– Ну, досить, Павлику! Час повертатися, – сказав Марат, повільно підводячись і, видно, зовсім неохоче залишаючи затишне місце. Не встиг він одначе розігнутися й випростати спину, як скеля, під якою вони відпочивали і рівновагу якої вони, очевидно, порушили, несподівано звалилась на них. Павлик і Марат ледве встигли відскочити вбік, але приймач трос-батареї опинився під скелею. Відчай Марата був безмірний. Він не міг простити собі цієї необачності. Дві години він за допомогою Павлика намагався, запустивши гвинт на десять десятих, зрушити величезну скелю, але все було даремно. Далі не можна було гаяти часу, і капітан вислав їм на допомогу Скворешню. Лише після його прибуття на місце аварії вдалося скинути скелю з приймача трос-батареї і пустити його в хід.
Розділ XI
РІШУЧИЙ БІЙ
Із здутими заспинними мішками всі троє повільно піднімалися прямо по вертикалі до поверхні океану.
– Адже ж нам, хлопці, мабуть, час повертати на горизонталь і прямо на ост, до підводного човна, – сказав Скворешня, глянувши на глибиномір. – Глибина – сто п'ятдесят метрів, якраз на рівні підводного доку. Ану, право на борт… Стоп! – скрикнув він раптом, перериваючи маневр і показуючи рукою на захід, вгору і праворуч від себе. – А це що таке?
Близько десяти метрів над ними і за п'ятдесят метрів праворуч на північний захід, у синьозелених сутінках вод поволі посувалася величезна чорна тінь. На її спині можна було помітити якісь великі циліндричні нарости з короткими вертикальними стволами. Тінь рухалась наче без усякого зусилля – пряма, тверда, заокруглена з заднього кінця й загострена спереду, як ніс корабля.
– А он на зюйд ще одна! Он, он, теж за п'ятдесят метрів! – здивовано сказав Павлик, показуючи ліворуч від першої тіні. – Що б це могло бути?
– Так, так, бачу, – підтвердив Марат.
– Підводні човни! – схвильовано крикнув раптом Скворешня. – Щоб я пропав, коли це не підводні човни!
– Про що ви говорите, товаришу Скворешня? – почувся голос старшого лейтенанта. – Які підводні човни?
– Нічого не розумію, товаришу старший лейтенант! – відповів Скворешня. – Два підводних човни на траверзі печери… Прямують найменшим ходом до острова… Додержують інтервалу сто метрів… Пливемо на зюйд, щоб оглянути краще…
– Повідомляйте, що побачите! – наказав старший лейтенант. – Даю сигнал тривоги!.. Включаю всі готові ультразвукові прожектори!
Скворешня запустив тим часом гвинт і на трьох десятих помчав вліво, попереду і вздовж фронту невідомих підводних човнів. Марат і Павлик рушили слідом за ним.
Пройшовши метрів сто далі від другого підводного човна, Скворешня доповів:
– Товаришу старшин лейтенант! Третій на зюйд! Інтервал сто двадцять п'ять метрів!., йдуть строєм фронту…
– Чую, третій на зюйд, – відповів старший лейтенант. – На екрані видно шість силуетів. Носовий прожектор номер сто тридцять вісім ще не працює. В його секторі, між п'ятим і шостим силуетом, великий проміжок. Майте на увазі: верхній кутовий сто сорок другий зараз коректує лейтенант Кравцов. Продовжуйте оглядати фронт!
– Єсть оглядати фронт! Бачу четвертий на зюйд… Інтервал сто п'ятдесят метрів… Продовжую тихо йти до острова, йдемо далі на зюйд… Триста метрів… п'ятсот метрів… Більше підводних човнів не виявлено… Товаришу старший лейтенант!
– Слухаю!
– Ми помітили чотири підводних човни на зюйд від першого… Бачите ви нас?
– Бачу!
– На якій ми віддалі від печери?
– П'ятнадцять кілометрів.
– Дозвольте піднятися над підводними човнами і оглянути на норд від першого.
– У цьому напрямі працюють всі ультразвукові прожектори. Там ідуть ще три підводних човни з такими ж інтервалами. На поверхні видно силуети трьох кораблів. Мабуть, есмінці.
– Говорить капітан «Піонера». Товаришу Скворешня, підніміться всі втрьох над підводними човнами, ідіть слідом за ними і спостерігайте!
Голос старшого лейтенанта перебив капітана.
– Товаришу командир, професор Лордкіпанідзе повідомляє, що лейтенант Кравцов зник із сектора сто сорок два і на виклики не відповідає. Один раз донеслося щось нерозбірливе – і все.
Під шоломом пролунав голос капітана:
– Включити всі діючі ультразвукові прожектори! Не видно? Може, він у плямі сектора вісімдесят вісім?
Старший лейтенант зараз же схвильовано крикнув:
– Он він! З цієї плями вирвався! Знову зник у ній! Він не один! Він не один, Миколо Борисовичу! Він з кимсь зчепився!
– Бачив! – відповів йому стривожений голос капітана.
– Знову! Знову з'явилися в секторі вісімдесят дев'ять! – продовжував старший лейтенант. – Знову зникли в секторі вісімдесят вісім! Лейтенант бореться з кимсь! З ким?
– Товаришу Скворешня! – різко пролунала команда капітана.
– Єсть, товаришу командир!
– Припиніть спостереження за підводними човнами! Негайно на десяти десятих поспішайте на допомогу лейтенантові Кравцову! Віддаль від печери – двадцять кілометрів. Глибина – сімдесят метрів. Напрям – вест-норд-вест. На лейтенанта зроблено напад! Швидше! Швидше! Додержуйтесь наших вказівок у дорозі!
– Єсть на допомогу лейтенантові! – схвильовано гаркнув Скворешня і, запускаючи на повний хід свій гвинт, дав команду: – Гасити ліхтарі! Марате, до мене, доганяй! Павлику, тримайся від нас на дистанції в п'ятдесят метрів! У бійку не лізь!..
У густих темнозелених сутінках вод три тіні з карколомною швидкістю понеслись на захід-північний захід…
***
Лейтенант Кравцов готувався здати вахту старшому лейтенантові. Капітан у дальньому кутку центрального поста управління слухав зоолога.
– Чи не можна, Миколо Борисовичу, – говорив учений, – кого-небудь відрядити для коректування верхнього кутового прожектора сто сорок два? Марата немає. Павлик з ним пішов. А з наших радистів посилати кого-небудь просто шкода: роботи сила, поспішаємо страшенно. Навіть носовий прожектор вісімдесят вісім ще не готовий – щось не ладиться з ним… Дайте кого-небудь! Га? Всього хвилин на двадцять-тридцять. Дріб'язкова справа… Га?
Зоолог благально дивився на капітана. Він прийшов у центральний пост просто з роботи, руки в нього були чорні, борода далеко не в порядку, але йому, очевидно, було зовсім не до туалету.
Капітан знизав плечима.
– Кого ж вам дати, Арсене Давидовичу? І без того три чоловіки вийшли з ладу, і серед них такі працівники, як Скворешня та Марат. Жодна бригада не дасть із свого складу. А владу застосовувати не хочеться.
– Ну що ж нам робити?! – вигукнув зоолог. – Хоч самому вирушати!
Лейтенант уже здав вахту й направлявся до виходу, але, почувши останні слова вченого, він раптом зупинився, якусь мить постояв у нерішучості й повернувся до капітана.
– Товаришу командир! – тихо звернувся він до нього, не підводячи очей, як завжди тепер під час розмови з капітаном.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127