Не гордуйте мною, сини людськi, дивлячись на зчорнiлий вид обличчя мойого, не гордуйте, а до внутрiшнiх небесних добростей, що ними мене Цар мiй i Бог мiй iз невимовноє любовi своує гойно обдарувати зводив, до краси й убору мойого придивiться. Чорне,
визнаю, обличчя моу. Бо мене гримами багатств, пихи
й умiлостi сьогосвiтньоє поцяцьковано. А ще бiльше тому, що змарнiле воно вiд посту, працi, наруги й переслiдування, котрi я постiйно в днi пiлiгримства свойого терплю, бо несу на собi хрест страждань i утискiв, iдучи за убогим i свiтом цим погорджен
им улюбленцем моєм по вузькiй i тернистiй дорозi до горнього трусалима. Чорне обличчя моу, бо тiлесноє розкошi й утiхи
в тiй мандрiвцi, покликана до чесного життя, я не отримую,
а твердою, безмежною добротою тих надiй живлячись i в тiй вiчнiй отчизнi, де i безсмертна голова моя перебувау, серце i всi помисли своє вмiщуючи, надмiрним голодом i надмiрною спрагою та тугою за цим дочасним iснуванням постiйно терзаючись, ось якi
слiдом за блаженним Августином слова промовляю: "О вiтчизно наша, благодатна i супокiйна! Здалеку до тебе по тому бурхливому морю пливучи, вiтаумо тебе, з тоє юдолi очi пiдносячи зiтхаумо i зi сльозами на твiй берег зiйти силкуумось! О надiя роду люд
ського, Христе, Боже от Бога! Очi нашi у тiй густiй дочасного життя iмлi i темрявi своую свiтлiстю освiти, аби ми припливли до порту! Веди i спрямовуй корабель наш своую правицею! Порятуй нас вiд тих небезпечних навальностей морських
i вiзьми до себе, потiхи нашоє! Ледве бачимо тебе здалеку заплаканими очима, немов зорю вранiшню, як чекауш нас на березi небесноє отчизни.
Чорне, по-трету, кажу, обличчя моу, бо нiяк сердечного болю
i кривавого плачу збутись не можу, дивлячись на велику i майже незлiченну силу людей, кровю найдорожчою безгрiшного бараняти одкуплених, яку тi багатi дари, тi дорогi клейноди й тi неоцiненнi добра, що йому одразу щедра щедрого пана рука давати волi
у, на скалку блискучого скла багатств, розкошi, пихи й короткого та непевного на цiм свiтi спокою обмiнюючи, по широкiй
i просторiй дорозi, що веде до вiчноє погибелi, весело й з охотою наввипередки бiжить. I ще дивнiше, що тi, котрi єх (за довiреним єм над ними урядуванням i пастирством) од того нещасного чину одводити i в ньому гамувати мали б, авторами єхньоє погиб
елi
i провiдниками єхнiми на тiй згубнiй дорозi стали. :
:Добре памятаючи i тi слова апостола святого: "Прошу, аби насамперед чинили просьби, молитви, клопотання, подяки за людей усiх, за царя i за тих, хто гору мау, аби тихе й спокiйне життя провадили".
Бо ж яка релiгiя так часто та густо тi апостольськi слова виконуу, як Церква свята Схiдна, де жодна служба Божа, жодна порядку церковного церемонiя анi почнеться, анi скiнчиться без возсилання просьби до всемогутнього Бога про добре здоровя i щаслив
е (з перемогою над ворогами) тривання влади короля його милостi? Отже, не Церкви святоє Схiдноє вiрнi сини, а швидше ти сам, безсоромний язиче, iз меж, так би мовити, обох повинностей своєх вискакууш, (виступаючи) i проти Бога, бо явнi для всiх правд
у й невиннiсть безбожно вражауш, порушуючи мiру, i проти короля його милостi, пана нашого милостивого, бо вiрних i нi в чому не запiдозрених, правом жодним не поконаних пiдданих його поштиву та з цнотливих учинкiв набуту славу безсоромно щипауш i пер
ед усiм свiтом тiую своую друком виданою брехнею у неславу вводиш.
Та ще й у чому? У тому, що добре обумовлене право посполите мати хотiли, щоб коли хто-небудь на кого-небудь у образi маустату короля його милостi звинувачення звiв, але того не довiв, то щоб сам за те був би караний, аби за те його як слiд (про що не
кому iншому, а тiльки самому королевi його милостi, i то на сеймi вальному розгляд чинити належить) нагороджено було.
