Як ти вважаєш, для чого це?
– Я розумію, що це для підігрівання води в ополонці, щоб не замерзла. Але ж це марнотратство! Розжарення корпусу поглинає силу електроенергії. Чи надовго вистачить у таких умовах нашого запасу?
– Так, – сумно погодився Марат. – Що вірно, то вірно. Від самої Вогняної Землі, уже днів десять як ми не опускали в глибини наші трос-батареї і не заряджали акумулятори. Я тобі навіть скажу по секрету, – додав Марат, знижуючи голос, – що в акумуляторах лишилося електроенергії не більше, як на дві доби, якщо тримати підводний човен на парах.
Матвєєв, який проходив мимо, зупинився і з цікавістю слухав цю розмову.
– Так, дорогий товаришу, – ще раз з сумом підтвердив Марат, – всього на дві доби!
Байдужість враз зникла з обличчя Сідлера. Він розгублено поглянув на Марата й вигукнув:
– Але ж це жахливо! А потім що? Вся ополонка перетвориться в лід, і підводний човен вмерзне в нього. Без електроенергії ми остаточно загинемо!
– Цілком вірно, Сідлер! Без електроенергії нам ніяк не можна. Доведеться взятися за зарядку акумуляторів. Якраз тільки що я одержав наказ зайнятися цим. Ось тільки поснідаю, коли дозволиш, посплю години дві й візьмусь за діло.
Сідлер дивився здивованими очима на Марата і на Матвєєва, який посміхався.
– Ти смієшся, Марате?
– Кажу цілком серйозно.
– Але як же? Куди ж ти опустиш трос-батареї?
– Не опущу, а підніму. З кожної пари трос-батарей одна буде в теплій воді біля підводного човна, а другу витягнемо на лід. Зрозумій же, чудак: у повітрі тридцятип'ятиградусний мороз, а температура води в ополонці близько трьох градусів вище нуля. Де ти ще найдеш для наших термоелементних трос-батарей такий чудовий температурний перепад майже в тридцять вісім градусів? Та ми тут зарядимо наші акумулятори швидше, ніж навіть у тропіках!
І, не давши опам'ятатися остовпілому від здивування й радості Сідлерові, Марат бігом кинувся в їдальню.
– Тьху, наче гора з пліч! – промовив, насилу опам'ятовуючись, Сідлер. – Ну, тепер, коли є електрична енергія, наше становище зовсім уже не таке безвихідне! Можна боротися!
– В тім-то й задача, Сідлер, – замислено сказав Матвєєв: – як вирватися звідси? Адже дні йдуть, а Владивосток ще далеко.
У другу зміну в їдальні снідала більшість екіпажу підводного човна – чоловік сімнадцять. Однак звичайного пожвавлення в їдальні не відчувалося. Їли неуважно, говорили мало, зниженими голосами. Навіть балакучий і гарячий Марат, сидячи, як завжди, за одним столом із Скворешнею та Павликом, мовчки й поспішно поглинав їжу, не потривожений на цей раз ні розпитуванням Пав-лика, ні добродушними насмішками Скворешні. Лише перед самим кінцем сніданку Скворешня нагадав йому про себе.
– Ось воно як, Марате, – прогудів він, ретельно витираючи серветкою вуса, – це тобі не загата з водоростей. Попрацював би краще мозком над тим, як вибратися з цієї ями. Це либонь важче й практичніше.
– Виберемось! – пробурмотів з повним ротом Марат, не відриваючи очей від тарілки. Він уперто кивнув головою.
– Виберемось… – незадоволено повторив Скворешня. – Сам знаю, що виберемось. А от коли й як? Надієшся на чужі голови? На начальство? Ех, ви! Фантазери!..
– А тобі, Андрію Васильовичу, за п'ять хвилин вийми та поклади? – відповів Марат. – Обдумати треба. Це тобі не скелі валити, – несподівано розсміявся він, – та ще за допомогою Павлика! Ноги наче електричні крани, і знай собі – валяй.
– Ноги без голови теж не працюють, Марате Мойсейовичу, – не без самозадоволення посміхнувся Скворешня. – А ти не викручуйся. Викладай, що надумав. Колективна допомога теж непогана штука. Коли ідея путня і особливо в такий момент…
– Ну, давай, – охоче згодився Марат: власне кажучи, йому самому вже хотілося поділитися з ким-небудь своїми ідеями. – Давай, будеш співавтором! Що б ти сказав, коли б я запропонував висадити в повітря льодяну стіну, яка відокремлює нас від чистого моря? Га?
– Висадити в повітря стіну? – із здивуванням повторив Скворешня. – Шістдесяти метрів висотою і сімдесятії шести метрів завтовшки? Та на це всіх наших запасів тереніту невистачить!
Його могутній бас лунав на всю їдальню, привертаючи до їхнього столика загальну увагу.
– Ну, здається, Марат, нарешті, взявся за діло, – з посмішкою сказав зоолог.
– Умови для нього найсприятливіші, – згодився старший лейтенант.
– А ідея, справді, непогана, – відгукнувся з сусіднього столика Горєлов. – Що здається важким у звичайних умовах, то буває здійсненним у незвичайних. Хіба не так?
