І це було давно, ще в Саргассовому морі…
– Розсердився?! – перепитав Цой. – За що?
– Ну, я ж кажу тобі, Цой, що це було непорозуміння. Він помилився.
– Гаразд, хай помилився, – нетерпляче говорив Цой. – Але в чому полягало це непорозуміння? Що тоді сталося між вами? Та кажи ж, кажи!
– Ну, я не знаю, Цой… – відповів Павлик, розгубившись від цього потоку квапливих запитань. – Я не розумію, чому ти так розхвилювався? Я знайшов біля дверей його каюти клаптик якоїсь записки. Я глянув, щоб прочитати, що там написано, а він підійшов до мене, відняв папірець і так злобно подивився на мене, що навіть страшно зробилося…
– Ну! Ну! А в записці що було?
– Не пам'ятаю, Цой… Якісь окремі слова… Та це ж був уривок.
– А все-таки, – наполягав Цой, – ну хоч би окремі слова Пригадай… ну, прошу, постарайся!
Видно було, що Павлик з усіх сил напружує свою пам'ять.
– Там було… – поволі, насилу згадував він. – Там були якісь градуси… широта й довгота… І ще… Як це зветься?.. Це таке слово… – Павлик потер чоло, на хвилину закрив очі. – Починається на «Т»… ні, на «К»… важке таке слово… Мені його потім пояснив Федір Михайлович. Ми з ним потім помирилися – це, як виявилось, був зовсім не його папірчик. Він вибачився й повів мене показувати та пояснювати машини, і я його спитав, що означає це слово…
– Ну, добре. Що ж він тобі пояснив?
– Ага, згадав! – радісно вигукнув Павлик. – Це такі… такі цифри… коли встановлюється положення якої-небудь точки в географії або морській справі…
– Координати?! – закричав Цой, ледве не підскочивши на стільці. – Координати?!
– Так, так! Координати! – І тут же, немов це слово враз розкрило закриті шлюзи його пам'яті, Павлик швидко продовжував: – І ще там було написано: двадцять шосте травня, вісімнадцять годин, потім Саргассове море і ще, здається, щось про гідроплан… От… і наче більш нічого.
Цой непорушно сидів, втупивши очі в одну точку. Вилиці його якось дивно загострилися і випиналися ще більше, ніж завжди. Павлик злякано дивився на нього. Він ніколи не бачив у Цоя такого обличчя і тепер мовчав, не знаючи, що сказати.
– І більше нічого, – немов про себе пробурмотів Цой, ледве ворушачи губами. – Більше нічого… Так, двадцять шосте травня…
– Я добре пам'ятаю це число, Цой, – тихо сказав Павлик, щоб хоч розмовою відвернути свого друга від якихось важких думок. – Це день народження батька. І якраз у цей день я з черепахою заплутався у водоростях. Потім ця іспанська каравела, спрут і кашалот…
Коли він замовк, Цой поволі повернувся до нього із закам'янілим обличчям.
– Ти більше нічого не пам'ятаєш, Павлику? – тихо спитав Цой. – Більше нічого з того, що сталося в цей день? Двадцять шостого травня?
Павлик запитально підвів очі на Цоя.
– А бомбардування забув? – так само тихо, чужим голосом говорив Цой. – Забув, що якраз двадцять шостого травня хтось бомбардував стоянку нашого «Піонера»?
Краска залила обличчя Павлика, і йому чомусь відразу стало гаряче. Потім обличчя почало поволі бліднути. Павлик мовчав, не зводячи широко розкритих очей з Цоя.
– Я… я був тоді хворий, – промовив він нарешті. – Після кашалота… Мені потім розповів Марат…
– Так от, виходить, спасибі, Павлику, тобі й кашалоту твоєму. Спасибі за те, що ви вивели нас з цього згубного місця – з цих ко-ор-ди-нат, – сказав Цой із застиглою, дерев'яною посмішкою. – А щодо Марата, то він мені теж дещо розповів.
