I тiльки потiм уже, потiм я
влялася вона во образi мужеськiм - во образi Бого-чоловiка. :
IV
(З твору "Наркiс або -
пiзнай сам себе").
тсть предревня притча про парубка Наркiса, що подивився на себе у воду i закохався на смерть. Сей учинок Наркiса можна назвати словами: пiзнай самого себе. Хочеш бути задоволений iз себе - пiзнай самого себе. Хто прозрiв у водах тлiнности красоту дух
а свого, той не в що зовнiшну, не в тлiнности своує воду, а в саму суть свою закохауться. Наркiс на полотнi тлiнноє плотi своує побачив нерукотворенний образ, iже усть сiяння слави Отця.
Так ми бачимо людей, як би хто показував нам одну людську ногу чи пьяту, закривши усе тiло й голову. Ти й сам себе бачиш, а не розумiуш сам себе i не знауш. А не знати себе самого - се все одно, що втратити себе, згубити. Коли в твоєм домi десь зарит
ий скарб, а ти про нього не знауш, то тобi все одно як би того скарбу й не було. Отже пiзнати самого себе, знайти себе i знайти людину - се все одно. Але ти себе не знауш, бачиш в собi одну землю, отже нiчого не бачиш. Одно - дивитися на тiнь дуба,
а друге - на самий дуб. Отже ти тiнь свою тiльки бачиш, тобто, просто сказавши, нiчого не бачиш. Так i виходить, що ти сам себе зроду не бачив.
Тiло наше само нiчого не може, ним роспоряжауться мисль: вона розсуждау, радить, опредiляу, велить, а тiло тiльки як приборкана скотина або як хвiст волочеться за думкою. Значить головне в нас - то усть думка.
Але й земля липка дуже; нескоро можна вирватися з плотськоє думки, бо вона ж родиться в плотському нашому життю, по землi повзау, плотi бажау. Та Господь знайшов мудрого проти мудрого, змiя на змiя, сiмья проти сiмени, землю проти землi, рай на мiсце
пекла, живе замiсць мертвого, правду свою на мiсце брехнi. Вiра - от се усть iстинне око, яким, минаючи видимiсть, бачити можна iстинну людину.
Як на картинi видимi краски сами по собi нiщо, тiльки грязь, а головне - той рисунок, що вони дають, так i в людинi. Та не тiльки в людинi, а i в звiрях, i в деревах, i в травах. Дух все вилiпляу, дух i держить. Але ми почитаумо в тiлi тiльки прах, а
мислiю вище не пiдiймаумося, не думаумо, що то ж Бог битiу усьому. Вiн у деревi iстинне дерево, в травi трава, в музицi музика. Бо Господь, i Дух, i Бог - се одно. Вiн дивнеу в усiм i нове в усiм робить сам собою, i iстина Його в усiм во вiки пребув
ау. А решта - то тiльки зовнiшнiсть, тiльки тiнь Його, пьята Його, пiднiжжа Його
i ветха риза.
По великих садах роблять часом здоровеннi клiтки, обволiкають єх залiзними сiтками, i багато птичок безперестанно в серединi там колотяться, то в один, то в другий бiк бьються, але нiде пролетiти не можуть. Отак i нашi серця мечуться й мучаться в стi
нах видимости. Бо що може бути вужче й тiснiше видимости?
Як же ж нам вилетiти звiдти, коли ж ми давно, з самого дитинства напоунi лукавим духом, засiянi змiєним насiнням, щоби тiльки одну видимiсть, зовнiшню тьму любити та за нею ганятися? Чи вилетить же, як птиця, серце наше з клiтки землi?
Ох, не вилетить - бо ми не вiримо, що зверх видимости у ще щось, чого не можемо полапати й аршином помiряти. I хоч приймемо насiння благословенне, начало спасенiя нашого, але воно буде у нас безплодне - бо ми любимо зовнiшнiсть, звикли до неє i не мо
жемо подумати, що видимiсть може зогнити, як зерно, але невидима сила зостанеться. А без того согниття новий плод нiяк не може родитися.
З ким можна зрiвняти iстинну людину?
З повним i добрим колосом пшенишним. Чи не в зернi закрилося все i чи не весною виходить, движиме невидимою силою? I тодi зерно починау давати щось нове, коли зовнiшнiсть уся вже на нiм зогнила, i те нове - то вже не вiд плотi, а вiд Бога.
