Здавалося, немає кінця цьому стомливому шляху.
Зненацька старший лейтенант зупинився і мовчки підняв палець, показуючи щось вгорі. Закинувши голови і направивши туди світло ліхтарів, усі побачили над собою високе склепіння, що губилося в темряві.
Старший лейтенант тихо, майже пошепки, промовив:
– Увага!.. Ми наближаємося до печери. За першим же наказом всім виключити ліхтарі. Вперед!..
Прохід ішов тепер прямо, без поворотів, дедалі більше звужуючись, але склепіння не нижчало, лишалося, як і раніше, на величезній висоті, яку ледве можна було розрізнити.
Через кілька хвилин старший лейтенант знову зупинився: прохід роздвоївся. Після короткого вагання старший лейтенант викликав Цоя. Почувся тихий наказ:
– Обслідувати обидва проходи! Обрати шлях! Ви один серед нас зможете врахувати і ознаки біологічного порядку.
Цой швидко пішов у лівий прохід і заглибився в нього майже на сотню метрів, уважно оглядаючись навколо. Стіни тунелю помітно зближувались, вони були нерівні, з виступами і поглибленнями, вкриті групами глибоководних асцидій на довгих ніжках, золотистих горгоній, морських лілій. Всюди – на дні, під ногами Цоя, на стінах – у великій кількості виднілися черепашки молюсків. Щось знайоме видалось Цою в цих закручених випуклих черепашках. Серце його забилося. Він квапливо схопив одну з них, спрямував на неї світло ліхтаря і мало не скрикнув. Це була вона! Вона – таємнича, невловима Lammelibranchiata cephala Lordkipanidze.
Цой стояв не рухаючись, боячись дихнути, не спускаючи очей з чудової черепашки. їх тут тисячі! Може, мільйони! Тут їхня таємнича батьківщина, – можливо, одна з багатьох. Але де ж золоті розсипи? їх не видно поблизу. Звідки ж могло потрапити золото в кров цих молюсків?
Цой кинувся далі по тунелю, спрямовуючи в усі боки світло ліхтаря і жадібно оглядаючи дно. Лише численні молюски та часом асцидії і морські лілії були навколо.
Зненацька Цой зупинився. Стіни різко пішли на зближення. Впало в очі склепіння, яке сильно понизилося, – ясно помітне похиле склепіння. «Це не дорога для страховищ, їм тут не пройти», подумав він, і зараз же згадка про товаришів, які ждали його повернення, про учителя-зоолога, який чекає на допомогу, змусила його кинутися назад. Але раніше він зірвав кілька молюсків, захопив з дна кілька пригоршней мулу і, діставши з нерозлучного екскурсійного мішка склянку, наповнив її пробою води.
Він вискочив з тунелю, немовби тисячі фурій гналися за ним по п'ятах.
Загін нерухомо і мовчки стояв у попередньому порядку.
– Що з вами, Цой? – з тривогою запитав старший лейтенант. – Ви натрапили на страховища?
Ні, товаришу старший лейтенант, – запинаючись, зніяковіло відповів Цой. – Я квапився повернутись, боявся, що затримаю загін…
– Ну що ви! Ви ходили всього лише хвилин десять, Я на вас раніше і не чекав. Які наслідки?
– Лівий прохід виключається! Дорога в печеру страховищ праворуч! – відповів Цой, почуваючи, що в нього ніби гора упала з плечей.
– Чудово! Займіть ваше місце. Вперед, товариші! Зберігати обережність!
Загін тихо вирушив з місця. Нетерпіння і тривога про зоолога зростали з наближенням до печери.
Чорні стіни тунелю трохи зійшлися і вже весь час супроводжували загін у межах видимості. Стіни і дно були гладкими, майже рівними, з немов відполірованими рідкими виступами. Лише на дні іноді зустрічалися низькорослі морські лілії і горгонії. З мулу, напівзасипані, стриміли уламки знайомих Цоєві черепашок.
«Тут їх, мабуть, знищили ті страховища, – подумав Цой. – У лівому, тісному проході молюски знайшли неприступне для тварин сховище і збереглися там…»
На деяких виступах стін Цой помітив туманні плями неправильної форми, які слабо світилися. Він звернув на них увагу старшого лейтенанта.
– Це обривки слизу, що світиться, яким вкриті страховища, – тихо пояснив Цой. – Пропливаючи тут і зачіпаючись за виступи, вони залишають на них свої сліди. Слиз свіжий, скоро печера…
– Добре, Цой. Увага, товариші! Як тільки увійдемо в печеру, розсипатися цепом по обох боках прожектора вздовж стін печери і відкрити звук по найближчих цілях. Скворешня, установивши прожектор, передає його Ма-рату. Під час бою не забувати про гвинт і повітряні мішки. Діяти ними відповідно до обставин. Не зариватися! Триматися ближче до загону! Прискореним кроком, вперед!
На трохи наповнених повітряних мішках, стискуючи в руках пістолети, загін нечутно й швидко просувався по тунелю. За величезним скелястим виступом стіни раптом круто розсунулись і зникли з поля зору. Старший лейтенант, який ішов попереду, негайно виключив свій ліхтар.
