.. Але й... деiнде... Навiть у Києвi. А хiба не можна нiяк
бути там самостiйним Вiн вiдчував тут вагання, вiн вже вистачально знав i
розумiв якi саме думки i сили там домiнують, вiдчував їх настирливу
динамiку... Це щось не знутра, а ззовнi i не вiд думки, а вiд простору,
повiтря, маси, чогось загального, з якоїсь висоти. Можливо, це є воля доби
i люди тут не мають голосу. Вони зараженi, унесенi, обезвладненi... Вони
лиш медiум, на яки невидимий гiпнотизер вправляє свою волю.
Йшов поволi вузькою, головною вулицею, що її назвав Широкою, проходив
побiля кiна "Пересвiт", де давали ти самих "Нiбелунгiв", зайшов навiть
оглянути рекламнi образки - Зiгфрiд i Кримгiльда... Перемога над країною
туманiв чарiвною силою ясного, соняшного генiя... Ось
Зiгфрiд - молодий, юний, чистий, зi своїм мечем, серед бiлих ромашок
клячить бiля чистого потоку i долонею черпає прозору воду... А там он вiн
прощається з Кримгiльдою... Вона благословляє його в далеку переможну
дорогу... I Володько пригадав свою Наталку з її довгою косою... Зовсiм як
Кримгiльда - висока, струнка, спокiйна... Поважно схвильована. О, коли б
вона благословила мене так само вiддано i спокiйно...
А потiм вiн йшов далi, проходив побiля "Просвiти", на цей раз оминув
її, але тут трохи далi, несподiвано побачив невеликий, втиснений у вузьку
щiлину крамнички, мабуть, недавно вiдкритий кiоск. Книжки, картини,
часописи... Невелика, виложена червоним вибiйчаним папером вiтрина...
Обрамлений також червоним портрет Шевченка поруч з таким же портретом
Маркса... Внизу на передньому планi роман "Залiзна п'ята" Джека Лондона, у
густо-багряних палiтурках.
Володько зупинився перед цiєю вiтриною i не мiг позбутися почуття
здивування, нiби вiн стояв перед своєрiдним вiвтарем чи престолом. Все тут
наповнене якоюсь магiчною, вражаючою i чаруючою силою. Кольори, книги,
портрети мають завдання не вчити, а полонити, обезвладнювати i корити.
- Вам, товаришу, що? - почув Володько голос вiд дверей кiоску.-
Зайдiть. Може, потребуєте яких книжок?
- Нi... Я лиш дивлюся,- вiдповiв Володько... Але все-таки чомусь зайшов
до кiоску... Там, у вузькому заставленому речами просторi, у рiзних позах,
стояло i сидiло кiлькох молодих людей, переважно хлопцiв з розкуйовдженим
волоссям або у старих, пом'ятих кепках. Хлопцi напевно про щось
сперечалися. Їх обличчя були розчервонiлi, їх руки нервовi... Один з них,
одягнений у старий, рудий пiджак i в кепцi, що нагадувала пiдпалка, трохи
старший, на коротких грубих ногах, запальне говорив щось про "Просвiту"...
- Власне, власне! - казав вiн з ораторською вирвою... - Нам якраз на
цьому й залежить. Ми вимагаємо, щоб така установа, як "Просвiта", служила
iнтересам не петлюрiвщини й буржуазiї, а працюючим. Нам! Менi, тобi...
Всiм, що з народом i що працюють. Розвiсили: гетьмани, отамани, куртизани,
попи... Вимагаємо, щоб там були вождi працюючих... Робiтничi журнали...
Твори пролетарських письменникiв, книги радянських видань. I вимагаємо
перевиборiв управи... Засiли тобi всiлякi буржуйчики, розвели "ще не
вмерла" i хизуються своїм жовто-блакитством. Ха! Погнати їх до сто чортiв,
i саме це я хотiв пiдкреслити... I ми будемо так довго...
А його опонент, ще зовсiм молодий хлопець, можливо, гiмназист
української гiмназiї, весь, як лампiон, червоний, I хотiв було i собi
вставити до цього якесь слово, але добродiй у рудому пiджаку не давав йому
для цього нiякої можливостi...
