, який шалено крутився під нею. Одна людина з команди була змита хвилею, багато хто, не втримавшись на похилій палубі, покотився по ній, хапаючись за все, що потрапляло під руки.
– Судно на повному задньому ходу, – сказав лейтенант, – і ніякого впливу на кита! Оце так сила! Адже машина здатна, мабуть, розвити не менше як двісті кінських сил! Це чудовий, найновішої конструкції китобоєць при-мірно в триста регістрових тонн.
– Але вони гинуть! – закричав Марат. – Вони гинуть, товаришу лейтенант! Невже ми не допоможемо їм?
– Капітан зараз буде тут, – відповів лейтенант. – Я вже викликав його. Сам я не маю права.
– В чому справа? – перервав лейтенанта голос капітана. – А!.. Розумію. Рідкісний випадок. Становище китобійця загрозливе. Гм… Шкода… Справа може закінчитися для нього погано. Вони навіть не можуть обрубати трос. Капітан помовчав, не зводячи очей з екрана. З труби судна, що гинуло, раптом повалили густі клуби диму, вітер зараз же розніс їх і розвіяв. З оголеною, здавалось мертвою трубою, судно рвонулося вперед і понеслося з ще більшою швидкістю.
– Вода залила топки котлів! – вигукнув лейтенант. – Тепер вони зовсім безпомічні.
Капітан преобразився. Очі спалахнули рішучістю.
– До носової гармати! – скомандував він. – Викликати головного акустика!
Лейтенант натиснув кнопку на телефонному щитку біля овального голубуватосріблистого екрана. Рожеве світло залило екран, і на його полі з'явився склепистий відсік, заставлений різноманітними ящиками, котушками, великими скляними приладами, які були густо обвиті проводами. Серед цієї павутини і, здавалось, хаотичного нагромадження приладів у високому кріслі перед щитком з кнопками і важільками і срібним екраном свого телевізора сидів головний акустик підводного човна товстий, рум'яний Чижов.
Капітан подав команду в екран:
– Ціль – органіка! Бити по киту! Позбавити руху!
– Єсть ціль – органіка! Позбавити руху! – почулася відповідь акустика.
Повернувшись до зоолога, капітан півголосом промовив:
– Нехай хоч здобич буде нагородою для цих людей за перенесений ними переляк. А здобич добра! Подивіться, який велетень!
Кит разом з судном був уже на відстані семи-восьми кілометрів від підводного човна. Розміром він був справді дивовижний. Він мав у довжину не менше як тридцять два метри; його могутній хвостовий плавець, близько восьми метрів завширшки, працював, мов дивовижна машина. Кит не виявляв навіть ознак утоми. З непослабною силою, уперто і навально нісся він все далі і далі.
Підводний корабель, наче великий орган, наповнився урочистим потужним гудінням…
Минуло кілька секунд, і раптом, наче наштовхнувшись на невидиму і непереборну перепону, кит різко, з повного ходу, зупинився. Стрясаючись від безладних ударів хвоста і плавців, він бився, звивався в корчах, розкривав і закривав велетенську, схожу на печеру і закриту вусами пащу. Нарешті, останнім могутнім зусиллям він зметнув догори свій величезний хвіст і, наче відрізаний невидимою великою бритвою, хвіст відлетів, його, немов парус, віднесло підводною хвилею, яка виникла навколо агонізуючої тварини.
Кит здригнувся, завмер і, перекинувшись зморшкуватим черевом догори, почав повільно спливати.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127
Корнєєв, не раз уже викликав його по телефону, квапив, зрештою навіть голосно крикнув:
– Ганьба, товаришу Бронштейн! Така дрібниця виявляється для вас важчою за проекти світового масштабу! Даю вам ще п'ятнадцять хвилин. Якщо ви не закінчите за цей час, то я… то я передам роботу Крамеру! Так-с… Майте на увазі! Соромно!
Марат був вражений до глибини душі. Справді, соромно. Особливо ця погроза щодо Крамера. І все це чув лейтенант! Правда, він навіть нічим не показав, що чує, а ввічливо мовчить, немов заглибившись у спостереження за екраном.
Напружуючи всю свою увагу, Марат понуро, з лупою біля очей, почав оглядати і шукати спочатку. І на першому метрі від вводу… Ні, це було вже занадто! Це було зовсім непростимо! Марат, гніваючись, навіть ударив себе кулаком по лобі і голосно назвав себе дурнем: на першому ж метрі від вводу ізоляція проводу виявилася ледь-ледь, майже непомітно для ока, пошкоджена, і провід своїм оголеним місцем стикався з металевими приладами.
– Що з вами, Марате? – запитав лейтенант.
– Знайшов! – радісно спалахнувши, відповів молодий електрик.
– Ага, вітаю! Значить, Крамер лишиться з носом! – розсміявся лейтенант.
Через дві хвилини все було в порядку. Птицин лишився задоволеним, про що й повідомив Маратові по телефону. Марат зараз же з'єднався з Корнєєвим і доповів йому про закінчення роботи.
– Дуже добре, – почувся голос Корнєєва. – Ідіть швидше обідати, а то запізнитеся.
Тільки Марат, зібравши свої інструменти і матеріали, попрямував до дверей, як почувся тихий здивований вигук лейтенанта.
