– Я почуваю, що можу з вами говорити цілком одверто… Знаєте, мені просто-таки соромно. Я місця собі не знаходжу. Я не можу уявити собі, як я раніше не задумався над цим… ще коли працював з Крєпіним по телефонізації шолома. Гірше за все, що ще тоді майнула в мене думка саме про ці його незручності. Але я не зупинився на ній, не продумав її тоді ж до кінця. І лише тепер я розумію, яка це була непростима легковажність…
Марат схвильовано схопився із стільця.
– Ви вірно сказали: Сахара!.. Гольфстрім!.. Світові проблеми!.. А в себе під носом я пропустив просте, маленьке і таке важливе завдання – удосконалити шолом. Адже ви могли загинути через це! Арсене Давидовичу! Дорогий! Адже ви трохи не загинули! Коли я подумаю про це, я ладен чуб на собі рвати…
Зоолог уважно слухав, не спускаючи теплого погляду з Марата.
– Ти тільки не хвилюйся, кацо! Будь спокійний! Не міг же ти передбачити, що ми зустрінемося з такими страховищами. Але ти молодець, кацо! Правду скажу, мені подобається, що ти починаєш розуміти всю складність і так званих маленьких проблем… Немає маленьких проблем, дорогий мій! Кожна маленька проблема є частина великої. І, не розв'язавши маленьку, – провалиш велику! От. Ну, що ж ти придумав з шоломом?
Марат сів на стілець, опустив голову. Трохи повернувшись до зоолога і, мабуть, продовжуючи думати про щось своє, він почав:
– Так, Арсене Давидовичу… В той нещасний день, коли ви так постраждали…
– Ну, ну, ну… – незадоволено пробурмотів зоолог, – зовсім не нещасний. Такі чудові відкриття. Ціла колонія Lammelibranchiata cephala Lordkipanidze! Я гадаю, вона під цією назвою увійде тепер у науку, – з деяким самовдоволенням додав учений. – І нарешті, ці доісторичні страховища! Адже це світове відкриття! А ти кажеш – нещасний… Побільше б мені таких нещасних. А втім, продовжуй…
– Ну ось. У той день ми вийшли з Цоєм і Павликом з підводного човна. Ну, там розпустувались. Вони мене впіймали, схопили з обох боків і почали трясти. Голова билася в шоломі, як горіх у пляшці. Як я не намагався, як не напружував шию, та все-таки кілька разів боляче стукнувся черепом. І я тоді знову подумав, що добре було б внести в шолом невеликі поправки.
– І до чого ж ти додумався?
– По-моєму, в шоломі треба влаштувати м'яку підкладку ззаду, за потилицею. Все одно ми не користуємось прозорістю задньої частини шолома. А проти скронь і лоба треба поставити пружні спіралі на зразок матрацних пружин. Крайні внутрішні витки спіралей одягти в м'яку ізоляцію…
– Добре, Марате! – серйозно сказав зоолог. – Чудова ідея! Ти на поході гарненько продумай її, а повернемося додому, обов'язково поговори з Крєпіним. І я підтримаю.
Наче заспокоєний цією розмовою, Марат попрощався й пішов, пропустивши спершу Цоя, який заходив у відсік.
Цой був у білосніжному халаті, акуратно зав'язаному на всі до одної тасьомочки, і мав вигляд справжнього, правда молодого і трохи зніяковілого від своєї молодості, лікаря. Він швидко підійшов до ліжка зоолога.
– Як справи, Арсене Давидовичу? Як ми себе почуваємо? Дозвольте ваш пульс… Чудово. Наповнення хороше. Сімдесят вісім ударів на хвилину. Ви швидко видужуєте.
Цой обережно, майже з ніжністю поправив подушки під головою ученого, підіткнув одіяло.
– А після чого тут особливо видужувати? – добродушно посміхнувся йому зоолог. – Дрібниця якась! Я думаю, завтра-післязавтра встану – і за роботу! На нас чекає чудова робота!
Цой замахав на нього руками, виявивши величезний жах на обличчі.
– Що ви! Що ви, Арсене Давидовичу! І не думайте! Менше ніж через п'ять днів ніяк не можна! Потім вам обов'язково необхідно пройти курс кварцового опромінення. Кілька сеансів електризації… Ні, ні… Як можна!
Зоолог вмить розлютувався:
– Ти збожеволів, Цой! Ні, ти зовсім збожеволів. Що ти мені казки розповідаєш! Які там електризації і кварци! Мені треба якнайшвидше повернутися в печеру, сфотографувати ті страховища. Адже не можу я взяти їх сюди, на підводний човен. Я хоч одну голову візьму. Я вже домовився з капітаном: спеціально для цього підводний човен тут затримається. А він тут з своїми електризаціями, кварцами! «Курс опромінення»! обурено передражнював учений Цоя.– – Ач! Зрадів!
