Не розумію.
І кожного разу, як тільки Скворешня починав говорити про це, Павлик поривався щось сказати, але не наважувався. Нарешті, немов ненароком, він промовив:
– Андрію Васильовичу, ви бачили, як скеля падала?
– Ні. Я дивився на стіну. А що?
– А я якраз бачив…
– Ну й що?
– Коли скеля впала, то не відразу закрила вхід… її верхня частина описала дугу зліва направо. І от в останній момент, коли вже залишався тільки вузький просвіт між стіною й скелею, я побачив… а може, мені здалося…
– Ну говори вже, Павлику, чого ти тягнеш?
– Мені здалося, що в просвіті знову промайнув, але тепер уже згори вниз, майже поряд із скелею, той самий синюватий тюлень…
– Тюлень?! Так що ж з цього? Чи не думаєш ти, що це він зачепив скелю і так влучно скинув її?
– Хіба зміг би тюлень це зробити? Я думаю… чи тюлень це був?
– Чому ж ні? Щоправда, я не бачив його тоді, коли він пронісся над нами.
– Дивний якийсь тюлень! Вузький, довгий. І плечі не похилі, які зливаються з шиєю, а прямі, квадратні… І не працював ні ластами, ні хвостом. Та й хвіст, я помітив, якийсь обрубок. Знаєте, Андрію Васильовичу… – Павлик чомусь оглянувся й знизив голос до шепоту. – Знаєте… щось було в його постаті людське…
– Ну що ти, Павлику, говориш! Звідки тут могла з'явитися людина? Та ще щоб плавала так швидко?
– Просто приверзлося тобі, Павлику, з переляку! – почувся раптом глухий, трохи насмішкуватий голос Горєлова.
Павлик здригнувся, опустив очі.
– Не знаю… Може, мені здалося.
Скворешня знизав металевими плечима і поринув у якісь свої думки. Нарешті він підвів голову й сказав:
– Якщо ми не знайдемо способу пеленгувати, то, мабуть, цій справі кінця й краю не буде. Вірніше, поки не вичерпаються наші запаси кисню, треба вжити якихось заходів. Зробити хоч маленьку щілину. Ось що, Павлику, давай-но ще раз пошаримо. Чи не знайдемо ми все-таки якусь щілину. Минулого разу я, може, і пропустив її… хвилювався, треба признатися.
Вони почали старанно оглядати лінію, по якій скеля прилягла до країв входу. Розшуки були даремними – скеля щільно, справді як на загад, злилася з лінією входу й виступами навколо нього.
– Та-а-ак! – сказав Скворешня протягом, замислившись. – Доведеться спробувати пустити в хід ультразвук. Може, він проб'є краї скелі: там вона, певно, тонша.
Почав свою нечутну роботу ультразвуковий пістолет Скворешні, з дулом, щільно приставленим до однієї точки краю скелі. Граніт поволі розпадався на невеликі грудки, які легко потім під пальцями Павлика перетворювалися в грязь. Але потужність ультразвукового променя пістолета була недостатня, щоб швидко руйнувати скелю. Лише ультразвуковій гарматі «Піонера» це було б під силу. Потужність швидко зменшувалась, і коли вона зовсім вичерпалася в двох акумуляторах, у скелі утворився невеликий тонкий канал глибиною близько десяти і діаметром у три сантиметри.
Павлик відстебнув свій пістолет і протягнув його Скворешні. Той заперечно похитав головою.
– Це не годиться, Павлику… Ще десять сантиметрів каналу – цього мало. Скеля тут, очевидно, надто товста. А пістолет може ще здатися.
– Тоді знаєте що, Андрію Васильовичу, – сказав Павлик, – чому б нам не спробувати підритися під скелю, зробити підкоп? Га? Справді! Дно, мабуть, м'яке, піщане, і ми швидко зробимо собі хід. Як кроти! Га?
Очі Павлика радісно виблискували, він був страшенно задоволений своєю ідеєю.
