..
Саме вартував Сергiй i Никон. Сергiя чомусь арештовано.
(Трохи пiзнiше). Цього самого дня пiд вечiр ми тренували на грищi...
Прийшов Никон... Вiн був на полiцiї й бачив Сергiя. Той казав, щоб я
стерiгся. Мене хочуть арештувати... А в полудень я був у читальнi...
Прийшов Роман. Знаєте, каже,, що говорив козак? Коли хочуть знати, хто
обiкрав кооператив, хай поглянуть на руки Володька...".
"ЗI. V. (уривки). Раненько я вже був на селi. Заходив до Сергiя... Його
ще не випустили. Головне, щоб не довiдались мої батьки, бо як могтиму їм
це пояснити? Минулу нiч а не мiг спати... У селi зустрiв Наталку. Сказав
їй все. Вона дивилась на мене перелякано. Не бiйся, казав їй. Хто
повiрить, що я можу бути злодiєм? Козак, вуйт i полiцiя. Вона засмiялася
крiзь сльози.
(Пiзнiше). Вернувся Сергiй. "Ну, як? Як?" - засипаю його питаннями. Вiн
невинно смiється. Вже, каже, всi з'їхали з глузду; весь час питали за
тебе. При цьому вiн оповiв також про ту крадiж. Дверi кооперативу були
замкненi маленькою колодочкою... Злодiй легко вiдкрутив її залiзною
палицею. Сергiй, що був на вартi, почув його, бiг за ним i навiть схопив
його за полу. Але вiн вдарив Сергiя палицею по руцi i вирвався... Трохи
далi злодiй заплутався в загородi колючого дроту в Семеновому саду. Тепер
я розумiю, чому козак радив оглянути мої руки. Але цiкаво, звiдки вiн знав
про той колючий дрiт?".
Тут Володькiв щоденник на деякий час уривається. Вiн не мав для цього
бiльше нагоди. Весь час був то на селi, то на грищi, то у Сергiя, то у
Наталки, то у читальнi. Нiколи ще не проявляв такої рухливостi. Прибiгав
до читальнi... Подивився, посидiв, перегорнув швидко часопис, зривався i
бiг далi. У Наталки сiдав i мовчав.
- Чого мовчиш? - питала вона.
- Хiба не можна? - вiдповiв.
- Але ж не так... Не так... Ти... - вона не знала, як це висловити.
- Не бiйся, дiвчино. Не збожеволiю,- I мовчав далi. Ч до часу сердито
спльовував. Наталка присiдала до нього.
- Не можна ж так, Володьку,- казала вона i рукою розгортала, то
згортала його волосся. Вiн поволi звертав на неї погляд i вперто дивився
до її очей. Вона не ухилялася, а навпаки... її погляд все глибше i глибше
вникав до йог очей... Вiн протягав руку, обiймав її, а потiм казав:
- Слухай. А що ти будеш робити, коли мене тут не буде Погляд її швидко
вiдривався вiд нього й опадав... Дивилась у землю. Потiм знизувала плечима
й коротко казала?!
- Не знаю.
- Хм... - казав вiн сам до себе,- От... Так...
Швидко встав.
- Iду, Наталко!
- Йдеш? Куди? - вона не встала, тiльки швидко пiдняла, голову. Руки
зацiпленi в пеленi.
- Йду. Сьогоднi мене арештують! Так. I то за крадiж.. Вона поволi
пiднялася, пiдiйшла до нього... Груди її торкаються його грудей. Руками
взяла його руки вище лiктiв
Дивилася до очей.
- Володю... Я пiду... Прошу, прошу... Ти ж був тiєї ночi зо мною...
Буду свiдчити... Вiн круто одвернув голову.
- Не потребую свiдкiв! - твердо сказав вiн.- Я? Свiдкiв? - брови його
насупились. Уста майже злилися. Потiм вiн обняв тiсно Наталку, поцiлував,
вирвався з обiймiв i шов.
Пiшов просто додому. Вечорiло. Поки дiйшов, на землю лягла нiч. Хотiв
їсти, але не пiшов до хати. Спати ще рано, i подався на садок. Iшов
стежкою до копанки й мiж деревами почув батькiв кашель. Зупинився. "Чи
знає вiн?" - майнула в головi думка. Вiн був у церквi, бачив рiзних людей.