– Виключити ліхтарі! В цеп! Установити прожектор!
У чорній темряві вдалині показалися величезні голубуваті тіла, що слабо світилися. Їх було близько двох десятків: одні – велетенських розмірів, інші – трохи менші. Більшість нерухомо лежала на дні, на його підвищеннях і скелях, витягшись, наче стовбури величезних дерев з бочкоподібним потовщенням посередині. Інші носилися вперед і назад на різній висоті, мірно розмахуючи світними плямами ластів. Всередині, ближче до виходу, лежав велетенський світний силует, високо піднявши над собою довгу, мов корабельна щогла, і гнучку, як небаченої товщини ліана, шию, з величезною плесковатою головою, яка тривожно рухалася з боку на бік.
– Вишикуватися в шеренгу! – тихо прозвучала команда. – Почувати сусіда! Стріляти по світних цілях. Спочатку по рухомих. Собі беру середню на дні. Приготуватися! Цілься! Звук!
У печері несподівано запанувало сум'яття. Страхітливі світлі тіні заметалися, немов охоплені корчами. З блискавичною швидкістю вони носилися у всіх напрямах, то звиваючи в кільця свої довгі гнучкі шиї, то швидко розкручуючи їх. Довгі, плоскі, як у крокодилів, хвости з силою били по боках бочкоподібних тіл. Страховища падали, звивалися, кидалися в сторони, і стрільці ледве встигали змінювати приціл. Ультразвукові пістолети виявилися надто слабими для цих могутніх, величезних організмів. Майже неможливо було відразу знайти і влучити в їхні найважливіші життєві центри.
Гігант, взятий на приціл старшим лейтенантом, у першу мить здригнувся, потім одним могутнім рухом хвоста світною стрілою майнув до склепіння печери. Щось при цьому металічно блиснуло під ним, освітлене його слабим сяйвом, і понеслося вгору, охоплене витком нижньої, товстої частини шиї страховища.
Почувся повний відчаю крик Цоя:
– Арсене Давидовичу! Арсене Давидовичу!.. Одночасно дужий удар струменю ледве не збив з ніг
Марата, який стояв рядом з Цоєм, Марат мимоволі змахнув рукою. Місце біля нього було пусте.
– Товаришу старший лейтенант! – вигукнув злякано Марат. – Цой запустив гвинт і зник!
Тим часом паніка серед плаваючих тварин передалася і тим, які досі спокійно лежали на дні.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127
Зненацька старший лейтенант зупинився і мовчки підняв палець, показуючи щось вгорі. Закинувши голови і направивши туди світло ліхтарів, усі побачили над собою високе склепіння, що губилося в темряві.
Старший лейтенант тихо, майже пошепки, промовив:
– Увага!.. Ми наближаємося до печери. За першим же наказом всім виключити ліхтарі. Вперед!..
Прохід ішов тепер прямо, без поворотів, дедалі більше звужуючись, але склепіння не нижчало, лишалося, як і раніше, на величезній висоті, яку ледве можна було розрізнити.
Через кілька хвилин старший лейтенант знову зупинився: прохід роздвоївся. Після короткого вагання старший лейтенант викликав Цоя. Почувся тихий наказ:
– Обслідувати обидва проходи! Обрати шлях! Ви один серед нас зможете врахувати і ознаки біологічного порядку.
Цой швидко пішов у лівий прохід і заглибився в нього майже на сотню метрів, уважно оглядаючись навколо. Стіни тунелю помітно зближувались, вони були нерівні, з виступами і поглибленнями, вкриті групами глибоководних асцидій на довгих ніжках, золотистих горгоній, морських лілій. Всюди – на дні, під ногами Цоя, на стінах – у великій кількості виднілися черепашки молюсків. Щось знайоме видалось Цою в цих закручених випуклих черепашках. Серце його забилося. Він квапливо схопив одну з них, спрямував на неї світло ліхтаря і мало не скрикнув. Це була вона! Вона – таємнича, невловима Lammelibranchiata cephala Lordkipanidze.
Цой стояв не рухаючись, боячись дихнути, не спускаючи очей з чудової черепашки. їх тут тисячі! Може, мільйони! Тут їхня таємнича батьківщина, – можливо, одна з багатьох. Але де ж золоті розсипи? їх не видно поблизу. Звідки ж могло потрапити золото в кров цих молюсків?
Цой кинувся далі по тунелю, спрямовуючи в усі боки світло ліхтаря і жадібно оглядаючи дно. Лише численні молюски та часом асцидії і морські лілії були навколо.
Зненацька Цой зупинився. Стіни різко пішли на зближення. Впало в очі склепіння, яке сильно понизилося, – ясно помітне похиле склепіння. «Це не дорога для страховищ, їм тут не пройти», подумав він, і зараз же згадка про товаришів, які ждали його повернення, про учителя-зоолога, який чекає на допомогу, змусила його кинутися назад. Але раніше він зірвав кілька молюсків, захопив з дна кілька пригоршней мулу і, діставши з нерозлучного екскурсійного мішка склянку, наповнив її пробою води.
