Але щось довге, гнучке перехопило руку і з непереборною силою притиснуло її до грудей. Протягом кількох секунд по Павликових грудях, по його животу, спині і ногах, звиваючись і витягуючись, проповзали якісь інші товсті гнучкі гадюки; вмить все Павликове тіло виявилося густо обплетеним, і він не мав змоги поворухнути ні ногою, ні рукою. Павлик підняв очі і вигукнув від жаху:
– Восьминог!..
Над ним у вінку товстих канатів, що розходилися у всі боки, висів величезний чорний дзьоб з загнутим гострим кінчиком. Трохи вище, за вінцем в глянцюватокоричневій округлій масі поблискували зеленуватим світлом двоє величезних, як чайні блюдця, очей. Вони байдуже і нерухомо дивилися в Павликове обличчя, і він почував, як під їх холодним поглядом стигне його кров, німіє тіло, ціпеніє мозок. Він хотів крикнути, покликати на допомогу, але з горла вирвалися лише хриплі, невиразні звуки. Потім він відчув, що якась нездоланна сила тягне його в напрямі до виходу.
Протягом цього короткого часу Павлик чув голосне сопіння, лайку і крики Скворешні:
– Цілься йому в очі, Марате! В очі, в очі! В тіло безцільно! Ось так… так!.. А-а-ах! А-а-ах! Ось тобі! Не опирайся його щупальцям! Хай він сам притягує тебе ближче до очей…
– Він мені руку притис до тулуба, – чувся здавлений голос Марата. – Скільки їх… Скільки їх!.. Все нові… Цой! Цой! Допоможи!..
– Єсть допомогти, – спокійно відповів Цой. – Ага!.. Не люблять, голуб'ята, електроструму. Корчаться, як березова кора на вогні.
– Притуляйтеся до стінки, до борту! – закричав зоолог. – Не розходьтеся! Павлику! Павлику! Де ж ти?
– Арсене Давидовичу! – знову почувся рівний голос Цоя, – Без рукавиць Скворешня тут мало корисний. Хай він краще пошукає Павли…
І раптом все змовкло. Ліхтар на шоломі погас. У щільній темряві, яка огорнула Павлика, нічого не було видно, окрім двох виблискуючих зеленуватим полум'ям, немовби лукавих очей і всюди спалахуючих іскринок на морському пір'ї. Павлик почував лише, що його повільно тягнуть туди, де ледь зеленіє якийсь слабий просвіт – вихід із трюму.
В дикому, непереборному страху він забився в своєму скафандрі і, плачучи, захлинаючись сльозами, з відчаєм у голосі закричав:
– Рятуйте!.. Арсене Давидовичу!.. Марате!.. Відповіді не було. Мелькали уривки думок, і серед них майнуло: «Зіпсувалося радіо… Чому?.. І ліхтар… Обоє разом… Чому?»
Раптом крихітна надія промайнула в свідомості Павлика: «А може, восьминог нічого не зробить з скафандром. Меч-риба не пробила його. Кашалоту не під силу…»
І справді, вій лише тепер усвідомив, що не почуває ніякого тиску, ніяких болей від могутніх, мабуть, стискувань велетенського головоногого. Павлик одразу відчув себе бадьоріше. Очі вже звикли до темряви і, приглядівшись, він побачив, що восьминог, нависаючи над ним двометровим горбом, тримає його, обплутавши трьома гнучкими руками, а рештою упирається в дно і плазує до виходу. Гладке тіло і руки легко розсунули переплутану запону водоростей і вислизнули з трюму разом із здобиччю.
Зовні було світліше. Глянувши вгору, Павлик помітив над судном легке сріблисте сяйво.
«Вони ще там… – подумав він, – Б'ються…» Знову страх охопив його. Що, як вони загинуть? Ма-рат говорив, що цих страховиськ так багато… Хто тоді прийде до нього на допомогу? І що буде робити з ним восьминог, якщо не здолає скафандра? А що, як він все-таки розгризе скафандр? Павлик з острахом подивився на величезний гострий дзьоб головоногого. Арсен Давидович недавно розповідав йому, що восьминоги здатні розгризти і роздрібнити найтвердіші черепашки… Дурниці!.. Такий твердий метал!
Восьминог відповз метрів на десять від судна і зупинився. Очевидно, йому не терпілось, голод квапив його. Величезні щупальця-руки, хвилюючись, звиваючись, стискаючись в бугри і розтягуючись, підтягали Павлика до дзьоба. Безсумнівно, восьминог напружував усю силу своїх рук, щоб роздавити оболонку цієї дивної здобичі, раніше ніж почати пожирати її. Однак всі його зусилля були даремні. Це, мабуть, почало дратувати тварину. Світло в її очах з зеленкуватого ставало жовтуватим, по тілу почали пробігати барвисті хвилі, міняючи кольори і відтінки: за фіолетовою хвилею бігла, непомітно зливаючись і переходячи в неї, сіра, бура, за нею коричнева, потім раптом спалахнули і пролітали вздовж всієї поверхні тіла білі і чорні блискавки, і знову бігли і наскакували одна на одну барвисті смуги. Незважаючи на жах свого становища, Павлик, як заворожений, застиг на кілька секунд.