Пiдiйми ж вiд землi думку свою i зрозумiй, що носиш в собi людину вiд Бога рожденну. Побачив ти в зернi легеньку зовнiшнiсть, в котрiй закрилася таумно дiйснiсть невидимого Бога - поглянь тепер i на себе. Старенька солома не боється погибелi: як iз з
ерна вона вийшла, так в зернi й закриуться. Чого ж ти трепещеш? Не бiйся. Роскрий своу серце для приняття вiри, бо яке ж то сильне зерно в тобi, в самiм тобi! Небо видиме i земля - все
в твоєм зернi сокрите. :
VI
(З твору "Дружня розмова
про душевний спокiй").
Змiряли ми море, землю, повiтря, небеса, потрiвожили внутрiшнiсть земельну ради металiв, розмежували плянети, повiдшукували гори на мiсяцi, найшли невидимих свiтiв нещислиму кiлькiсть, будуумо дивовижнi машини, засипаумо безоднi, зупиняумо воду - Бож
е, чого ми тiльки не вмiумо? Чого ми тiльки не можемо?
Але горе, що при всiм тiм чогось великого не стау. Немау чогось, чого й назвати не вмiумо. Знаумо, що не стау чогось, а що воно таке - не розумiумо. I похожi ми на безсловесну дитину, що тiльки плаче; воно i не знау i сказати не може в чiм йому потре
ба, саму тiльки досаду вiдчувау.
I се явне душi нашоє незадоволення чи не позволяу нам догадатися, що всi отi науки не можуть думки нашоє наситити. Безодня душевнi ними не наповняуться. Пожерли ми несчислиме множество систем: плянетами, плянет з горами й морями, але не втоляуться на
ша жажда. Математика, медицина, фiзика, механiка, музика iз своєми сестрами - чим бiльше єх вкушаумо, тим гiрше палить серце наше голод i спрага, а ми все не догадуумося, що то все тiльки служницi при панi, хвiст при головi.
Я наук не хулю, навпаки - я хвалю й найпослiднiше ремесло. Але те хули у достойне, що, на сi науки надiючися, забуваумо ми найвищу науку - науку щастя людського, до якоє всякому вiку, всякiй землi, всякому полу й зросту завжди дверi вiдчиненi. Що ж м
оже зробити нас щасливими?
Наше щастя живе у внутрiшнiм спокою серця нашого, а спокiй - у згодi з Богом. Чим хто згiднiший з Богом, тим вiн спокiйнiший, а значить i щасливiший.
Щасливий той, хто живе по волi благого Духа - Господь буде на всiх путях його. А що нас вводить у пагубу, так се от сi чотирi рiчи:
А. Братися за те, що тобi не пiдходить.
Б. Нести обовьязок, противний твоєй природi.
В. Обучатися, до чого не родився.
Г. Дружити, з ким не рожденний дружити.
Отже бути щасливим - се значить пiзнати себе чи то свою природу, взятися за свою долю i робити своу дiло. Найкраща душа не може бути спокiйною, коли вона несе обовьязки, до яких не родилася. Та й як же єй бути спокiйною, коли вона втратила радiсть се
рця? А як же єй не втратити, коли замiсць добра обижау i приятелiв кревних, i ближнiх i дальнiх, i землякiв i чужостороннiх? А як же єй не обижати, коли вред приносить суспiльности? А як же не вредити, коли нема невтомноє працi? А звiдки ж може узяти
ся труд, коли нема охоти до нього? А де вiзьмеш охоту без природного до того нахилу? Отже природа й усть первоначальна усьому причина. Вона мати охоти, а охота гiрша неволi по приказцi. Охота радууться труду як синовi своуму, робить труд солодким. :
Часто так виходить, що багато людей тiкають вiд хлiборобства. Кидаються на всякi иншi должности, хоч може вони й не пiдхожi зовсiм до них. А мiж тим тiльки природний труд у солодкий труждающемуся.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294 295 296 297 298 299 300 301 302 303 304 305 306 307 308 309 310 311 312 313 314 315 316 317 318 319 320 321 322 323 324 325 326 327 328 329 330 331 332 333 334 335 336 337 338 339 340 341 342 343 344 345 346 347 348 349 350 351 352 353 354 355 356 357 358 359 360 361 362 363 364 365 366 367 368 369 370 371 372 373
влялася вона во образi мужеськiм - во образi Бого-чоловiка. :
IV
(З твору "Наркiс або -
пiзнай сам себе").