Він вискочив з тунелю, немовби тисячі фурій гналися за ним по п'ятах.
Загін нерухомо і мовчки стояв у попередньому порядку.
– Що з вами, Цой? – з тривогою запитав старший лейтенант. – Ви натрапили на страховища?
Ні, товаришу старший лейтенант, – запинаючись, зніяковіло відповів Цой. – Я квапився повернутись, боявся, що затримаю загін…
– Ну що ви! Ви ходили всього лише хвилин десять, Я на вас раніше і не чекав. Які наслідки?
– Лівий прохід виключається! Дорога в печеру страховищ праворуч! – відповів Цой, почуваючи, що в нього ніби гора упала з плечей.
– Чудово! Займіть ваше місце. Вперед, товариші! Зберігати обережність!
Загін тихо вирушив з місця. Нетерпіння і тривога про зоолога зростали з наближенням до печери.
Чорні стіни тунелю трохи зійшлися і вже весь час супроводжували загін у межах видимості. Стіни і дно були гладкими, майже рівними, з немов відполірованими рідкими виступами. Лише на дні іноді зустрічалися низькорослі морські лілії і горгонії. З мулу, напівзасипані, стриміли уламки знайомих Цоєві черепашок.
«Тут їх, мабуть, знищили ті страховища, – подумав Цой. – У лівому, тісному проході молюски знайшли неприступне для тварин сховище і збереглися там…»
На деяких виступах стін Цой помітив туманні плями неправильної форми, які слабо світилися. Він звернув на них увагу старшого лейтенанта.
– Це обривки слизу, що світиться, яким вкриті страховища, – тихо пояснив Цой. – Пропливаючи тут і зачіпаючись за виступи, вони залишають на них свої сліди. Слиз свіжий, скоро печера…
– Добре, Цой. Увага, товариші! Як тільки увійдемо в печеру, розсипатися цепом по обох боках прожектора вздовж стін печери і відкрити звук по найближчих цілях. Скворешня, установивши прожектор, передає його Ма-рату. Під час бою не забувати про гвинт і повітряні мішки. Діяти ними відповідно до обставин. Не зариватися! Триматися ближче до загону! Прискореним кроком, вперед!
На трохи наповнених повітряних мішках, стискуючи в руках пістолети, загін нечутно й швидко просувався по тунелю. За величезним скелястим виступом стіни раптом круто розсунулись і зникли з поля зору. Старший лейтенант, який ішов попереду, негайно виключив свій ліхтар.
– Виключити ліхтарі! В цеп! Установити прожектор!
У чорній темряві вдалині показалися величезні голубуваті тіла, що слабо світилися. Їх було близько двох десятків: одні – велетенських розмірів, інші – трохи менші. Більшість нерухомо лежала на дні, на його підвищеннях і скелях, витягшись, наче стовбури величезних дерев з бочкоподібним потовщенням посередині. Інші носилися вперед і назад на різній висоті, мірно розмахуючи світними плямами ластів. Всередині, ближче до виходу, лежав велетенський світний силует, високо піднявши над собою довгу, мов корабельна щогла, і гнучку, як небаченої товщини ліана, шию, з величезною плесковатою головою, яка тривожно рухалася з боку на бік.
– Вишикуватися в шеренгу! – тихо прозвучала команда. – Почувати сусіда! Стріляти по світних цілях. Спочатку по рухомих. Собі беру середню на дні. Приготуватися! Цілься! Звук!
У печері несподівано запанувало сум'яття. Страхітливі світлі тіні заметалися, немов охоплені корчами. З блискавичною швидкістю вони носилися у всіх напрямах, то звиваючи в кільця свої довгі гнучкі шиї, то швидко розкручуючи їх. Довгі, плоскі, як у крокодилів, хвости з силою били по боках бочкоподібних тіл. Страховища падали, звивалися, кидалися в сторони, і стрільці ледве встигали змінювати приціл. Ультразвукові пістолети виявилися надто слабими для цих могутніх, величезних організмів. Майже неможливо було відразу знайти і влучити в їхні найважливіші життєві центри.
Гігант, взятий на приціл старшим лейтенантом, у першу мить здригнувся, потім одним могутнім рухом хвоста світною стрілою майнув до склепіння печери. Щось при цьому металічно блиснуло під ним, освітлене його слабим сяйвом, і понеслося вгору, охоплене витком нижньої, товстої частини шиї страховища.
Почувся повний відчаю крик Цоя:
– Арсене Давидовичу! Арсене Давидовичу!.. Одночасно дужий удар струменю ледве не збив з ніг
Марата, який стояв рядом з Цоєм, Марат мимоволі змахнув рукою. Місце біля нього було пусте.
– Товаришу старший лейтенант! – вигукнув злякано Марат. – Цой запустив гвинт і зник!
Тим часом паніка серед плаваючих тварин передалася і тим, які досі спокійно лежали на дні.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127