– Все одно… Можете лаятись, Арсене Давидовичу, – покірливо, але з образою в голосі промовив Цой. – Я тоді доповім капітанові, що ви не слухаєте…
– «Не слухаєте»! Теж знайшовся лікар!
Баритон зоолога лунав по всьому верхньому коридору, проникав у жилі каюти і службові приміщення, досягаючи навіть найвіддаленіших куточків машинного відділу. Підводний човен етояв на місці, і у відділі панувала цілковита тиша.
З кают вибігали люди, вільні від вахти, прислухалися, пересміювались.
– Розбушувався наш Лорд!
– З нього, як з гуся вода!
– Пушить бідолашного Цоя! Тільки пір'я летить!
– З таким пацієнтом наплачешся.
З центрального поста управління вийшов капітан і попрямував до госпітального відсіку. Капітанові довелося взяти на себе несподівану роль арбітра між лікарем і пацієнтом. Рішення було Соломонове, і його з задоволенням прийняли обидві сторони: зоолог пообіцяв, що лежатиме три дні беззаперечно, після чого, якщо все буде проходити нормально, йому буде дозволено працювати в'лабораторії, а на п'ятий день і виходити з підводного човна, щоб працювати в печері. Кварцове опромінення він буде приймати одночасно з роботою. Щождо електризації, то поки що не приймати ніяких рішень – майбутнє покаже.
Бачачи однак, як зоолог сумує з приводу того, що всі роботи по обслідуванню дна і глибин на цій ділянці зовсім припинилися через його хворобу, капітан пішов ще далі. Тому що Цой цілком завантажений лабораторною роботою над молюсками та іншими уже зібраними тут матеріалами, капітан пообіцяв тимчасово прикомандируватн когось з команди, за вибором зоолога, для продовження збирання матеріалів під його керівництвом і за його інструкціями.
– Я буду дуже вдячний, якщо ви дозволите мені взяти на себе цю роботу, – почувся раптом глухий голос.
Горєлов давно вже увійшов до госпітального відсіку, чув капітанове рішення і тепер стояв біля дверей, дивлячись благаючими очима на зоолога.
– Я вже неодноразово виконував її під вашим наглядом, Арсене Давидовичу, – продовжував він, посміхаючись і наближаючись до ліжка ученого. – Вона мене настільки захопила, що, мені здається, Арсене Давидовичу, ви і тепер будете задоволені. На моїй роботі головного механіка, Миколо Борисовичу, – звернувся він до капітана, – це зовсім не відіб'ється. Тим більше, що ми, мабуть, будемо більше стояти на місці, ніж рухатись.
– Будь ласка, Федоре Михайловичу! – дружньо посміхаючись до Горєлова, погодився капітан. – Якщо це влаштовує Арсена Давидовича, то з мого боку ніяких заперечень не буде.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127
Марат схвильовано схопився із стільця.
– Ви вірно сказали: Сахара!.. Гольфстрім!.. Світові проблеми!.. А в себе під носом я пропустив просте, маленьке і таке важливе завдання – удосконалити шолом. Адже ви могли загинути через це! Арсене Давидовичу! Дорогий! Адже ви трохи не загинули! Коли я подумаю про це, я ладен чуб на собі рвати…
Зоолог уважно слухав, не спускаючи теплого погляду з Марата.
– Ти тільки не хвилюйся, кацо! Будь спокійний! Не міг же ти передбачити, що ми зустрінемося з такими страховищами. Але ти молодець, кацо! Правду скажу, мені подобається, що ти починаєш розуміти всю складність і так званих маленьких проблем… Немає маленьких проблем, дорогий мій! Кожна маленька проблема є частина великої. І, не розв'язавши маленьку, – провалиш велику! От. Ну, що ж ти придумав з шоломом?
Марат сів на стілець, опустив голову. Трохи повернувшись до зоолога і, мабуть, продовжуючи думати про щось своє, він почав:
– Так, Арсене Давидовичу… В той нещасний день, коли ви так постраждали…
– Ну, ну, ну… – незадоволено пробурмотів зоолог, – зовсім не нещасний. Такі чудові відкриття. Ціла колонія Lammelibranchiata cephala Lordkipanidze! Я гадаю, вона під цією назвою увійде тепер у науку, – з деяким самовдоволенням додав учений. – І нарешті, ці доісторичні страховища! Адже це світове відкриття! А ти кажеш – нещасний… Побільше б мені таких нещасних. А втім, продовжуй…
– Ну ось. У той день ми вийшли з Цоєм і Павликом з підводного човна. Ну, там розпустувались. Вони мене впіймали, схопили з обох боків і почали трясти. Голова билася в шоломі, як горіх у пляшці. Як я не намагався, як не напружував шию, та все-таки кілька разів боляче стукнувся черепом. І я тоді знову подумав, що добре було б внести в шолом невеликі поправки.
– І до чого ж ти додумався?