тсть предревня притча про парубка Наркiса, що подивився на себе у воду i закохався на смерть. Сей учинок Наркiса можна назвати словами: пiзнай самого себе. Хочеш бути задоволений iз себе - пiзнай самого себе. Хто прозрiв у водах тлiнности красоту дух
а свого, той не в що зовнiшну, не в тлiнности своує воду, а в саму суть свою закохауться. Наркiс на полотнi тлiнноє плотi своує побачив нерукотворенний образ, iже усть сiяння слави Отця.
Так ми бачимо людей, як би хто показував нам одну людську ногу чи пьяту, закривши усе тiло й голову. Ти й сам себе бачиш, а не розумiуш сам себе i не знауш. А не знати себе самого - се все одно, що втратити себе, згубити. Коли в твоєм домi десь зарит
ий скарб, а ти про нього не знауш, то тобi все одно як би того скарбу й не було. Отже пiзнати самого себе, знайти себе i знайти людину - се все одно. Але ти себе не знауш, бачиш в собi одну землю, отже нiчого не бачиш. Одно - дивитися на тiнь дуба,
а друге - на самий дуб. Отже ти тiнь свою тiльки бачиш, тобто, просто сказавши, нiчого не бачиш. Так i виходить, що ти сам себе зроду не бачив.
Тiло наше само нiчого не може, ним роспоряжауться мисль: вона розсуждау, радить, опредiляу, велить, а тiло тiльки як приборкана скотина або як хвiст волочеться за думкою. Значить головне в нас - то усть думка.
Але й земля липка дуже; нескоро можна вирватися з плотськоє думки, бо вона ж родиться в плотському нашому життю, по землi повзау, плотi бажау. Та Господь знайшов мудрого проти мудрого, змiя на змiя, сiмья проти сiмени, землю проти землi, рай на мiсце
пекла, живе замiсць мертвого, правду свою на мiсце брехнi. Вiра - от се усть iстинне око, яким, минаючи видимiсть, бачити можна iстинну людину.
Як на картинi видимi краски сами по собi нiщо, тiльки грязь, а головне - той рисунок, що вони дають, так i в людинi. Та не тiльки в людинi, а i в звiрях, i в деревах, i в травах. Дух все вилiпляу, дух i держить. Але ми почитаумо в тiлi тiльки прах, а
мислiю вище не пiдiймаумося, не думаумо, що то ж Бог битiу усьому. Вiн у деревi iстинне дерево, в травi трава, в музицi музика. Бо Господь, i Дух, i Бог - се одно. Вiн дивнеу в усiм i нове в усiм робить сам собою, i iстина Його в усiм во вiки пребув
ау. А решта - то тiльки зовнiшнiсть, тiльки тiнь Його, пьята Його, пiднiжжа Його
i ветха риза.
По великих садах роблять часом здоровеннi клiтки, обволiкають єх залiзними сiтками, i багато птичок безперестанно в серединi там колотяться, то в один, то в другий бiк бьються, але нiде пролетiти не можуть. Отак i нашi серця мечуться й мучаться в стi
нах видимости. Бо що може бути вужче й тiснiше видимости?
Як же ж нам вилетiти звiдти, коли ж ми давно, з самого дитинства напоунi лукавим духом, засiянi змiєним насiнням, щоби тiльки одну видимiсть, зовнiшню тьму любити та за нею ганятися? Чи вилетить же, як птиця, серце наше з клiтки землi?
Ох, не вилетить - бо ми не вiримо, що зверх видимости у ще щось, чого не можемо полапати й аршином помiряти. I хоч приймемо насiння благословенне, начало спасенiя нашого, але воно буде у нас безплодне - бо ми любимо зовнiшнiсть, звикли до неє i не мо
жемо подумати, що видимiсть може зогнити, як зерно, але невидима сила зостанеться. А без того согниття новий плод нiяк не може родитися.
З ким можна зрiвняти iстинну людину?
З повним i добрим колосом пшенишним. Чи не в зернi закрилося все i чи не весною виходить, движиме невидимою силою? I тодi зерно починау давати щось нове, коли зовнiшнiсть уся вже на нiм зогнила, i те нове - то вже не вiд плотi, а вiд Бога.