А хiба ти не знауш того, що i сам його милiсть король, помазаник Божий, на заочне оскарження i за марними та слабкими доказами нiкого карати не мау? Хто ж тебе таким безсоромним
i неправедним суддею учинив, щоб ти честь людям поштивим (дасть Бог, своує ранiше можеш позбутися) одсуджував, лаяв єх, злословив на них та ще й непристойними назвиськами єх хрестив, i не тiльки людей посполитих мiських, а й духовних i багатьох значн
их стану шляхетського осiб, котрi в тiй Церквi старожитнього визнання свого узвичауним, належним i Богу милим способом заживають, не поминувши i єх милостей панiв суддiв головних трибунальських?
А вiдаючи, що особливоє за те похвали та подяки гiдний, не хотiв ти й очей на свiт при тому безсоромному скриптi своуму показати, а машкарою, аби тебе нiхто пiзнати не мiг, прикрився. Сумлiння, хоч i дуже тобою загамоване, на таку явну безсоромнiсть
пiти тобi не дозволило, аби ти з тiую фальшивою повiстю своую обявився, а [вчинив ти так], як хитрi i вправнi розбiйники дiють: за стiною затауно стоячи, тими ядовитими скажених слiв стрiлами на цнотливих стрiляуш.
Але з якою, скажи менi, метою те чиниш? Чи для того, аби уднiсть з Церквою римською (котроє ти adhaerentemя1 cебe виказууш) вiдбутися й угрунтуватися могла? Але зваж, що тим самим безбожником здаушся, бо хочеш, щоб хвала (як ти розумiуш) Божа твоую б
рехнею збагачена стала.
Хiба ж коли правда оголошувала себе фальшем i брехнею? Швидше, справдi, вогонь з водою i темрява зi свiтлом, анiж тi двi протилежнi речi поуднатися можуть. Хiба ж не бiльшу ганьбу
i шкоду Церквi своєй ти чиниш, коли, правдою i Письмом Святим овечок Христових не маючи змоги переконати, до тих непристойних брехень i безбожних навiтiв удаушся? Хiба ж не свiдчиш тим самим, що ти не од Бога, котрий, будучи сам правдою, в правдi зал
юблених синами своєми називау, єх свiтлiстю обличчя свойого навiки звеселяти i наповняти обiцяу. А що мовить про тих, котрi неправду громадять, послухай: "Ви зате, - править, - з вiтця вашого диявола". А чому, там само далi додау: "Той, - править, -
не встояв у правдi, бо немау в ньому правди; коли каже вiн неправду, то своу каже, бо вiн з неправдивий i отець неправди". :
РОЗДIЛ I,
в якому мiститься плач, або нарiкання
церкви святоє Схiдноє на злочинних синiв
Горе менi, злиденнiй, ой леле, нещаснiй, звiдусiль в добрах моєх обiдранiй, ой леле, на ганьбу тiла мого перед свiтом iз шат роздягненiй! Бiда менi, незносними ладунками обтяженiй! Руки в оковах, ярмо на шиє, пута на ногах, ланцюг на стегнах, меч над
головою двосiчний, вода пiд ногами глибока, огонь з бокiв невгасимий, звiдусiль волання, звiдусiль страх, звiдусiль переслiдування. Бiда
в мiстах i в селах, бiда в полях i дiбровах, бiда в горах i в земних безоднях. Немау жодного мiсця спокiйного анi житла безпечного. День у болiстях i ранах, нiч у стогнаннi й зiтханнi. Влiтку спека до млостi, взимку мороз до смертi: бо ж гола-голiсiн
ька i аж на смерть гнана буваю. Колись гарна й багата, тепер споганiла й убога. Колись королева, всьому свiтовi люба, тепер усiма зневажена
i спечалена.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294 295 296 297 298 299 300 301 302 303 304 305 306 307 308 309 310 311 312 313 314 315 316 317 318 319 320 321 322 323 324 325 326 327 328 329 330 331 332 333 334 335 336 337 338 339 340 341 342 343 344 345 346 347 348 349 350 351 352 353 354 355 356 357 358 359 360 361 362 363 364 365 366 367 368 369 370 371 372 373