Почулися нові вибухи – один за одним, дедалі частіші, і зоолог відчував уже не поштовхи, а дрібне, що майже зливалося, дрижання.
Із сусідньої радіорубки крізь відкриті двері почувся голос старшого радиста Плетньова:
– Павлику!.. Павлику!.. Відповідай!.. Говорить «Піонер»… Говорить «Піонер»…
Праворуч на сусідньому невеликому столику курсограф автоматично наносив на свою карту шлях, пройдений підводним човном. Такий самий курсограф містився на столі біля щитка управління.
Біля круглого столу всередині поста над голубою картою рельєфу дна Саргассового моря схилився капітан. Не піднімаючи голови, він сказав:
– Олександре Леонідовичу! Загальний напрям – зюйд, курс – зигзагоподібний, через кожні п'ять хвилин змінювати з зюйд-веста на зюйд-ост і назад. Вислати розвідників з обох бортів на повну дистанцію. Корпус розігріти, іти на парі, глибина – п'ятсот метрів, швидкість – вісім десятих. Треба зважити на дюзи…
– Єсть, товаришу командир! – відповів старший лейтенант Богров і точно повторив дані йому розпорядження.
– Лорд, яку швидкість може розвинути кашалот? – запитав капітан, вислухавши відповідь лейтенанта.
– Це залежить, капітане, – сказав зоолог, – від тих причин, які змушують його тікати, а також від статі, віку, величини і сили даного екземпляра. Під впливом простого переляку дорослий, середньої сили кашалот-самець проходить від восьми до десяти і навіть двадцяти миль на годину, а з гарпуном у спині, під впливом болю, страху і люті він тягне звичайного китобійного човна з швидкістю до тридцяти миль. Судячи з оповідань Марата та Івана Степановича про розмір нашого кашалота, він, мабуть, робить зараз не менше як тридцять миль.
– Таким чином, – зробив висновок капітан, випрямляючись над столом, – він попереду в нас на відстані шістдесяти-сімдесяти п'яти миль. Якщо тільки він різко не змінив напрям, ми повинні його знайти і наздогнати не пізніше, ніж через дві – дві з половиною години.
В радіорубці голос Плетньова монотонно повторював:
– Говорить «Піонер»… Говорить «Піонер»… Відповідай, Павлику… Відповідай… Павлику!.. Павлику!.. Говорить «Піонер»…
На круговому і склепистому екрані мелькали тіні великих і малих риб. Вони пересувалися на ньому від носа підводного човна до його корми і танули там, як невеликі безформні хмаринки. Найменших ознак руху підводного човна зоолог не відчував: на повному ходу не було вже ні струсів корпусу, ні навіть найменшого дрижання. Тимчасом, як показували прилади на щитку управління, підводний човен, окутаний тонкою оболонкою з гарячої пари, роблячи близько восьмисот вибухів за хвилину, нісся уже з швидкістю сімдесяти п'яти миль на годину.
Кожні п'ять хвилин «Піонер», плавно повертаючись, змінював напрям. Курсограф негайно відмічав на своїй карті ці повороти. Зненацька на екрані, попереду по правому борту, показалася густа темна маса, яка швидко рухалася напереріз шляху підводного човна. Під цим місцем екрана зараз же спалахнула червона лампочка і почувся дзвінок автоматичної тривоги. І капітан і лейтенант, нічого не роблячи для того, щоб уникнути зустрічі з цією масою, лише уважно стежили за ЇЇ наближенням. Рівно через п'ять секунд підводний човен сам нахилив свій ніс і, змінивши глибину, пройшов якраз під величезною густою зграєю якихось великих риб.
– Теж автоматика? – запитав здивований зоолог, Йому вперше довелося бачити таке самостійне поводження корабля.
– Звичайно! – відповів капітан. – Якщо протягом п'яти секунд носова мембрана ультразвукового прожектора безперервно сприймає сигнали про якусь одну перешкоду прямо на шляху, то автоматично передається сигнал кільцевим дюзам, які відіграють у нас роль стернового апарата, і підводний човен змінює курс у вільному напрямі. Коли ж попереду другої мембрани при носовому курсі, що змінює носову, перешкода зникає, човен автоматично виводиться на попередній курс.
– Чудово! – промовив захоплений зоолог. – Але для чого ж у такому випадку потрібні тривожний дзвінок і червона лампочка?
– На випадок, якщо у командира підводного човна є якісь інші наміри, а не просто бажання обійти перешкоду. Для цього автомат і вичікує п'ять секунд.
Капітан знову поринув у розрахунки. Запала тривала мовчанка.
Через короткі проміжки з радіорубки чувся немовби втомлений, монотонний голос Плетньова:
– Павлику! Відповідай, Павлику! Говорить «Піонер»… Говорить «Піонер»… Павлику!.. Павлику!..