– Вірно! Хороша думка! – схвалив його пропозицію Скворешня. – Рити, так рити швидше! У нас уже лишається мало часу.
– Часу? – здивувався Павлик. – А хто його відбирає у нас?
– Ми самі, хлопчику, – відповів Скворешня, знімаючи з пояса свою універсальну сокирку і роблячи перший удар по піщаному дну. – Ми з'їдаємо кисень, і з кожною, приміром кажучи, з'їденою нами краплею кисню ми з'їдаємо частину нашого життя. Вигрібай пісок… Ах, диявол!..
Сокирка дзенькнула об щось тверде, під лезом заблискали іскри.
– Граніт! – сказав Скворешня і, роблячи все нові удари в різних місцях біля основи скелі, раз за разом повторював: – Граніт… Граніт… Ну, Павлику, ідея твоя прекрасна, але нікуди не годиться. Сам бачиш. Нічого не поробиш. А тепер я сяду. Втомився дуже. І душно щось. У-у-ух! Мабуть, кисень у мене кінчається…
– Та що ви, Андрію Васильовичу! – промовив, бліднучи, Павлик. – Я не відчуваю ніякої духоти…
– Ти маленький… А я он яка махина! Я більше з'їдаю кисню. Треба зменшити подачу, економити.
Він відкрив свій патронташ і, перевівши кнопку «кисень» на нову позицію, став дихати з зусиллям, глибоко й уривчасто, намагаючись захопити якомога більше повітря.
– Як ви себе почуваєте, друзі мої? – почувся раптом голос зоолога. – Весь загін розсипався цепом, і кожний з кас по ділянках обслідує дно. Шукаємо скелю, схожу на шпиль.
– Боюсь, Арсене Давидовичу… – відповів, задихаючись, Скворешня, – не дочекаюсь… У мене… кінчається кисень… Починається задуха…
– Тримайтесь!.. Тримайтеся, Скворешня! – злякано закричав учений. – Ми прискоримо розшуки! Ще трохи! Економте кисень! Не розмовляйте! Менше рухів!
– Єсть не розмовляти, менше рухів! – пробурмотів велетень і ліг на спину, упираючись плечима в задню стіну грота. Він спробував витягнутися на весь свій величезний зріст, але не міг: ноги натрапили на скелю і лишилися зігнуті, колінами вгору.
Минуло п'ятнадцять, двадцять хвилин. Минуло півгодини. Павлик з лохом дивився на обличчя Скворешні. Воно спотворювалось стражданням, його заливала багрова краска, широко відкритий рот даремно ловив повітря, бо саме того, чого він шукав, – дорогоцінного кисню, – уже майже не було.
– Прощай, хлопчику… Помираю… Дихай повільно… Бережи кисень…
Він почав бурмотіти щось нерозбірливе. Павлик відчував, як жах і відчай все більше охоплюють його. Він ладен був кинутися на ці безжалісні гранітні стіни, бити кулаками, рвати пальцями, тільки б врятувати свого друга, йому було страшно дивитися на страждання вмираючого, але в той же час він не міг, не в силі був одвести від нього очі.
– Андрію Васильовичу… голубчику… – невиразно говорив він тремтячими губами. – Може, як-небудь можна перелити вам хоч трохи мого кисню? Скажіть! Скажіть, як це зробити?
Велетень заперечно похитав головою і, глибоко й уривчасто дихаючи, бурмотів щось незрозуміле, зрідка викрикуючи:
– Проклята!.. Подивимось!.. Покажу!..
Величезні ступні його ніг, які упиралися в основу скелі, почали рухатися.
Вони поволі поповзли вгору по скелі. На висоті півметра від дна вони натрапили на виступ і перебралися на нього. Тепер ноги ще більше зігнулися. Рука велетня повільно наблизилася до відкритого патронташа, металеві пальці намацали кнопку «кисень» і пересунули її на повну, до відказу, подачу газу.