Він підвівся і суворо, з якоюсь незвичайною строгістю подивився на Павлика, і той мимоволі теж встав.
– Пам'ятай, Павлику! – сказав Цой твердим голосом. – Пам'ятай, ти повинен мовчати про нашу розмову. Нікому ні слова! Ти обіцяєш?
Павлик мовчки кивнув головою.
– Ти обіцяєш? – повторив своє запитання Цой.
– Так, – ледве чутно відповів Павлик. – Слово честі. Цой попрямував було до дверей, але несподівано, немов згадавши ще про щось, обернувся до Павлика.
– І ще пам'ятай, Павлику: будь насторожі! Будь пильним. Примічай, спостерігай – обережно, непомітно… Коли побачиш що-небудь підозріле, не подавай вигляду і повідом зараз же мене. Обіцяєш?
– Добре, Цой, – прошепотів Павлик.
Розділ ІІ
ШУКАННЯ ВИХОДУ
Ранком сімнадцятого липня, на третій день після з'єднання айсбергів, шторм несподівано затих, і встановилася тиха, безвітряна погода з сильним морозом. На допомогу шторму розраховувати вже не можна було. Ультразвукові гармати встигли розпушити на крижині вузьку смугу згори донизу лише на дев'ять метрів завглибшки на кожному кінці ополонки.
Лишалося ще багато десятків метрів твердого, все більш міцніючого льоду.
Інфрачервоний розвідник, який піднявся над айсбергом, повідомив, що море, заспокоєне й затихле, було до горизонту вкрите суцільним торосистим льодовим полем. Ще зранку капітан наказав припинити роботу ультразвукових гармат, яка була явно недоцільна в цих умовах і тільки даремно виснажувала електроакумулятори.
На підводному човні запанувала тиша. З нею ще більше посилилось почуття тривоги, що наповнювало тепер усі приміщення корабля.
Становище здавалось безвихідним. Скільки триватиме цей полон? Зима в Південній півкулі лише розпочиналася – в цих широтах вона повинна була протягтися ще три-чотири місяці. Тимчасом через місяць і шість днів підводний човен мав неодмінно бути у Владивостоці… Затримка тут на зимівлю загрожувала незліченними наслідками для країни і для самого підводного човна.
Люди намагалися не виявляти занепокоєння, що почало охоплювати їх після того, як надія на допомогу шторму зникла.
Художник Сідлер зупинив Марата, зустрівши його в коридорі. Марат тільки що змінився на вахті в акумуляторних відсіках і йшов у їдальню, щоб поснідати із своєю зміною.
– Слухай, Марате, що ж це тепер буде? – спитав Сідлер удавано байдужим голосом, відводячи очі вбік. – Як ми звільнимося з цієї тюрми?
Марат був голодний і не мав бажання вести розмову на ходу в коридорі.
– А ти гадаєш, що ми закінчили свій рейс у цьому полярному порту? – насмішкувато спитав він, намагаючись пройти мимо Сідлера, щоб швидше добратися до їдальні, звідки доносився приглушений шум голосів, стук тарілок, дзвін ножів і виделок.
Але Сідлєр схопив Марата за ґудзик і міцно тримав.
– Почекай, почекай хвилину, Марате! Ти не жартуй. Кажуть, що вода в цій ополонці швидко замерзне, і навіть до дна. Хороший буде порт, нічого казати!
– А хто дозволить їй, воді, замерзнути?
– Але ж у повітрі жахливий морозі Тридцять п'ять градусів! І навколо лід.
Марат із задоволенням помучив би Сідлера ще трохи своїми жартами й двозначними питаннями, але апетит розгорявся і не давав затримуватися майже біля самого входу в їдальню.
– Слухай, Сідлер! Скажи відверто, ти з місяця звалився, чи що? Хіба ти не знаєш, що капітан залишив корпус підводного човна в розжареному стані?