- Це ти? - чує Володько батькiв голос. Вiн не називає iменi, але син
знає, що батько думає про нього...
- Я,вiдповiв Володько. Мiж батьком i сином стоїть, дерево. Вони бачать
тiльки свої чорнi постатi. Деякий час мовчки вони взаємно наближаються.
Ось стоять зовсiм близько. Батько бачить виразно синову постать, а син
батькову. "Так, так..." - бiжать у Володька думки... "Вiн знає..." Але син
не вiдступив.
- Не спите? - спитав вiн. Не знає сам, чому спитав це. Не було iншого
слова.
- Нi... Нi... Такий вечiр... Не спиться... - поволi, лагiдно проговорив
Матвiй. А потiм додав: - Немає сну.
- А-а, краще йдiть... Вiдпочиньте,- сказав Володько так само чужим
голосом.
- Ходжу от i згадую... Лiзуть на думку молодi лiта. Вони обидва, нiби
по змовi, повернули в напрямку до копанки. Там голосно скреготали жаби й
зводився ледве помiтний туман. Кущi густих верб поволi в загальних рисах
виступали з туману.
- Я оженився в дев'ятнадцять, а то ще було перед женячкою... Був
молодий... Силу мав... Дiтьми нас не пестили, але, дав Бог, виросли. Я,
бувало, зводив у однiй руцi мiх три пуди. На плечi мiг i десять взяти.
Єлисей... Той трохи слабший. Зате, коли треба звинутися, або пiдбiгти, то
я вже з ним не постачив... Я був трохи тяжкий.
А Запорожже наше було тодi ще мале, Трихон (ще молодий), Стратон
(пристав пiзнiше, як взяв Югеню) i ми. Двi хати й городженi клунi. А
кругом були лiшники... сад... (Тут Матвiй себе перебив). Сад? Не такий
сад, як це... От сторчало безладно кiлька сливок, кiлька морель, кiлька
дичок-грушок i пара, нiби кращих, яблунь-папiрiвок... Але гарно було...
Весна, бувало, прийде, так того квiту... Я щось тепер i не помiчаю
такого... А що було птаства. Бувало, ранками такий гамiр, що в ухах
лящить. Соловiї ото зграями лiтали... Не знаю, де вже те й подiлось... А
отам... Знаєш? У ровi, бiля копанок? Там же було багно... I рiчка звiдти
витiкала... Ми вже пiсля... Я та Єлисей, почали його гатити, а рiчка на
наших очах висохла. Далi за нашим почади люди "з-за рову" копани копати на
коноплi, дiстали джерельну воду, i знов стала рiчка... Але маленька...
струмочок... I тепер вiн є... Отак було... Наш хутор на горi, як замок, а
навколо долини... Хто його Запорожжем назвав - невiдомо... Ми... - я та
Єлисей - не раз, бувало, морочим над цим голову. Бо де ж таки: Запорожже,
Запорожже, а що то таке - нiхто не знає... Навiть ми, нiби запорожцi... Та
й почав я докопуватись... У монастирi був дуже старий чернець Зосима...
Вiн знав багато... У-у-у... (Тут Матвiй трусив головою, нiби хотiв
пiдкреслити знання Зосими)... Книги рiзнi читав... Старi книги... Знав i
перекази... Людей дуже старих пам'ятав i розпитував їх, i все списував...
Такий був старий... Не бачив добре... Наложить грубi окуляри, возьме в
руки гусяче перо й пише... Дверi його келiї не замикалися... Прийдеш,
постукаєш, а вiн не чує... Вiдкриєш дверi, а вiн пише й не чує... Коли
торкнеш за рукав - вiдiрве очi вiд паперу: "Це ти, Матвiю?". Мене вже
знав... А говорив все по-нашому... Такий старенький, добрий дiдок, царство
йому небесне!
Тут Матвiй на хвильку вриває мову, а потiм продовжує:
- Так от вiн раз менi й каже: "Е, Матвiю, Матвiю... Не знаєш ти свого
роду... А був то рiд славний... Ти звешся Довбенко? По-вуличному Гуца? А
чи знаєш, що твiй прадiд звався Довбня-Гуца й був козаком запорозьким?
То-то, каже... I був то козак, каже, не посполитий, а зацний...". Так i
сказав.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294