Пiдiйми ж вiд землi думку свою i зрозумiй, що носиш в собi людину вiд Бога рожденну. Побачив ти в зернi легеньку зовнiшнiсть, в котрiй закрилася таумно дiйснiсть невидимого Бога - поглянь тепер i на себе. Старенька солома не боється погибелi: як iз з
ерна вона вийшла, так в зернi й закриуться. Чого ж ти трепещеш? Не бiйся. Роскрий своу серце для приняття вiри, бо яке ж то сильне зерно в тобi, в самiм тобi! Небо видиме i земля - все
в твоєм зернi сокрите. :
VI
(З твору "Дружня розмова
про душевний спокiй").
Змiряли ми море, землю, повiтря, небеса, потрiвожили внутрiшнiсть земельну ради металiв, розмежували плянети, повiдшукували гори на мiсяцi, найшли невидимих свiтiв нещислиму кiлькiсть, будуумо дивовижнi машини, засипаумо безоднi, зупиняумо воду - Бож
е, чого ми тiльки не вмiумо? Чого ми тiльки не можемо?
Але горе, що при всiм тiм чогось великого не стау. Немау чогось, чого й назвати не вмiумо. Знаумо, що не стау чогось, а що воно таке - не розумiумо. I похожi ми на безсловесну дитину, що тiльки плаче; воно i не знау i сказати не може в чiм йому потре
ба, саму тiльки досаду вiдчувау.
I се явне душi нашоє незадоволення чи не позволяу нам догадатися, що всi отi науки не можуть думки нашоє наситити. Безодня душевнi ними не наповняуться. Пожерли ми несчислиме множество систем: плянетами, плянет з горами й морями, але не втоляуться на
ша жажда. Математика, медицина, фiзика, механiка, музика iз своєми сестрами - чим бiльше єх вкушаумо, тим гiрше палить серце наше голод i спрага, а ми все не догадуумося, що то все тiльки служницi при панi, хвiст при головi.
Я наук не хулю, навпаки - я хвалю й найпослiднiше ремесло. Але те хули у достойне, що, на сi науки надiючися, забуваумо ми найвищу науку - науку щастя людського, до якоє всякому вiку, всякiй землi, всякому полу й зросту завжди дверi вiдчиненi. Що ж м
оже зробити нас щасливими?
Наше щастя живе у внутрiшнiм спокою серця нашого, а спокiй - у згодi з Богом. Чим хто згiднiший з Богом, тим вiн спокiйнiший, а значить i щасливiший.
Щасливий той, хто живе по волi благого Духа - Господь буде на всiх путях його. А що нас вводить у пагубу, так се от сi чотирi рiчи:
А. Братися за те, що тобi не пiдходить.
Б. Нести обовьязок, противний твоєй природi.
В. Обучатися, до чого не родився.
Г. Дружити, з ким не рожденний дружити.
Отже бути щасливим - се значить пiзнати себе чи то свою природу, взятися за свою долю i робити своу дiло. Найкраща душа не може бути спокiйною, коли вона несе обовьязки, до яких не родилася. Та й як же єй бути спокiйною, коли вона втратила радiсть се
рця? А як же єй не втратити, коли замiсць добра обижау i приятелiв кревних, i ближнiх i дальнiх, i землякiв i чужостороннiх? А як же єй не обижати, коли вред приносить суспiльности? А як же не вредити, коли нема невтомноє працi? А звiдки ж може узяти
ся труд, коли нема охоти до нього? А де вiзьмеш охоту без природного до того нахилу? Отже природа й усть первоначальна усьому причина. Вона мати охоти, а охота гiрша неволi по приказцi. Охота радууться труду як синовi своуму, робить труд солодким. :
Часто так виходить, що багато людей тiкають вiд хлiборобства. Кидаються на всякi иншi должности, хоч може вони й не пiдхожi зовсiм до них. А мiж тим тiльки природний труд у солодкий труждающемуся.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294 295 296 297 298 299 300 301 302 303 304 305 306 307 308 309 310 311 312 313 314 315 316 317 318 319 320 321 322 323 324 325 326 327 328 329 330 331 332 333 334 335 336 337 338 339 340 341 342 343 344 345 346 347 348 349 350 351 352 353 354 355 356 357 358 359 360 361 362 363 364 365 366 367 368 369 370 371 372 373