6* 83
— На прогулянку,— сказав Багряний, криво посміхнувшись і
очима та рукою показавши на агента.
Поліщук відразу зрозумів і, засміявшись, сказав:
— А, до фабрики-кухні!..
На допиіі слідчий поставив перед , письменником питання руба:
або доля поета Чупринки (його розстріляли в 1921 р.), або доля
П. Тичини.
— Ще не відомо, яка доля буде Тичини,— відповів Багряний»
(ЗІ, с. 181).
Під час слідства І. Багряний поводився мужньо, не-
залежно, украй зухвало, не дав жодних компрометую-
чих свідчень ані про себе, ні про інших, не підписав
брехливих протоколів.
Характеризуючи «хаос і тьму кромішню» повоєнної
еміграції, серед якої залунав голос І. Багряного,
Ю. Лавріненко у статті «Іван Багряний — політичний
діяч і письменник» відзначав: «Це був голос «Тигроло-
вів». «Тигролови зробили велике діло. Вони здерли з
радянського раба шкуру зека, оста, «советського чело-
века» і показали під нею незломлену, горду людину,
повну життєвої снаги, волі до життя і боротьби. Для
старої еміграції образ Григорія Многогрішного, що по-
долав і тигрів і НКВД і вирвався у вільний світ, зда-
вався зухвалим і перебільшеним...» (43, т. 2, с. 613—
614). Здоров'я, сила, лицарськість і любов до людини
та до свого народу — ці прикмети знаходить Юрій Ше-
рех у «Тигроловах», вважаючи, що Багряний цією по-
вістю «стверджує жанр українського пригодницького
роману, українського всім своїм духом, усім спряму-
ванням, усіми ідеями, почуттями, характерами. Цим він
говорить нове слово в українському літературному
процесі» (42. Т. 2, с. 616).
Блискучий памфлет-брошура І. Багряного «Чому я
не хочу вертати на «родіну» (1946) зразу ж був пере-
кладений англійською, іспанською, італійською мовами,
став документом про страшні порушення прав людини в
СРСР: «Я не хочу повертатись на ту «родіну». Нас бе-
руть зі застосуванням зброї, але ми чинимо скажений
опір,— ми воліємо вмерти тут, на чужині... більшовики
зробили для 100 національностей єдину «совєтську ро-
діну» і нав'язують її силою — цю страшну «тюрму на-
родів», іменовану СССР» (45, с. 312).
Харківський в'язничний досвід став основою «Саду
Гетсиманського», твору, що уславив ім'я 1. Багряного
на весь світ. В цьому романі спостерігаємо «поєднання
щирого ліризму й непідробної епічності, те ж саме, ти-
84
пове для української прози, сполучення романтичного й
реалістичного начал... непримиренне протистояння силь-
ної, гордої особистості — і потужної ницої державної
машини. Нещадної і жахливої в своїй потузі і що пере-
творю звичайні (тобто неповторні) людські істоти на
колони «сірих умовних знаків, що були колись людьми»
(45, с. 314). Польський поет, перекладач Юзеф Лобо-
довський не побоявся заявити: «Значення цієї книжки,
яку я не завагався б назвати потрясаючою, переходить
далеко межі звичайної літературної оцінки». І далі:
«Парадоксально, але ця книжка, в якій справді відбу-
ваються події неймовірні і потоптується постійно люд-
ська гідність, є, по суті, одним безперервним гімном
на честь людини та її духовних якостей» (45, с. 317).
І. Багряний і як людина, і як політичний діяч, і як
письменник був щедро обдарований силою і талантом,
великим людинолюбством, оптимізмом. Вірою у воскре-
сіння свого народу, України закінчує митець роман
«Людина біжить над прірвою»:
«Відгремлять сморідні грози, відшаліють страшні
гурагани залізні, одбахкають блискавки зла й злоби...
Прийдуть знову й знову громи весняні. Проллються про-
ливні дощі громові і змиють, очистять усе. І зацвіте ряс-
ним цвітом те, чому цвісти належить, що народжене
цвісти й буяти... І згниє геть те, що своїм серцем злоб-
ним умерло, захлинулося у зненависті, вдушилось у
жорстокості,— все те, що не жило, а чаділо.
І тоді високо в небо підійметься сад чарівний, над
чадом, над злом і над смородом, буйно розквітлий, на
цій, на родючій землі. І пливтимуть над ним білосніжні
хмарки, воркуватимуть в ньому закохані горлиці, раді-
тимуть в ньому люди щасливі, а з високих його верхо-
віть, сонцем осяяних, падатимуть радісні сльози, як
перламутрові блискітки рос».
Учень: «УКРАЇНЦІ В АВСТРАЛІЇ».
Українська етнічна група в Австралії об'єднує
35 тис. населення. За даними Федерації українських
асоціацій, громада розміщена в основному в містах
(Сідней, Мельбурн, Аделаїда, Брісбен). Переважна
більшість працездатних українців зайнята у промисло-
вості, на транспорті, в торгівлі, освітніх закладах, куль-
турних установах. Лише 2% працює в сільському гос-
подарстві. Серед австралійських українців є бізнесмени,
науковці, діячі культури, власники підприємств. 95%
українських родин живуть у власних будинках, що
свідчить про високий рівень їх добробуту. Незважаючи
на географічну ізольованість, українська громада в
Австралії є однією з найкраще організованих і найак-
тивнішою у діаспорі. Серед переселенців до Австралії
більшість становлять вихідці зі Східної України, пере-
важають змішані родини, але побут і мова українців
збереглися.
Діяльність українських шкільних закладів координує
Українська центральна шкільна рада. Вона об'єднує 40
«рідних» шкіл, 9 «шкіл українознавства». Працюють
українські суботні школи. 1983 року програма українсь-
кої мови та літератури була впроваджена в Мельбурн-
ському університеті. Освітній рівень багатьох австралій-
ських українців досить високий, і вони відіграють деда-
лі активнішу роль в суспільному житті країни. .
Українські науковці об'єднані в Австралійському
відділенні Наукового товариства ім. Т. Шевченка. Серед
найпомітніших наукових праць товариства — моногра-
фія «Українці в Австралії», «Динаміка українського ко-
зацтва» І. Рибчини. Існують ряд українських культур-
них центрів, при яких діють самодіяльні драматичні,
танцювальні гуртки, хорові, вокально-інструментальні
ансамблі, об'єднання художників, літераторів. Працює
відомий український театр ім. Леся Курбаса в Мель-
бурні, діє відділення письменницької організації на За-
ході «Слово».
Учень: «ДМИТРО НИТЧЕНКО (ЧУБ)».
Поет, прозаїк, літературний критик, журналіст, сус-
пільний діяч Дмитро Иитченко народився 21 лютого
1905 року в заможній родині в Зінькові на Полтавщи-
ні. Студіював у Харкові в педагогічному інституті. Пер-
ші збірки віршів вийшли друком 1931 р. («Поезії
індустрії») та 1933 р. («На прикордонні»). У час війни
служив у радянській армії. З України виїхав 1943 року,
а від 1949 р. проживає в Австралії.
Мабуть, у цілій діаспорі немає іншої людини такої
колосальної праці, творчості і досягнень навіть у своїй
родині, де вже два молодші покоління працюють на
українському літературному полі: дві дочки — Галя
Кошарська й Леся Богуславець (письменниці), внук
Юрій Ткач (перекладач).
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57