Марат глянув на екран. На носовій смузі екрана, прямо перед підводним човном, навально неслася на південь велетенська темна тінь кита, його широкий хвостовий плавець швидко, з неймовірною силою працював, то підгинаючись, то високо підкидаючись. З могутньої спини тварини стирчав товстий глибоко вгрузлий у неї гарпун, від якого до поверхні океану тягся, як струна, трос. Майже зараз же за китом на куполі екрана з'явилося невелике парове судно, з труби якого виривалися густі клуби диму.
Судно було в жалюгідному стані. Воно швидко мчало в тому самому напрямі, що й кит. Ніс судна був затоплений, корма піднята догори, люди металися по палубі з сокирами в руках, мабуть даремно намагаючись дістатися на бак. Іноді ніс піднімався над поверхнею океану, і тоді широкі, могутні потоки води скочувалися з бака, і на мить біля самого форштевня показувались гарпунна гармата і туго, як струна, натягнутий трос, що тягся в глибину моря, до кита. Але в наступну мить бак з гарматою знову занурювався у воду, і судно продовжувало мчати вслід за китом, зарившись носом у хвилі.
– Збожеволіти можна! – закричав вражений Марат. – Що тут робиться!
– В чім річ? – запитав зоолог, який проходив коридором повз напіввідкриті двері поста управління. – Можна ввійти?
– Заходьте, заходьте! – жваво промовив лейтенант. – Цікаве видовище!
– А!.. – вигукнув зоолог, ледве кинувши погляд на екран. – Справді, рідкісна подія: кит тягне за собою китобійне судно. Ох, чорт візьми!
Кит зробив раптом велетенський стрибок і зараз же, здавалося з подвоєною силою і швидкістю, кинувся ще далі в глибину. Нещасне судно, немов вирвавшись із мертвої хватки, піднялося, але в наступну ж мить пірнуло носом так глибоко, що великий вал води, змітаючи все на шляху, затопив майже половину палуби – до самого капітанського містка.
Корма високо задерлася вгору, і на екрані показалося тремтяче коло від гвинта, який шалено крутився під нею. Одна людина з команди була змита хвилею, багато хто, не втримавшись на похилій палубі, покотився по ній, хапаючись за все, що потрапляло під руки.
– Судно на повному задньому ходу, – сказав лейтенант, – і ніякого впливу на кита! Оце так сила! Адже машина здатна, мабуть, розвити не менше як двісті кінських сил! Це чудовий, найновішої конструкції китобоєць при-мірно в триста регістрових тонн.
– Але вони гинуть! – закричав Марат. – Вони гинуть, товаришу лейтенант! Невже ми не допоможемо їм?
– Капітан зараз буде тут, – відповів лейтенант. – Я вже викликав його. Сам я не маю права.
– В чому справа? – перервав лейтенанта голос капітана. – А!.. Розумію. Рідкісний випадок. Становище китобійця загрозливе. Гм… Шкода… Справа може закінчитися для нього погано. Вони навіть не можуть обрубати трос. Капітан помовчав, не зводячи очей з екрана. З труби судна, що гинуло, раптом повалили густі клуби диму, вітер зараз же розніс їх і розвіяв. З оголеною, здавалось мертвою трубою, судно рвонулося вперед і понеслося з ще більшою швидкістю.
– Вода залила топки котлів! – вигукнув лейтенант. – Тепер вони зовсім безпомічні.
Капітан преобразився. Очі спалахнули рішучістю.
– До носової гармати! – скомандував він. – Викликати головного акустика!
Лейтенант натиснув кнопку на телефонному щитку біля овального голубуватосріблистого екрана. Рожеве світло залило екран, і на його полі з'явився склепистий відсік, заставлений різноманітними ящиками, котушками, великими скляними приладами, які були густо обвиті проводами. Серед цієї павутини і, здавалось, хаотичного нагромадження приладів у високому кріслі перед щитком з кнопками і важільками і срібним екраном свого телевізора сидів головний акустик підводного човна товстий, рум'яний Чижов.
Капітан подав команду в екран:
– Ціль – органіка! Бити по киту! Позбавити руху!
– Єсть ціль – органіка! Позбавити руху! – почулася відповідь акустика.
Повернувшись до зоолога, капітан півголосом промовив:
– Нехай хоч здобич буде нагородою для цих людей за перенесений ними переляк. А здобич добра! Подивіться, який велетень!
Кит разом з судном був уже на відстані семи-восьми кілометрів від підводного човна. Розміром він був справді дивовижний. Він мав у довжину не менше як тридцять два метри; його могутній хвостовий плавець, близько восьми метрів завширшки, працював, мов дивовижна машина. Кит не виявляв навіть ознак утоми. З непослабною силою, уперто і навально нісся він все далі і далі.
Підводний корабель, наче великий орган, наповнився урочистим потужним гудінням…
Минуло кілька секунд, і раптом, наче наштовхнувшись на невидиму і непереборну перепону, кит різко, з повного ходу, зупинився. Стрясаючись від безладних ударів хвоста і плавців, він бився, звивався в корчах, розкривав і закривав велетенську, схожу на печеру і закриту вусами пащу. Нарешті, останнім могутнім зусиллям він зметнув догори свій величезний хвіст і, наче відрізаний невидимою великою бритвою, хвіст відлетів, його, немов парус, віднесло підводною хвилею, яка виникла навколо агонізуючої тварини.
Кит здригнувся, завмер і, перекинувшись зморшкуватим черевом догори, почав повільно спливати.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127