– Скільки ми пройшли по прямій, Олександре Леонідовичу? – тихо звернувся зоолог до старшого лейтенанта. – Ми в дорозі вже близько тридцяти п'яти хвилин.
Лейтенант глянув на карту під пером курсографа і на показник пройденого шляху.
– Тридцять одну милю, Лорд. Якщо ми наздоженемо кашалота, то, гадаю, не раніше, ніж на шістдесятій милі.
Зоолог страждально поморщився і, не зводячи очей з екрана, запитав:
– Ви сумніваєтеся, чи наздоженемо його, чи ні? Лейтенант знизав плечима.
Почувся тонкий писк телефонного апарата.
Капітан увімкнув репродуктор і екран телевізора. На екрані з'явилася тьмяно освітлена ділянка круглого, як зрізаний конус, тунелю. Багато прямих труб тяглося горизонтально від основи конуса до його зрізаної вершини. В пітьмі цього тунелю, серед труб, було видно постать людини. Людина ця там щось робила, зігнувшись у дуже незручній позі.
З репродуктора пролунав задиханий, але задоволений голос Горєлова:
– Дозвольте доповісти, товаришу командир. Я спробував на ходу прочистити дюзи, не розбираючи їх. Це мені вдалося, і ви можете довести хід судна до максимального.
Обличчя капітана виявило здивування і радість.
– Дякую, Федоре Михайловичу! Але ви даремно рискували собою, йдучи в ту камеру. Зрештою, не такі вже важливі ці десять процентів втрати потужності. Ну, виходьте швидше, і прошу з'явитися до мене.
– Слухаю, товаришу командир.
Вимкнувши репродуктор і екран, капітан повернувся до старшого лейтенанта і, посміхаючись, сказав:
– Пустіть на десять десятих, Олександре Леонідовичу! – І провадив далі: – Оце механік! Він, мабуть, органічно не може змиритися з найменшим дефектом в роботі його механізмів. Заради цього він готовий був на-зіть на жорстокість… на таку жорстокість! По-моєму, це вже якесь до потворності виросле почуття професійної честі!
– У всякому разі для радянської людини це справді щось ненормальне, – погодився зоолог і, помовчавши, додав. – А людина, жорстока до дітей, завжди лишиться для мене антипатичною. Авжеж!
У синьому комбінезоні, з червоним, з плямами кіптяви обличчям, з майже чорними руками, увійшов Горєлоз. його очі трохи зніяковіло, але весело і відверто дивилися на капітана.
Капітан зустрів його дружньою посмішкою.
– Не добре, не добре, Федоре Михайловичу!
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127
Із сусідньої радіорубки крізь відкриті двері почувся голос старшого радиста Плетньова:
– Павлику!.. Павлику!.. Відповідай!.. Говорить «Піонер»… Говорить «Піонер»…
Праворуч на сусідньому невеликому столику курсограф автоматично наносив на свою карту шлях, пройдений підводним човном. Такий самий курсограф містився на столі біля щитка управління.
Біля круглого столу всередині поста над голубою картою рельєфу дна Саргассового моря схилився капітан. Не піднімаючи голови, він сказав:
– Олександре Леонідовичу! Загальний напрям – зюйд, курс – зигзагоподібний, через кожні п'ять хвилин змінювати з зюйд-веста на зюйд-ост і назад. Вислати розвідників з обох бортів на повну дистанцію. Корпус розігріти, іти на парі, глибина – п'ятсот метрів, швидкість – вісім десятих. Треба зважити на дюзи…
– Єсть, товаришу командир! – відповів старший лейтенант Богров і точно повторив дані йому розпорядження.
– Лорд, яку швидкість може розвинути кашалот? – запитав капітан, вислухавши відповідь лейтенанта.
– Це залежить, капітане, – сказав зоолог, – від тих причин, які змушують його тікати, а також від статі, віку, величини і сили даного екземпляра. Під впливом простого переляку дорослий, середньої сили кашалот-самець проходить від восьми до десяти і навіть двадцяти миль на годину, а з гарпуном у спині, під впливом болю, страху і люті він тягне звичайного китобійного човна з швидкістю до тридцяти миль. Судячи з оповідань Марата та Івана Степановича про розмір нашого кашалота, він, мабуть, робить зараз не менше як тридцять миль.
– Таким чином, – зробив висновок капітан, випрямляючись над столом, – він попереду в нас на відстані шістдесяти-сімдесяти п'яти миль. Якщо тільки він різко не змінив напрям, ми повинні його знайти і наздогнати не пізніше, ніж через дві – дві з половиною години.