«Для чого?.. – затремтівши, подумав Павлик.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127
І кожного разу, як тільки Скворешня починав говорити про це, Павлик поривався щось сказати, але не наважувався. Нарешті, немов ненароком, він промовив:
– Андрію Васильовичу, ви бачили, як скеля падала?
– Ні. Я дивився на стіну. А що?
– А я якраз бачив…
– Ну й що?
– Коли скеля впала, то не відразу закрила вхід… її верхня частина описала дугу зліва направо. І от в останній момент, коли вже залишався тільки вузький просвіт між стіною й скелею, я побачив… а може, мені здалося…
– Ну говори вже, Павлику, чого ти тягнеш?
– Мені здалося, що в просвіті знову промайнув, але тепер уже згори вниз, майже поряд із скелею, той самий синюватий тюлень…
– Тюлень?! Так що ж з цього? Чи не думаєш ти, що це він зачепив скелю і так влучно скинув її?
– Хіба зміг би тюлень це зробити? Я думаю… чи тюлень це був?
– Чому ж ні? Щоправда, я не бачив його тоді, коли він пронісся над нами.
– Дивний якийсь тюлень! Вузький, довгий. І плечі не похилі, які зливаються з шиєю, а прямі, квадратні… І не працював ні ластами, ні хвостом. Та й хвіст, я помітив, якийсь обрубок. Знаєте, Андрію Васильовичу… – Павлик чомусь оглянувся й знизив голос до шепоту. – Знаєте… щось було в його постаті людське…
– Ну що ти, Павлику, говориш! Звідки тут могла з'явитися людина? Та ще щоб плавала так швидко?
– Просто приверзлося тобі, Павлику, з переляку! – почувся раптом глухий, трохи насмішкуватий голос Горєлова.
Павлик здригнувся, опустив очі.
– Не знаю… Може, мені здалося.
Скворешня знизав металевими плечима і поринув у якісь свої думки. Нарешті він підвів голову й сказав:
– Якщо ми не знайдемо способу пеленгувати, то, мабуть, цій справі кінця й краю не буде. Вірніше, поки не вичерпаються наші запаси кисню, треба вжити якихось заходів. Зробити хоч маленьку щілину. Ось що, Павлику, давай-но ще раз пошаримо. Чи не знайдемо ми все-таки якусь щілину. Минулого разу я, може, і пропустив її… хвилювався, треба признатися.
Вони почали старанно оглядати лінію, по якій скеля прилягла до країв входу. Розшуки були даремними – скеля щільно, справді як на загад, злилася з лінією входу й виступами навколо нього.
– Та-а-ак! – сказав Скворешня протягом, замислившись. – Доведеться спробувати пустити в хід ультразвук. Може, він проб'є краї скелі: там вона, певно, тонша.
Почав свою нечутну роботу ультразвуковий пістолет Скворешні, з дулом, щільно приставленим до однієї точки краю скелі. Граніт поволі розпадався на невеликі грудки, які легко потім під пальцями Павлика перетворювалися в грязь. Але потужність ультразвукового променя пістолета була недостатня, щоб швидко руйнувати скелю. Лише ультразвуковій гарматі «Піонера» це було б під силу. Потужність швидко зменшувалась, і коли вона зовсім вичерпалася в двох акумуляторах, у скелі утворився невеликий тонкий канал глибиною близько десяти і діаметром у три сантиметри.
Павлик відстебнув свій пістолет і протягнув його Скворешні. Той заперечно похитав головою.
– Це не годиться, Павлику… Ще десять сантиметрів каналу – цього мало. Скеля тут, очевидно, надто товста. А пістолет може ще здатися.
– Тоді знаєте що, Андрію Васильовичу, – сказав Павлик, – чому б нам не спробувати підритися під скелю, зробити підкоп? Га? Справді! Дно, мабуть, м'яке, піщане, і ми швидко зробимо собі хід. Як кроти! Га?
Очі Павлика радісно виблискували, він був страшенно задоволений своєю ідеєю.