- Але... - починав вiн на кожнiй зупинцi патетичного промовця, одначе
нiколи не мiг вияснити, що це мало значити... А коли по довгому часi, йому
все-таки пощастило увiрватися до потоку мови добродiя у рудому пiджаку,
вiн встиг лишень вирiкти: - Але не забувайте, що для влади цього тiльки i
треба... Вона вже давно шукає причини закрити "Просвiту". А то скажуть, що
вона комунiстична, i закриють. Кому це потрiбно?
- Хай! - рiшуче казав головний розмовник.- Ми вiд цього не потерпимо.
Потерпить хто iнший. Ми своє дiло знаємо... А маси будуть розбурханi... -
висловив вiн це останнє речення з винятковим пiдкресленням. При тому
вийняв з кишенi штанiв брудну, бiлу хустину i голосно висякав носа. I
одночасно нагло помiтив Володька, який переглядав збоку часописи i
прислухався до розмови.
- А ви, товаришу, хто будете? - звернувся вiн до Володька. Володько
вiдповiв.- А! То ви,- зрадiв вiн,- напевно знаєте Йона Пацюка.- Володько i
це пiдтвердив.- Як вiн там поживає? Добрий паруб'яга! Люблю. Скажiть, що
його вiтає Шпачук... А як там взагалi?..
I вони розмовились... Володько, як селюх, почував себе не конче
найкраще, названий Шпачук закидав його питаннями, вiн був гаразд
ознайомлений з його селом, вимагав, щоб вiн зiйшовся ближче з Йоном,
виясняв, пропагував, вмовляв... Тим часом хилилось до вечора, входили й
виходили iншi хлопцi, всi вони мiж собою зналися, вiталися кивками голови,
кликали один одного товаришем. Обступили також Володька, i в скорому часi
вiн був весь втягнутий у загальну течiю загального настрою, так нiби вiн
завжди сюди належав... Показували йому новi книги з Києва, цитували твори
нових письменникiв, читали навiть листи з поштовими марками "Київ" i
обiцяли додати йому повну, нову, люксусову збiрку творiв Лесi Українки -
улюбленої його поетки, яку вiн давно вже хотiв набути...
Але взагалi вiя не мiг сказати, що мова з цими новими його приятелями
йому подобалась. У нiй було стiльки своєрiдного недомовлення, що робилося
моторошно, так нiби тi люди намагалися заплутати його у якусь недозволену
змову, звести його на якiсь темнi дороги, позбавите його власної волi i
навiть вiдiбрати вiд нього його iдентичнiсть. Одначе, коли, по часi, вiн
залишив цей червоний кут з тим Марксом i тiєю "Залiзною п'ятою", вiн мав
враження, що вiн безповоротно кудись вiдходить i вже нiколи не знайде
дороги назад. Таке якесь терпке, нищiвне, обезвладнююче почуття... Вiн
починав не думати, а вiрити, не бачити, а уявляти... Речi i факти втратили
вартiсть, i все довкруги затягалось гнiвом, образою, мороком i
нетерплячкою.
Лазюк, з яким так недавно говорив, вiдiйшов назад зi своєю мовою, i всi
його iншi клопоти, нiби на сценi, накрились завiсою... Усе замiнилося i
затьмарилось одним одиноким стремлiнням - йти до Києва. Ось завтра рано
встане i пiде... I нiщо не зможе його зупинити... Здавалось, вiн вже був в
дорозi i тому вiдчував у собi стiльки рвучої сили, що нiяка втома, нi
голод не були на завадi, щоб зiрватися вiд землi i летiти, як це iнколи
ввижалося у снi. Там он зовсiм близько границя, а за нею простiр... Свiй,
рiдний... Дороги, будiвлi, люди... Все живе, реальне, намацальне, повне
життя i повне надiї.
Картина за картиною безконечного, фантастичного екрану закривала весь
обрiй, малювалось мiсто золотих бань з вулицями, парками, краєвидами
великої рiки, з iсторiєю, що вгрузла у глибiнь землi, i йому хотiлось
самому стати частиною тiєї сили, впоєної у чорнозем, у камiнь, у береги
рiки i будови.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294