В радіорубці голос Плетньова монотонно повторював:
– Говорить «Піонер»… Говорить «Піонер»… Відповідай, Павлику… Відповідай… Павлику!.. Павлику!.. Говорить «Піонер»…
На круговому і склепистому екрані мелькали тіні великих і малих риб. Вони пересувалися на ньому від носа підводного човна до його корми і танули там, як невеликі безформні хмаринки. Найменших ознак руху підводного човна зоолог не відчував: на повному ходу не було вже ні струсів корпусу, ні навіть найменшого дрижання. Тимчасом, як показували прилади на щитку управління, підводний човен, окутаний тонкою оболонкою з гарячої пари, роблячи близько восьмисот вибухів за хвилину, нісся уже з швидкістю сімдесяти п'яти миль на годину.
Кожні п'ять хвилин «Піонер», плавно повертаючись, змінював напрям. Курсограф негайно відмічав на своїй карті ці повороти. Зненацька на екрані, попереду по правому борту, показалася густа темна маса, яка швидко рухалася напереріз шляху підводного човна. Під цим місцем екрана зараз же спалахнула червона лампочка і почувся дзвінок автоматичної тривоги. І капітан і лейтенант, нічого не роблячи для того, щоб уникнути зустрічі з цією масою, лише уважно стежили за ЇЇ наближенням. Рівно через п'ять секунд підводний човен сам нахилив свій ніс і, змінивши глибину, пройшов якраз під величезною густою зграєю якихось великих риб.
– Теж автоматика? – запитав здивований зоолог, Йому вперше довелося бачити таке самостійне поводження корабля.
– Звичайно! – відповів капітан. – Якщо протягом п'яти секунд носова мембрана ультразвукового прожектора безперервно сприймає сигнали про якусь одну перешкоду прямо на шляху, то автоматично передається сигнал кільцевим дюзам, які відіграють у нас роль стернового апарата, і підводний човен змінює курс у вільному напрямі. Коли ж попереду другої мембрани при носовому курсі, що змінює носову, перешкода зникає, човен автоматично виводиться на попередній курс.
– Чудово! – промовив захоплений зоолог. – Але для чого ж у такому випадку потрібні тривожний дзвінок і червона лампочка?
– На випадок, якщо у командира підводного човна є якісь інші наміри, а не просто бажання обійти перешкоду. Для цього автомат і вичікує п'ять секунд.
Капітан знову поринув у розрахунки. Запала тривала мовчанка.
Через короткі проміжки з радіорубки чувся немовби втомлений, монотонний голос Плетньова:
– Павлику! Відповідай, Павлику! Говорить «Піонер»… Говорить «Піонер»… Павлику!.. Павлику!..
– Скільки ми пройшли по прямій, Олександре Леонідовичу? – тихо звернувся зоолог до старшого лейтенанта. – Ми в дорозі вже близько тридцяти п'яти хвилин.
Лейтенант глянув на карту під пером курсографа і на показник пройденого шляху.
– Тридцять одну милю, Лорд. Якщо ми наздоженемо кашалота, то, гадаю, не раніше, ніж на шістдесятій милі.
Зоолог страждально поморщився і, не зводячи очей з екрана, запитав:
– Ви сумніваєтеся, чи наздоженемо його, чи ні? Лейтенант знизав плечима.
Почувся тонкий писк телефонного апарата.
Капітан увімкнув репродуктор і екран телевізора. На екрані з'явилася тьмяно освітлена ділянка круглого, як зрізаний конус, тунелю. Багато прямих труб тяглося горизонтально від основи конуса до його зрізаної вершини. В пітьмі цього тунелю, серед труб, було видно постать людини. Людина ця там щось робила, зігнувшись у дуже незручній позі.
З репродуктора пролунав задиханий, але задоволений голос Горєлова:
– Дозвольте доповісти, товаришу командир. Я спробував на ходу прочистити дюзи, не розбираючи їх. Це мені вдалося, і ви можете довести хід судна до максимального.
Обличчя капітана виявило здивування і радість.
– Дякую, Федоре Михайловичу! Але ви даремно рискували собою, йдучи в ту камеру. Зрештою, не такі вже важливі ці десять процентів втрати потужності. Ну, виходьте швидше, і прошу з'явитися до мене.
– Слухаю, товаришу командир.
Вимкнувши репродуктор і екран, капітан повернувся до старшого лейтенанта і, посміхаючись, сказав:
– Пустіть на десять десятих, Олександре Леонідовичу! – І провадив далі: – Оце механік! Він, мабуть, органічно не може змиритися з найменшим дефектом в роботі його механізмів. Заради цього він готовий був на-зіть на жорстокість… на таку жорстокість! По-моєму, це вже якесь до потворності виросле почуття професійної честі!
– У всякому разі для радянської людини це справді щось ненормальне, – погодився зоолог і, помовчавши, додав. – А людина, жорстока до дітей, завжди лишиться для мене антипатичною. Авжеж!
У синьому комбінезоні, з червоним, з плямами кіптяви обличчям, з майже чорними руками, увійшов Горєлоз. його очі трохи зніяковіло, але весело і відверто дивилися на капітана.
Капітан зустрів його дружньою посмішкою.
– Не добре, не добре, Федоре Михайловичу!
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127