Першими інституціями українців на канадській зем-
лі були церкви. Потім виникли братства. Нині більшість
українських політичних, Іромадських і культурних
організацій, церков об'єднані в національну координацій-
ну раду — Конгрес українців в Канаді. В Оттаві працює
Українське інформаційне бюро, що предсіашіяє інтере-
си української громади перед парламентом і урядом.
В Канаді також знаходяться виконавчі комітети Сві-
тового конгресу вільних українців, що об'єднує багато
українських осередків Заходу.
Важливим осередком культурного розвитку є різно-
манітні фундації. Найбільша з них — Українська фун-
дація ім. Т. Шевченка (заснована в Вінніпезі 1936 р.),
яка фінансує культурні заходи.
Українці в Канаді зберегли і розвинули мову, звичаї,
народну хореографію, музичне, образотворче, прикладне
мистецтво, літературу, геатр. Найпопулярнішими з'усіх
видів мистецтва є народні танці. Ними захоплюються
майже 10 тис. чол., об'єднаних в 150 танцювальних груп.
В Канаді налічується 150 діючих українських хорів,
існує великий ринок для українських художників (най-
більший у Торонто). Велика кількість українців працює
у професійному канадському кіно, телебаченні. В 70-х
роках в деяких містах Канади було розпочато показ
телепрограм для української громади, а в Торонто від-
буваються регулярні передачі українською мовою. У
багатьох українських громадах Канади можна почути
регулярні радіопередачі українською мовою.
Після другої світової війни у зв'язку із напливом
повоєнної еміграції в Канаді впроваджено розвиток
університетських програмних курсів з українських сту-
дій. Головні центри українських студій розташовані в
-Оттаві, Торонто, Вінніпезі, Саскатуні, Едмонтоні (в 12
канадських університетах).
Українську мову, літераіуру, культуру вивчають у
широкій мережі громадських шкіл, відомих під назвою
-«рідні школи». Це суботні або вечірні школи, що утри-
муються українськими церквами, громадами і розрахо-
вані на учнів початкових класів. Для учнів середньої
школи працюють «курси українознавства».
Найпоширеніші україномовні видання: «Український
голос», «Новий шлях», «Гомін України», «Життя і сло-
во», «Українські вісті».
(Інсценування уривка із новели Василя Стефаника
-«Камінній хрест»).
(Учні виконують емігрантську пісню «(Г)ой росте
спориш»):
(Г)ой росте спориш, гой росте спориш,
Стелиться дорогою,
Бувай здорова, родинко моя,
Бо я вже на дорозі,
68
Ой росте спориш, ой росте спориш.
Простерся та й на груду,
Бувай здорова, родинко моя.
Не раз я у те буду.
Учень: «УЛАС САМЧУК».
«Я ставив і зараз ставлю собі досить, як на
письменника, виразне завдання: хочу бути літописцем
українського простору в добі, яку сам бачу, чую, пере-
живаю... Хочу бути свідомим їх буття, щоб їх стопи
не затерлися на цій землі, щоб їх дух не розвіявся в
часі і просторі»,— писав Улас Самчук (22, с. 499).
Він і став таким літописцем свого українського на-
роду, такої тяжкої і трагічної його доби.
Відомий літературознавець з діаспори Григорій Кос-
ткж зазначав: «Через недолю свого народу і своєї бать-
ківщини він ще юнаком опинився поза межами рідного
краю. Але, одірвавшись фізично від батьківщини, він
духовно перебував з нею у повсякчасному нерозривному
зв'язку. У чужому світі він ще глибше, ще болючіше
відчував, бачив і переживав долю і воління рідного на-
роду і рідного краю. Ідея батьківщини і рідного народу
виповнювала вщерть його духовне єство, зміцнювала і
утверджувала в чужому світі його письменницький та-
лант» (22, с. 499).
Про роль і місце Уласа Самчука в історії української
літератури Степан Пінчук сказав: «Серед майстрів ук-
раїнської прози XX ст. постать Уласа Самчука чи не
найяскравіша і найсамобутніша. ...В тій галузі, яка для
нього стала справою всього життя — в живописанні ху-
дожнім словом сучасної йому української національної
історії — Самчук досягнув щонайбільших вершин» (35,
с.325).
У статті «Три роки літературного життя на емігра-
ції» *(1945—1947) Володимир Державин констатував:
«Улас Самчук, загальновизнаний корифей нашої белет-
ристичної прози 30-х років, упевнено прямує до своєї
мети — поновити велику (обсягом і задумом) повістяр-
ську прозу, перенісши її з етнографічно-побутового
або ж соціально-побутового плану на площину соборно-
національйрї та універсально-етичної проблематики»
(14, с. 580).
Улас Олексійович Самчук народився 20 лютого
1905 року в с. Дермань теперішньої Рівненської обл., в
селянській родині. У книзі «Споминів і вражень»
письменник так говорить про отчий край: «Постають в
уяві батьки, діди, рід, покоління, у цій землі їх корін-
ня, у цьому повітрі їх дух, а тим самим і моє коріння,
і мій дух. Я вирвався звідсіль і пішов у світ, але я тут
побачив світ і пізнав його. Це та точка плянети, що да-
ла мені перше опертя з ембріону моєї матері і мого
батька, з атома їх духа і тіла, щоб пізніше я став час-
тиною великого, видимого космосу, буття. І саме тому
ця трчка плянети для мене така дорога» (38, с. 523).
Початкову освіту здобув у сільській школі, потім
навчався у Кременецькій гімназії, де і виявилися його
літературні уподобання. Покликаний до війська в поль-
ській армії, У. Самчук 1927 року дезертирував і неле-
гально перейшов через кордон до Німеччини. Вступив
до Бреславського (нині Вроцлавського) університету,
невдовзі переїхав до Чехословаччини і завершив нав-
чання в Українському вільному університеті (Прага,
1929—1931). Разом із Є. Маланюком був активним
автором «Літературно-наукового вісника» (Львів). З
початком другої світової війни У. Самчук з'явився в
окупованому Львові, став редактором газети «Волинь»
(Рівне). Письменник побував на Східній Україні, з
жадібністю вивчав дивний для нього світ. У повоєнні
роки став ініціатором створення нової літературної ор-
ганізації українських емігрантських письменників —
Мистецького Українського Руху (МУР) і першим його
головбю. 1947 року емігрував до Канади, а 9 липня
1987 р. помер, похований поблизу Торонто.
У. Самчук друкуватися почав рано. Перше оповідан-
ня «На старих стежках» опублікував 1926 року у вар-
шавському журналі «Наша бесіда». На початку 30-х
років вийшла друком «Волинь» — «тетралогія, роман-
епопея», «найвизначніше творче досягнення У. Самчука,
унікальний твір в українській літературі» (С. Пінчук —
35, с. 326). У центрі — художнє дослідження життя го-
ловного персонажа Володьки Довбенка — дитини, під-
літка, юнака, який крок за кроком пізнає навколишній
світ, прилучається до сільськогосподарської праці під
мудрим керівництвом хазяїна-батька; дядько навчає
його життєвої філософії, школа вводить у таємничий
безмежний світ знань, які породжують у хлопця жагу
творчості.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57