– Та воно-то так, – сказав із сумнівом старший лейтенант, – але ж ось чули, що прогримів Скворешня? Вибухових речовин невистачить на таку силу старого, міцного льоду.
– Винуват, товаришу старший лейтенант, – долинув з другого кінця їдальні голос Марата. – Невистачить тереніту – допоможе нам Федір Михайлович!
– Я?! – наче не розуміючи спитав Горєлов серед шуму здивованих вигуків і розвів руками. – Але чим же я зможу замінити тереніт?
– Гримучий газ, Федоре Михайловичу! – вигукнув Марат. – Той самий гримучий газ, який працює у ваших дюзах! Його-то, сподіваюсь, у вас вистачить?
– Ах ти, бісова комашка! – захоплено грохонув Скворешня. – Чи ти ба! А ідея ця виявляється досить практичною! Га? Як ви гадаєте, товаришу старший лейтенант? Чи не доповісти капітанові?
В їдальні настало незвичайне пожвавлення. За всіма столиками відразу знялася розмова, всі голосно обговорювали пропозицію Марата, розпалювалися суперечки. Більшість завзято відстоювали цю пропозицію, деякі скептики сумнівно хитали головами, вказуючи, що доведеться висадити в повітря близько вісімдесяти тисяч кубометрів льоду. З олівцями в руках вони вже встигли підрахувати цю величину. Прихильники Марата, особливо Шелавін, нагадували, що вже давно, на великому радянському Північному шляху, коли полярні судна були затиснуті серед крижин, широко й успішно застосовувався амонал. Скептики заперечували: одна, мовляв, справа розколоти навіть десятиметровий лід, щоб утворилося розводдя, і інша справа – підняти в повітря десятки тисяч кубометрів льоду.
Старший лейтенант, раніше ніж відповісти Скворешні, замислено пограв виделкою, відстукуючи на тарілці похідний дроб барабана. Потім сказав:
– Доповісти капітанові можна, товаришу Скворешня, але чи вийде взагалі толк з пропозиції Марата – сумніваюсь.
Це було сказано з такою переконливістю, що всі в їдальні відразу замовкли. Марат зблід, наче передчуваючи щось нищівне для своєї ідеї.
– Чому ж ви так думаєте, товаришу старший лейтенант? – спитав він.
– Мені здається, Марате, що ви не врахували найголовнішого. Головне ж полягає не в тому, як і чим висаджувати, а в тому, як, чим і, найважливіше, в який строк можна прибрати висаджений лід.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127
– Я розумію, що це для підігрівання води в ополонці, щоб не замерзла. Але ж це марнотратство! Розжарення корпусу поглинає силу електроенергії. Чи надовго вистачить у таких умовах нашого запасу?
– Так, – сумно погодився Марат. – Що вірно, то вірно. Від самої Вогняної Землі, уже днів десять як ми не опускали в глибини наші трос-батареї і не заряджали акумулятори. Я тобі навіть скажу по секрету, – додав Марат, знижуючи голос, – що в акумуляторах лишилося електроенергії не більше, як на дві доби, якщо тримати підводний човен на парах.
Матвєєв, який проходив мимо, зупинився і з цікавістю слухав цю розмову.
– Так, дорогий товаришу, – ще раз з сумом підтвердив Марат, – всього на дві доби!
Байдужість враз зникла з обличчя Сідлера. Він розгублено поглянув на Марата й вигукнув:
– Але ж це жахливо! А потім що? Вся ополонка перетвориться в лід, і підводний човен вмерзне в нього. Без електроенергії ми остаточно загинемо!
– Цілком вірно, Сідлер! Без електроенергії нам ніяк не можна. Доведеться взятися за зарядку акумуляторів. Якраз тільки що я одержав наказ зайнятися цим. Ось тільки поснідаю, коли дозволиш, посплю години дві й візьмусь за діло.
Сідлер дивився здивованими очима на Марата і на Матвєєва, який посміхався.
– Ти смієшся, Марате?
– Кажу цілком серйозно.
– Але як же? Куди ж ти опустиш трос-батареї?
– Не опущу, а підніму. З кожної пари трос-батарей одна буде в теплій воді біля підводного човна, а другу витягнемо на лід. Зрозумій же, чудак: у повітрі тридцятип'ятиградусний мороз, а температура води в ополонці близько трьох градусів вище нуля. Де ти ще найдеш для наших термоелементних трос-батарей такий чудовий температурний перепад майже в тридцять вісім градусів? Та ми тут зарядимо наші акумулятори швидше, ніж навіть у тропіках!
І, не давши опам'ятатися остовпілому від здивування й радості Сідлерові, Марат бігом кинувся в їдальню.
– Тьху, наче гора з пліч! – промовив, насилу опам'ятовуючись, Сідлер. – Ну, тепер, коли є електрична енергія, наше становище зовсім уже не таке безвихідне! Можна боротися!
– В тім-то й задача, Сідлер, – замислено сказав Матвєєв: – як вирватися звідси? Адже дні йдуть, а Владивосток ще далеко.