Раптом він відчув, що ноги його мимоволі починають згинатися в колінах і все більше й більше притискуються до тіла. Стало боляче. З кожною секундою біль робився дужчим, гострішим. В той же час руки восьминога легко, як горіх, перевернули Павлика головою донизу і почали пригинати голову до живота. Те, чим так гордився Крєпін, створивши свій скафандр, – гнучкістю, – перетворювалось тепер в слабке місце і загрожувало загибеллю Павли-кові. Восьминог скручував Павлика, притискуючи його ноги і голову до живота.
Павлик не витримав і закричав від невимовного болю. І в ту ж мить, немов злякавшись цього крику, восьминог послабив свої страхітливі обійми і підкинув високо над собою – майже на десять метрів – величезні, як удави, руки.
Павлик упав на пісок і, ще не отямившись від перенесеного болю, в першу мить нічого не міг зрозуміти. Але вже в наступну мить він побачив, як зовсім близько від нього пронеслась гігантська тінь надзвичайно великої риби, зупинилась над ним, а хвіст, з ворота завбільшки, ворушачись плазом згори вниз, навіть не зачепивши Павлика, відкинув його одним хвилюванням води назад до пролому в борті судна. Павлик м'яко перекинувся і сів спиною до судна.
«Кашалот!» вирішив він, як тільки зміг добре розглянути свого несподіваного рятівника.
Перед ним був чудовий представник сімейства з войовничого підзагону зубастих китів, не менше двадцяти п'яти метрів завдовжки, його велетенська тупа, немов вертикально зрізана спереду голова займала близько третини довжини і мала майже два метри в товщину. Під нею, майже під прямим кутом, звисала довга вузька щелепа, вся утикана рядами великих конічних зубів. Маленькі бичачі очиці злісно блищали з обох боків посеред голови, дивлячись на ласу здобич.
Голова кашалота була вже вся оплетена товстими руками восьминога. Вони то відділялися від неї, і тоді шматки шкіри, відірвані присосками, розліталися в сторони; то знову прилипали до тіла ворога, стискуючи його. Одна з рук восьминога – довга десятиметрова змія – потрапила в розкриту пащу кашалота і, немов відрізана ножицями, звиваючись і вигинаючись в корчах, повільно опустилася на дно.
Кашалот був, мабуть, старим, досвідченим бійцем, його чорна, шовковисто-лискуча шкіра була усіяна, немов величезними віспинами, круглими, величиною від п'ятака і до чайного блюдця поглибленнями – слідами від присосків гігантських головоногих.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127
– Восьминог!..
Над ним у вінку товстих канатів, що розходилися у всі боки, висів величезний чорний дзьоб з загнутим гострим кінчиком. Трохи вище, за вінцем в глянцюватокоричневій округлій масі поблискували зеленуватим світлом двоє величезних, як чайні блюдця, очей. Вони байдуже і нерухомо дивилися в Павликове обличчя, і він почував, як під їх холодним поглядом стигне його кров, німіє тіло, ціпеніє мозок. Він хотів крикнути, покликати на допомогу, але з горла вирвалися лише хриплі, невиразні звуки. Потім він відчув, що якась нездоланна сила тягне його в напрямі до виходу.
Протягом цього короткого часу Павлик чув голосне сопіння, лайку і крики Скворешні:
– Цілься йому в очі, Марате! В очі, в очі! В тіло безцільно! Ось так… так!.. А-а-ах! А-а-ах! Ось тобі! Не опирайся його щупальцям! Хай він сам притягує тебе ближче до очей…
– Він мені руку притис до тулуба, – чувся здавлений голос Марата. – Скільки їх… Скільки їх!.. Все нові… Цой! Цой! Допоможи!..
– Єсть допомогти, – спокійно відповів Цой. – Ага!.. Не люблять, голуб'ята, електроструму. Корчаться, як березова кора на вогні.
– Притуляйтеся до стінки, до борту! – закричав зоолог. – Не розходьтеся! Павлику! Павлику! Де ж ти?
– Арсене Давидовичу! – знову почувся рівний голос Цоя, – Без рукавиць Скворешня тут мало корисний. Хай він краще пошукає Павли…
І раптом все змовкло. Ліхтар на шоломі погас. У щільній темряві, яка огорнула Павлика, нічого не було видно, окрім двох виблискуючих зеленуватим полум'ям, немовби лукавих очей і всюди спалахуючих іскринок на морському пір'ї. Павлик почував лише, що його повільно тягнуть туди, де ледь зеленіє якийсь слабий просвіт – вихід із трюму.
В дикому, непереборному страху він забився в своєму скафандрі і, плачучи, захлинаючись сльозами, з відчаєм у голосі закричав:
– Рятуйте!.. Арсене Давидовичу!.. Марате!.. Відповіді не було. Мелькали уривки думок, і серед них майнуло: «Зіпсувалося радіо… Чому?.. І ліхтар… Обоє разом… Чому?»