– По-моєму, в шоломі треба влаштувати м'яку підкладку ззаду, за потилицею. Все одно ми не користуємось прозорістю задньої частини шолома. А проти скронь і лоба треба поставити пружні спіралі на зразок матрацних пружин. Крайні внутрішні витки спіралей одягти в м'яку ізоляцію…
– Добре, Марате! – серйозно сказав зоолог. – Чудова ідея! Ти на поході гарненько продумай її, а повернемося додому, обов'язково поговори з Крєпіним. І я підтримаю.
Наче заспокоєний цією розмовою, Марат попрощався й пішов, пропустивши спершу Цоя, який заходив у відсік.
Цой був у білосніжному халаті, акуратно зав'язаному на всі до одної тасьомочки, і мав вигляд справжнього, правда молодого і трохи зніяковілого від своєї молодості, лікаря. Він швидко підійшов до ліжка зоолога.
– Як справи, Арсене Давидовичу? Як ми себе почуваємо? Дозвольте ваш пульс… Чудово. Наповнення хороше. Сімдесят вісім ударів на хвилину. Ви швидко видужуєте.
Цой обережно, майже з ніжністю поправив подушки під головою ученого, підіткнув одіяло.
– А після чого тут особливо видужувати? – добродушно посміхнувся йому зоолог. – Дрібниця якась! Я думаю, завтра-післязавтра встану – і за роботу! На нас чекає чудова робота!
Цой замахав на нього руками, виявивши величезний жах на обличчі.
– Що ви! Що ви, Арсене Давидовичу! І не думайте! Менше ніж через п'ять днів ніяк не можна! Потім вам обов'язково необхідно пройти курс кварцового опромінення. Кілька сеансів електризації… Ні, ні… Як можна!
Зоолог вмить розлютувався:
– Ти збожеволів, Цой! Ні, ти зовсім збожеволів. Що ти мені казки розповідаєш! Які там електризації і кварци! Мені треба якнайшвидше повернутися в печеру, сфотографувати ті страховища. Адже не можу я взяти їх сюди, на підводний човен. Я хоч одну голову візьму. Я вже домовився з капітаном: спеціально для цього підводний човен тут затримається. А він тут з своїми електризаціями, кварцами! «Курс опромінення»! обурено передражнював учений Цоя.– – Ач! Зрадів!
– Все одно… Можете лаятись, Арсене Давидовичу, – покірливо, але з образою в голосі промовив Цой. – Я тоді доповім капітанові, що ви не слухаєте…
– «Не слухаєте»! Теж знайшовся лікар!
Баритон зоолога лунав по всьому верхньому коридору, проникав у жилі каюти і службові приміщення, досягаючи навіть найвіддаленіших куточків машинного відділу. Підводний човен етояв на місці, і у відділі панувала цілковита тиша.
З кают вибігали люди, вільні від вахти, прислухалися, пересміювались.
– Розбушувався наш Лорд!
– З нього, як з гуся вода!
– Пушить бідолашного Цоя! Тільки пір'я летить!
– З таким пацієнтом наплачешся.
З центрального поста управління вийшов капітан і попрямував до госпітального відсіку. Капітанові довелося взяти на себе несподівану роль арбітра між лікарем і пацієнтом. Рішення було Соломонове, і його з задоволенням прийняли обидві сторони: зоолог пообіцяв, що лежатиме три дні беззаперечно, після чого, якщо все буде проходити нормально, йому буде дозволено працювати в'лабораторії, а на п'ятий день і виходити з підводного човна, щоб працювати в печері. Кварцове опромінення він буде приймати одночасно з роботою. Щождо електризації, то поки що не приймати ніяких рішень – майбутнє покаже.
Бачачи однак, як зоолог сумує з приводу того, що всі роботи по обслідуванню дна і глибин на цій ділянці зовсім припинилися через його хворобу, капітан пішов ще далі. Тому що Цой цілком завантажений лабораторною роботою над молюсками та іншими уже зібраними тут матеріалами, капітан пообіцяв тимчасово прикомандируватн когось з команди, за вибором зоолога, для продовження збирання матеріалів під його керівництвом і за його інструкціями.
– Я буду дуже вдячний, якщо ви дозволите мені взяти на себе цю роботу, – почувся раптом глухий голос.
Горєлов давно вже увійшов до госпітального відсіку, чув капітанове рішення і тепер стояв біля дверей, дивлячись благаючими очима на зоолога.
– Я вже неодноразово виконував її під вашим наглядом, Арсене Давидовичу, – продовжував він, посміхаючись і наближаючись до ліжка ученого. – Вона мене настільки захопила, що, мені здається, Арсене Давидовичу, ви і тепер будете задоволені. На моїй роботі головного механіка, Миколо Борисовичу, – звернувся він до капітана, – це зовсім не відіб'ється. Тим більше, що ми, мабуть, будемо більше стояти на місці, ніж рухатись.
– Будь ласка, Федоре Михайловичу! – дружньо посміхаючись до Горєлова, погодився капітан. – Якщо це влаштовує Арсена Давидовича, то з мого боку ніяких заперечень не буде.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127