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127
– Розсердився?! – перепитав Цой. – За що?
– Ну, я ж кажу тобі, Цой, що це було непорозуміння. Він помилився.
– Гаразд, хай помилився, – нетерпляче говорив Цой. – Але в чому полягало це непорозуміння? Що тоді сталося між вами? Та кажи ж, кажи!
– Ну, я не знаю, Цой… – відповів Павлик, розгубившись від цього потоку квапливих запитань. – Я не розумію, чому ти так розхвилювався? Я знайшов біля дверей його каюти клаптик якоїсь записки. Я глянув, щоб прочитати, що там написано, а він підійшов до мене, відняв папірець і так злобно подивився на мене, що навіть страшно зробилося…
– Ну! Ну! А в записці що було?
– Не пам'ятаю, Цой… Якісь окремі слова… Та це ж був уривок.
– А все-таки, – наполягав Цой, – ну хоч би окремі слова Пригадай… ну, прошу, постарайся!
Видно було, що Павлик з усіх сил напружує свою пам'ять.
– Там було… – поволі, насилу згадував він. – Там були якісь градуси… широта й довгота… І ще… Як це зветься?.. Це таке слово… – Павлик потер чоло, на хвилину закрив очі. – Починається на «Т»… ні, на «К»… важке таке слово… Мені його потім пояснив Федір Михайлович. Ми з ним потім помирилися – це, як виявилось, був зовсім не його папірчик. Він вибачився й повів мене показувати та пояснювати машини, і я його спитав, що означає це слово…
– Ну, добре. Що ж він тобі пояснив?
– Ага, згадав! – радісно вигукнув Павлик. – Це такі… такі цифри… коли встановлюється положення якої-небудь точки в географії або морській справі…
– Координати?! – закричав Цой, ледве не підскочивши на стільці. – Координати?!
– Так, так! Координати! – І тут же, немов це слово враз розкрило закриті шлюзи його пам'яті, Павлик швидко продовжував: – І ще там було написано: двадцять шосте травня, вісімнадцять годин, потім Саргассове море і ще, здається, щось про гідроплан… От… і наче більш нічого.
Цой непорушно сидів, втупивши очі в одну точку. Вилиці його якось дивно загострилися і випиналися ще більше, ніж завжди. Павлик злякано дивився на нього. Він ніколи не бачив у Цоя такого обличчя і тепер мовчав, не знаючи, що сказати.
– І більше нічого, – немов про себе пробурмотів Цой, ледве ворушачи губами. – Більше нічого… Так, двадцять шосте травня…
– Я добре пам'ятаю це число, Цой, – тихо сказав Павлик, щоб хоч розмовою відвернути свого друга від якихось важких думок. – Це день народження батька. І якраз у цей день я з черепахою заплутався у водоростях. Потім ця іспанська каравела, спрут і кашалот…
Коли він замовк, Цой поволі повернувся до нього із закам'янілим обличчям.
– Ти більше нічого не пам'ятаєш, Павлику? – тихо спитав Цой. – Більше нічого з того, що сталося в цей день? Двадцять шостого травня?
Павлик запитально підвів очі на Цоя.
– А бомбардування забув? – так само тихо, чужим голосом говорив Цой. – Забув, що якраз двадцять шостого травня хтось бомбардував стоянку нашого «Піонера»?
Краска залила обличчя Павлика, і йому чомусь відразу стало гаряче. Потім обличчя почало поволі бліднути. Павлик мовчав, не зводячи широко розкритих очей з Цоя.
– Я… я був тоді хворий, – промовив він нарешті. – Після кашалота… Мені потім розповів Марат…
– Так от, виходить, спасибі, Павлику, тобі й кашалоту твоєму. Спасибі за те, що ви вивели нас з цього згубного місця – з цих ко-ор-ди-нат, – сказав Цой із застиглою, дерев'яною посмішкою. – А щодо Марата, то він мені теж дещо розповів.
