Одарка напекла для нього мазуркiв з петльованої нулiвки на маслi та
яйцях... Зi сльозами на очах вiддавала Єлисеєвi пакуночок. Той iде на
пошту... Але чи "получить" вiн все? Хто те знає. То ж у тiй Германiї,
кажуть, брукву сушену на потеруху труть i з того хлiб печуть. Як же "вони"
"йому" такi мазурки пропустять.
Наступили жнива. Пашня поросла вище голови, а зерно, якого навiть старi
люди вiд прадавна не пам'ятають. Жито буйне, як лiс. Колосся - п'ядiнь
цiла. Пшениця лягла вiд тягару. Овес аж дзвонить. Навiть молоденький
Матвiїв садочок наївно вродив i нелiтнi яблуньки дали плоди зовсiм подiбнi
на всякi iншi - плоди раннього юнацтва.
Матвiй брав цього лiта над мiру. Поле, мов лютий пан, скувало кайданами
по руках i ногах своїх рабiв. I тiльки сонце здiйметься, тiльки роса
дозволить класти покiс - родина вся, нлече в плече, при працi.
- Шляхом все "фiри" йдуть.
- Людоньки, людоньки! Нащо ви все тото робите? Ой, пустять його козаки
з димом, ой, пустять.
- Ну, хай пустять, а на полi не смiє клякнути. Умер би чоловiк,
дивлячись, що такий хлiб на полi гине...
Не вiрив Матвiй, щоб "нашi" отак себе осоромили, щоб край цей чудесний
мадярвi на поталу дали. Вiн вже думу привабливу пестив, що надходить
нарештi час, коли можна буде зняти з плеч своїх тягарi боргiв, бути
чистим, свобiдним з своїм куснем хлiба у своїй хатi.
Часом у недiлю збирав бабню на нараду. Збирав усю ту "погань", якої
колись "терпiти не мiг", i розгортав перед ними плани. Мовляв, зародило,
цiна кругла на пашню пiшла, сипнемо пудами зерна i заплатимо готiвкою - на
ось, мовляв, на стiл купу тисячок, зiбраних нами на наших ланах.
Бабам та рада "по нутру". Їх гордiсть господинь досягла найвищого
мiсця. Чоловiкiв нема... Дарма! Вся честь на них ляже. Тi "кров лили", а
цi землю тисячками сплачували, до пуття привели. Це можна буде цiле життя
чоловiкам "у вiчi цвiркати".
По двох недiлях вернувся вiд окопiв басиль. Чорний, з опаленою на носi
шкiрою, що лущилась, з довгим вилинялим волоссям. Володько розпитує його,
як там йому поводилось, але Василь оповiдає неохоче.
- От другий раз сам пiдеш i побачиш. Як накормлять тебе чаєм з цегляним
хлiбом,- не бiйсь, не захочеш танцювати.
Спали у нашвидку збудованих будах. Працювали ввесь час у лiсi. Заробив
чотирнадцять рублiв, але додому тiльки половину принiс. Все на харчi
пiшло, бо "казьонного" мало.
Дома озимина вже зiбрана. Треба набивати грабки пiд ячмiнь та овес. По
полях їздять iнженернi щось мiряють. Кажуть, i тут будуть копати окопи.
Шлях став дуже гамiрним. День i нiч зо сходу i заходу їхали пiдводи. З
заходу "галицiяни", зо сходу київцi, подiльцi. Цих гнали "до окопiв" на
цiлi мiсяцi. З'явилися якiсь чужi жовтi, косоокi люди. Привезли юрби
китайцiв, татарiв, киргизiв. Все це дешева, слухняна, невибаглива робоча
сила. На сотнi кiлометрiв у ширину розгорнулася праця - закрiплення
запiлля. Здовж Iкви рили глибоченнi викопи, клали дерев'янi дороги, робили
мости.
По дорогах, по селах, на полях i лiсах безконечнi бiженецькi табори.
Звiдки вони? Де тих людей стiльки набралося? Сiрi, понурi, заклопотанi,
переляканi. Небо захмарилось, розпочалася сльота, дороги розбилися. Над
лiсами дим здiймається. Пiд кожною деревиною, нiби комахи, метушаться
змоклi люди. По полях блукає худоба. Расовi, виплеканi дбайливо
господинею, корови падали серед дороги i нiякi скарги, благання i плачi не
в силi були звести їх на ноги.