– Вірно! Хороша думка! – схвалив його пропозицію Скворешня. – Рити, так рити швидше! У нас уже лишається мало часу.
– Часу? – здивувався Павлик. – А хто його відбирає у нас?
– Ми самі, хлопчику, – відповів Скворешня, знімаючи з пояса свою універсальну сокирку і роблячи перший удар по піщаному дну. – Ми з'їдаємо кисень, і з кожною, приміром кажучи, з'їденою нами краплею кисню ми з'їдаємо частину нашого життя. Вигрібай пісок… Ах, диявол!..
Сокирка дзенькнула об щось тверде, під лезом заблискали іскри.
– Граніт! – сказав Скворешня і, роблячи все нові удари в різних місцях біля основи скелі, раз за разом повторював: – Граніт… Граніт… Ну, Павлику, ідея твоя прекрасна, але нікуди не годиться. Сам бачиш. Нічого не поробиш. А тепер я сяду. Втомився дуже. І душно щось. У-у-ух! Мабуть, кисень у мене кінчається…
– Та що ви, Андрію Васильовичу! – промовив, бліднучи, Павлик. – Я не відчуваю ніякої духоти…
– Ти маленький… А я он яка махина! Я більше з'їдаю кисню. Треба зменшити подачу, економити.
Він відкрив свій патронташ і, перевівши кнопку «кисень» на нову позицію, став дихати з зусиллям, глибоко й уривчасто, намагаючись захопити якомога більше повітря.
– Як ви себе почуваєте, друзі мої? – почувся раптом голос зоолога. – Весь загін розсипався цепом, і кожний з кас по ділянках обслідує дно. Шукаємо скелю, схожу на шпиль.
– Боюсь, Арсене Давидовичу… – відповів, задихаючись, Скворешня, – не дочекаюсь… У мене… кінчається кисень… Починається задуха…
– Тримайтесь!.. Тримайтеся, Скворешня! – злякано закричав учений. – Ми прискоримо розшуки! Ще трохи! Економте кисень! Не розмовляйте! Менше рухів!
– Єсть не розмовляти, менше рухів! – пробурмотів велетень і ліг на спину, упираючись плечима в задню стіну грота. Він спробував витягнутися на весь свій величезний зріст, але не міг: ноги натрапили на скелю і лишилися зігнуті, колінами вгору.
Минуло п'ятнадцять, двадцять хвилин. Минуло півгодини. Павлик з лохом дивився на обличчя Скворешні. Воно спотворювалось стражданням, його заливала багрова краска, широко відкритий рот даремно ловив повітря, бо саме того, чого він шукав, – дорогоцінного кисню, – уже майже не було.
– Прощай, хлопчику… Помираю… Дихай повільно… Бережи кисень…
Він почав бурмотіти щось нерозбірливе. Павлик відчував, як жах і відчай все більше охоплюють його. Він ладен був кинутися на ці безжалісні гранітні стіни, бити кулаками, рвати пальцями, тільки б врятувати свого друга, йому було страшно дивитися на страждання вмираючого, але в той же час він не міг, не в силі був одвести від нього очі.
– Андрію Васильовичу… голубчику… – невиразно говорив він тремтячими губами. – Може, як-небудь можна перелити вам хоч трохи мого кисню? Скажіть! Скажіть, як це зробити?
Велетень заперечно похитав головою і, глибоко й уривчасто дихаючи, бурмотів щось незрозуміле, зрідка викрикуючи:
– Проклята!.. Подивимось!.. Покажу!..
Величезні ступні його ніг, які упиралися в основу скелі, почали рухатися.
Вони поволі поповзли вгору по скелі. На висоті півметра від дна вони натрапили на виступ і перебралися на нього. Тепер ноги ще більше зігнулися. Рука велетня повільно наблизилася до відкритого патронташа, металеві пальці намацали кнопку «кисень» і пересунули її на повну, до відказу, подачу газу.
«Для чого?.. – затремтівши, подумав Павлик.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127