Він підвівся і суворо, з якоюсь незвичайною строгістю подивився на Павлика, і той мимоволі теж встав.
– Пам'ятай, Павлику! – сказав Цой твердим голосом. – Пам'ятай, ти повинен мовчати про нашу розмову. Нікому ні слова! Ти обіцяєш?
Павлик мовчки кивнув головою.
– Ти обіцяєш? – повторив своє запитання Цой.
– Так, – ледве чутно відповів Павлик. – Слово честі. Цой попрямував було до дверей, але несподівано, немов згадавши ще про щось, обернувся до Павлика.
– І ще пам'ятай, Павлику: будь насторожі! Будь пильним. Примічай, спостерігай – обережно, непомітно… Коли побачиш що-небудь підозріле, не подавай вигляду і повідом зараз же мене. Обіцяєш?
– Добре, Цой, – прошепотів Павлик.
Розділ ІІ
ШУКАННЯ ВИХОДУ
Ранком сімнадцятого липня, на третій день після з'єднання айсбергів, шторм несподівано затих, і встановилася тиха, безвітряна погода з сильним морозом. На допомогу шторму розраховувати вже не можна було. Ультразвукові гармати встигли розпушити на крижині вузьку смугу згори донизу лише на дев'ять метрів завглибшки на кожному кінці ополонки.
Лишалося ще багато десятків метрів твердого, все більш міцніючого льоду.
Інфрачервоний розвідник, який піднявся над айсбергом, повідомив, що море, заспокоєне й затихле, було до горизонту вкрите суцільним торосистим льодовим полем. Ще зранку капітан наказав припинити роботу ультразвукових гармат, яка була явно недоцільна в цих умовах і тільки даремно виснажувала електроакумулятори.
На підводному човні запанувала тиша. З нею ще більше посилилось почуття тривоги, що наповнювало тепер усі приміщення корабля.
Становище здавалось безвихідним. Скільки триватиме цей полон? Зима в Південній півкулі лише розпочиналася – в цих широтах вона повинна була протягтися ще три-чотири місяці. Тимчасом через місяць і шість днів підводний човен мав неодмінно бути у Владивостоці… Затримка тут на зимівлю загрожувала незліченними наслідками для країни і для самого підводного човна.
Люди намагалися не виявляти занепокоєння, що почало охоплювати їх після того, як надія на допомогу шторму зникла.
Художник Сідлер зупинив Марата, зустрівши його в коридорі. Марат тільки що змінився на вахті в акумуляторних відсіках і йшов у їдальню, щоб поснідати із своєю зміною.
– Слухай, Марате, що ж це тепер буде? – спитав Сідлер удавано байдужим голосом, відводячи очі вбік. – Як ми звільнимося з цієї тюрми?
Марат був голодний і не мав бажання вести розмову на ходу в коридорі.
– А ти гадаєш, що ми закінчили свій рейс у цьому полярному порту? – насмішкувато спитав він, намагаючись пройти мимо Сідлера, щоб швидше добратися до їдальні, звідки доносився приглушений шум голосів, стук тарілок, дзвін ножів і виделок.
Але Сідлєр схопив Марата за ґудзик і міцно тримав.
– Почекай, почекай хвилину, Марате! Ти не жартуй. Кажуть, що вода в цій ополонці швидко замерзне, і навіть до дна. Хороший буде порт, нічого казати!
– А хто дозволить їй, воді, замерзнути?
– Але ж у повітрі жахливий морозі Тридцять п'ять градусів! І навколо лід.
Марат із задоволенням помучив би Сідлера ще трохи своїми жартами й двозначними питаннями, але апетит розгорявся і не давав затримуватися майже біля самого входу в їдальню.
– Слухай, Сідлер! Скажи відверто, ти з місяця звалився, чи що? Хіба ти не знаєш, що капітан залишив корпус підводного човна в розжареному стані?
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127