У другу зміну в їдальні снідала більшість екіпажу підводного човна – чоловік сімнадцять. Однак звичайного пожвавлення в їдальні не відчувалося. Їли неуважно, говорили мало, зниженими голосами. Навіть балакучий і гарячий Марат, сидячи, як завжди, за одним столом із Скворешнею та Павликом, мовчки й поспішно поглинав їжу, не потривожений на цей раз ні розпитуванням Пав-лика, ні добродушними насмішками Скворешні. Лише перед самим кінцем сніданку Скворешня нагадав йому про себе.
– Ось воно як, Марате, – прогудів він, ретельно витираючи серветкою вуса, – це тобі не загата з водоростей. Попрацював би краще мозком над тим, як вибратися з цієї ями. Це либонь важче й практичніше.
– Виберемось! – пробурмотів з повним ротом Марат, не відриваючи очей від тарілки. Він уперто кивнув головою.
– Виберемось… – незадоволено повторив Скворешня. – Сам знаю, що виберемось. А от коли й як? Надієшся на чужі голови? На начальство? Ех, ви! Фантазери!..
– А тобі, Андрію Васильовичу, за п'ять хвилин вийми та поклади? – відповів Марат. – Обдумати треба. Це тобі не скелі валити, – несподівано розсміявся він, – та ще за допомогою Павлика! Ноги наче електричні крани, і знай собі – валяй.
– Ноги без голови теж не працюють, Марате Мойсейовичу, – не без самозадоволення посміхнувся Скворешня. – А ти не викручуйся. Викладай, що надумав. Колективна допомога теж непогана штука. Коли ідея путня і особливо в такий момент…
– Ну, давай, – охоче згодився Марат: власне кажучи, йому самому вже хотілося поділитися з ким-небудь своїми ідеями. – Давай, будеш співавтором! Що б ти сказав, коли б я запропонував висадити в повітря льодяну стіну, яка відокремлює нас від чистого моря? Га?
– Висадити в повітря стіну? – із здивуванням повторив Скворешня. – Шістдесяти метрів висотою і сімдесятії шести метрів завтовшки? Та на це всіх наших запасів тереніту невистачить!
Його могутній бас лунав на всю їдальню, привертаючи до їхнього столика загальну увагу.
– Ну, здається, Марат, нарешті, взявся за діло, – з посмішкою сказав зоолог.
– Умови для нього найсприятливіші, – згодився старший лейтенант.
– А ідея, справді, непогана, – відгукнувся з сусіднього столика Горєлов. – Що здається важким у звичайних умовах, то буває здійсненним у незвичайних. Хіба не так?
– Та воно-то так, – сказав із сумнівом старший лейтенант, – але ж ось чули, що прогримів Скворешня? Вибухових речовин невистачить на таку силу старого, міцного льоду.
– Винуват, товаришу старший лейтенант, – долинув з другого кінця їдальні голос Марата. – Невистачить тереніту – допоможе нам Федір Михайлович!
– Я?! – наче не розуміючи спитав Горєлов серед шуму здивованих вигуків і розвів руками. – Але чим же я зможу замінити тереніт?
– Гримучий газ, Федоре Михайловичу! – вигукнув Марат. – Той самий гримучий газ, який працює у ваших дюзах! Його-то, сподіваюсь, у вас вистачить?
– Ах ти, бісова комашка! – захоплено грохонув Скворешня. – Чи ти ба! А ідея ця виявляється досить практичною! Га? Як ви гадаєте, товаришу старший лейтенант? Чи не доповісти капітанові?
В їдальні настало незвичайне пожвавлення. За всіма столиками відразу знялася розмова, всі голосно обговорювали пропозицію Марата, розпалювалися суперечки. Більшість завзято відстоювали цю пропозицію, деякі скептики сумнівно хитали головами, вказуючи, що доведеться висадити в повітря близько вісімдесяти тисяч кубометрів льоду. З олівцями в руках вони вже встигли підрахувати цю величину. Прихильники Марата, особливо Шелавін, нагадували, що вже давно, на великому радянському Північному шляху, коли полярні судна були затиснуті серед крижин, широко й успішно застосовувався амонал. Скептики заперечували: одна, мовляв, справа розколоти навіть десятиметровий лід, щоб утворилося розводдя, і інша справа – підняти в повітря десятки тисяч кубометрів льоду.
Старший лейтенант, раніше ніж відповісти Скворешні, замислено пограв виделкою, відстукуючи на тарілці похідний дроб барабана. Потім сказав:
– Доповісти капітанові можна, товаришу Скворешня, але чи вийде взагалі толк з пропозиції Марата – сумніваюсь.
Це було сказано з такою переконливістю, що всі в їдальні відразу замовкли. Марат зблід, наче передчуваючи щось нищівне для своєї ідеї.
– Чому ж ви так думаєте, товаришу старший лейтенант? – спитав він.
– Мені здається, Марате, що ви не врахували найголовнішого. Головне ж полягає не в тому, як і чим висаджувати, а в тому, як, чим і, найважливіше, в який строк можна прибрати висаджений лід.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127