Раптом крихітна надія промайнула в свідомості Павлика: «А може, восьминог нічого не зробить з скафандром. Меч-риба не пробила його. Кашалоту не під силу…»
І справді, вій лише тепер усвідомив, що не почуває ніякого тиску, ніяких болей від могутніх, мабуть, стискувань велетенського головоногого. Павлик одразу відчув себе бадьоріше. Очі вже звикли до темряви і, приглядівшись, він побачив, що восьминог, нависаючи над ним двометровим горбом, тримає його, обплутавши трьома гнучкими руками, а рештою упирається в дно і плазує до виходу. Гладке тіло і руки легко розсунули переплутану запону водоростей і вислизнули з трюму разом із здобиччю.
Зовні було світліше. Глянувши вгору, Павлик помітив над судном легке сріблисте сяйво.
«Вони ще там… – подумав він, – Б'ються…» Знову страх охопив його. Що, як вони загинуть? Ма-рат говорив, що цих страховиськ так багато… Хто тоді прийде до нього на допомогу? І що буде робити з ним восьминог, якщо не здолає скафандра? А що, як він все-таки розгризе скафандр? Павлик з острахом подивився на величезний гострий дзьоб головоногого. Арсен Давидович недавно розповідав йому, що восьминоги здатні розгризти і роздрібнити найтвердіші черепашки… Дурниці!.. Такий твердий метал!
Восьминог відповз метрів на десять від судна і зупинився. Очевидно, йому не терпілось, голод квапив його. Величезні щупальця-руки, хвилюючись, звиваючись, стискаючись в бугри і розтягуючись, підтягали Павлика до дзьоба. Безсумнівно, восьминог напружував усю силу своїх рук, щоб роздавити оболонку цієї дивної здобичі, раніше ніж почати пожирати її. Однак всі його зусилля були даремні. Це, мабуть, почало дратувати тварину. Світло в її очах з зеленкуватого ставало жовтуватим, по тілу почали пробігати барвисті хвилі, міняючи кольори і відтінки: за фіолетовою хвилею бігла, непомітно зливаючись і переходячи в неї, сіра, бура, за нею коричнева, потім раптом спалахнули і пролітали вздовж всієї поверхні тіла білі і чорні блискавки, і знову бігли і наскакували одна на одну барвисті смуги. Незважаючи на жах свого становища, Павлик, як заворожений, застиг на кілька секунд.
Раптом він відчув, що ноги його мимоволі починають згинатися в колінах і все більше й більше притискуються до тіла. Стало боляче. З кожною секундою біль робився дужчим, гострішим. В той же час руки восьминога легко, як горіх, перевернули Павлика головою донизу і почали пригинати голову до живота. Те, чим так гордився Крєпін, створивши свій скафандр, – гнучкістю, – перетворювалось тепер в слабке місце і загрожувало загибеллю Павли-кові. Восьминог скручував Павлика, притискуючи його ноги і голову до живота.
Павлик не витримав і закричав від невимовного болю. І в ту ж мить, немов злякавшись цього крику, восьминог послабив свої страхітливі обійми і підкинув високо над собою – майже на десять метрів – величезні, як удави, руки.
Павлик упав на пісок і, ще не отямившись від перенесеного болю, в першу мить нічого не міг зрозуміти. Але вже в наступну мить він побачив, як зовсім близько від нього пронеслась гігантська тінь надзвичайно великої риби, зупинилась над ним, а хвіст, з ворота завбільшки, ворушачись плазом згори вниз, навіть не зачепивши Павлика, відкинув його одним хвилюванням води назад до пролому в борті судна. Павлик м'яко перекинувся і сів спиною до судна.
«Кашалот!» вирішив він, як тільки зміг добре розглянути свого несподіваного рятівника.
Перед ним був чудовий представник сімейства з войовничого підзагону зубастих китів, не менше двадцяти п'яти метрів завдовжки, його велетенська тупа, немов вертикально зрізана спереду голова займала близько третини довжини і мала майже два метри в товщину. Під нею, майже під прямим кутом, звисала довга вузька щелепа, вся утикана рядами великих конічних зубів. Маленькі бичачі очиці злісно блищали з обох боків посеред голови, дивлячись на ласу здобич.
Голова кашалота була вже вся оплетена товстими руками восьминога. Вони то відділялися від неї, і тоді шматки шкіри, відірвані присосками, розліталися в сторони; то знову прилипали до тіла ворога, стискуючи його. Одна з рук восьминога – довга десятиметрова змія – потрапила в розкриту пащу кашалота і, немов відрізана ножицями, звиваючись і вигинаючись в корчах, повільно опустилася на дно.
Кашалот був, мабуть, старим, досвідченим бійцем, його чорна, шовковисто-лискуча шкіра була усіяна, немов величезними віспинами, круглими, величиною від п'ятака і до чайного блюдця поглибленнями – слідами від присосків гігантських головоногих.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127