Все посувалося далi на схiд. А зо сходу знов хвиля за хвилею котяться
навали людей. Безконечнi потяги везли "гарматне м'ясо". Дорогами сотнi
верстов гнали отари сiрих степових волiв "на порцiї". Прищуленi
"солдатiки-нєхлюдкi" у подертих шинелях день по день пiдганяють худобу,
пасуть, де попало, на селянських полях.
А фронт все ближче пiдсувався до границь велетенської iмперiї. У
запiллю безлад i сутужна праця. Чути впертий спротив, напруження, але
все-таки гнулася, трощилась лiнiя фронту i якась неймовiрна сила своєю
дужою долонею свавiльно вiдгортала багатомiльйонну армiю з її володiнь.
I дивувалися люди тiй потустороннiй силi. Хто там? Яка Божа кара? Що
вони, зi сталi кутi, безсмертнi? Як виглядає той могутнiй борець, що гне
карк непереможному велетневi?
Ох, як гостро, кантато ставали перед Володьком цi питання. Хведот. Що
йому? Вiн приймає усi подiї - днi, ночi, години - просто, безпосередньо,
без впливу власної на це волi i без спротиву. Але Володько... Цей виходить
на поле, зжате житнисько, що на ньому засiвалося висипане зерно (батько не
вправився вчасно ззяблювати), дивитися з пригiрка на шлях, всiяний возами,
худобою, людьми, i дума його, мов молодий орел, знiмається над усiм -
високо, високо, щоб звiдтiль з недосяжної головокружної висоти обняти
страшну, небувалу дiю, що вiдограється на його очах. I вiн не нарiкає на
час. Нi. Навпаки. Йому здається, що тiльки йому судилося бачити драму,
якої вiдгуки лунатимуть у майбутньому цiлi вiки, тисячолiття. Йому
здається також, що всi тi люди там на шляху, там на двiрцях, там на
залiзницях i нарештi, там - на гранi життя i смертi, де впадають" брати,
батьки,- що всi вони навмисне створенi для нього, для його цiкавостi, для
його ненаситнього бажання великих переживань.
Вiн нiколи не чує себе малим, сiльським хлопчиною у подертих штанцятах.
Нi. Нi. Хто б так подумав, жорстоко помилився б. Вiн чує себе володарем
цього всього.
Гур! Гур-гур! Земля на сотнi кiлометрiв тремтить вiд говору сталевих
потвор. Цi згуки, мов музика, лоскочуть його неусвiдомлене ядро душi.
I мало було "оцього навкруги". Це до огиди мало. "Руская победоносная
армiя", перед якою ще недавно схиляв у пошанi чоло, стала так знайомою,
сiрою i навiть не "грандiозною", як стара обридла кiмната. Хотiлося
пiзнати далi туди "за фронт". Хто там? Уявляв собi "тамтих" воякiв,
старшин. Уявляв собi їх одяги, їх обличчя. Хотiв знати, чи i вони вмiють
так само думати, бути такими великими й блискучими "офiцерами" з такими
чортячо-гордими виразами, як "нашi". Бачив речi тих воякiв i кожну з них
оглядав, як надзвичайну дивовижу. "Не така, як у наших". Може, лiпша, а
може, гiрша. Спочатку була безперечно гiрша. "Наша" лiпша. Пiсля вкрався
сумнiв. I разом з тим сумнiвом зменшилась сила, велич, вартiсть "свого".
Бачив полоненого. Це вбога, чорна, вихоплена з огню на цей бiк, людська
комердяка. Дивився на неї без страху, без спiвчуття - з погордою. Не було
на нiй нi порядної "шинелi", нi чобiт. Черевики з обмотками, якась
каптурка на головi.
Iнодi хотiв уявити собi тих у черевиках з обмотками, у смiшних
каптуриках людей при зброї, як вони ходять у себе, як говорять, їздять
автами.
О, тодi вони, напевно, не такi вбогi.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294