Мусимо
знати, кому ми платимо податки, мусимо знати, хто над нами панує, i мусимо
знати, якi права нам належать. Це ми мусимо знати!
- Ми,говорив промовець;- є українцi! Ми заселюємо цiлу цю землю... Всi
села, що густо розсiянi по цiлiй землi, є українськi села! I цього нiхто
не мусить забувати! Бо з цього випливає все дальше, все, що торкається
цiлого нашого життя. Ми не маємо своєї держави, але ми живемо в iншiй,
чужiй державi, якої закони й конституцiя гарантують нам певнi права, i тi
права мусимо вмiти до останнього використати. Також мусимо вмiти
домагатися вiд урядiв, щоб законом i конституцiєю гарантованi нам права
були урядами респектованi, щоб їх не ламали, щоб ними не зловживали. Ось
через те ми мусимо мати там нагорi, коло уряду когось вiд себе, якихось
своїх людей, щоб пильнували нашi iнтереси там i не допускали до порушення
їх урядами.
Далi говорив промовець про вибори, про сойм, про сенат. Пригадав,
скiльки є в державi партiй, що то за партiї, скiльки є виборчих лист.
Потiм перейшов до їх пояснення. Перебирав одну за другою, починаючи вiд
першої, казав, хто за тими листами стоїть, чого вони хочуть, за що
борються. Перебрав так усi й почав поволi пiдходити до тiєї, за яку маємо
голосувати ми.
На залi було зовсiм тихо. Люди стояли без руху, без вiддиху, без
найменшого звуку. Всi слухали, хапали слова, намагалися їх зрозумiти.
Кожне обличчя напружене, розчервонiле. У залi пiвтьма, тiльки на сценi
трохи свiтлiше, i через те ця суцiльна, збита, мовчазна маса людей
видавалась ще грiзнiшою, ще потужнiшою.
Володько слухав також уважно, але не мiг стриматися, щоб не обернутися,
щоб не подивитися в обличчя свого сусiда, своїх товаришiв. Всi були
однакi: поважнi, спокiйнi й суворi. Справжнi, розумнi люди. Хотiлось їх
завжди такими бачити. Скрiзь, на кожному мiсцi. Зо всiх далеких сiл
прийшли сюди, зiйшлися i збились в одну, велику, сильну, тверду масу.
Приємно й радiсно бачити їх. Душа пружиться й тiло набирає сили, коли
дивишся на той вибраний народ. Бо сюди пiшли переважно кращi, сильнiшi,
розумнiшi...
А промовець все говорить. Ось вже вiн доходить до своєї виборчої листи,
коли зненацька спереду хтось крикнув. Серед глибокої тишi той крик, крiм
голосу промовця, пролетiв над головами всiх слухачiв i викотився десь на
двiр. На сценi встав комендант полiцiї.
- Iменем закона розв'язую вiче! - проголосив комендант.
- Що? Як? Що сталось? - пронеслося мiж народом.-
За що розв'язує? Чому?
- Просимо говорити! - почали кричати iз зали.- Просимо далi. Нiхто не
смiє нам заборонити говорити!
- Тихо! - крикнув рiшуче комендант.- Пан староста сказав розв'язати
вiче, й так має бути!
- Але ж за що? Ми маємо право робити вiче! - казав здивований кандидат
на посла.- Пан староста мусить це знати.
- Прошу розiйтись,- рiзко й рiшуче проговорив комендант до народу.
- Не пiдемо! Як? Яким правом не дозволяється нам говорити? Всiм можна,
а нам нi? Не дозволимо!
Почався гамiр, крик, метушня. Володько поглянув на Кiндрата, на Iлька.
Цi також кричали:
- Не дозволимо! Ми маємо право! Хай говорить! Кiндрат навiть захопився.
Вiн увесь червоний, сердитий.
Хтось крикнув знову..,
- Тихо-о! - закричав комендант.- Як не хочете вийти й розiйтися
по-доброму, то ми вас попросимо! Розiйтися!..
В цей час знову вийшов на трибуну кандидат на посла:
- Шановнi збори! Прошу спокою! Розв'язання нашого вiча є виразно
незаконне й ми цей факт мусимо вияснити. Прошу розiйтися. Спротив все одно
не доведе до .нiчого. Тепер ви й так знаєте, хто ми, яке є наше на землi
право й за кого нам треба голосувати. Прошу розiйтися!
"Ще-е не вм-е-е-е-рла Україна, i сла-а-ава, i во-о-оля!" - вирвалося
зненацька з середини збитого натовпу. Це було, як блискавка, як iскра в
бочцi пороху. В одну мить цiла зала вибухнула могутнiм, розлогим спiвом.
Спiв той все ширшав, мов огонь, мов пожежа. Ось вiн вже вирвався у дверi,
ось бушує вже на дворi, ось прорвався на вулицю. Тисячi уст, тисячi грудей
злилися в одному, великому звуцi, в одному викрику, в одному кличi... Всi,
мов занiмiли, стояли без єдиного руху на одному мiсцi, а тiльки уста й
груди спiвали, тiльки очi горiли вогнем, тiльки серця сильно,чiтко й
нагально бились у тiсних грудях.
Володько весь горiв. На ньому тремтiла кожна жилка, кожний нерв. Серце
билось так, нiби хотiло його розтрясти, а поза шкiрою на спинi пробiгав то
холод, то жар. Вiн поглянув на своїх хлопцiв. Всi як один стояли
витягнутi, нiби перед генералом, i всi спiвали. Властиво, спiвав тiльки
Сергiй. Решта не знали слiв тiєї пiснi, але в цей час їм було соромно не
знати її, соромно перед цими тисячами таких саме, як вони, людей, I через
те вони все-таки спiвали. Уста їх також ворушилися, а груди також видавали
якiсь величнi звуки... I Володько ще бiльше радiв, дивлячись на них.
Ось гiмн скiнчився.
Пiсля цього всi почали поволi, мов лавина, що сповзає з верха гори,
виходити на двiр, на вулицю. Цiле широке подвiр'я, цiла, як глянеш, вулиця
була забита народом. Деякi все ще не могли втихомиритись i спiвали на
хiдниках, серед вулицi. Десь взялися вiддiли пiшої i кiнної полiцiї.
- Розходьтесь! Розходьтесь! - гукали вони... Люди поволi розпливалися у
бiчнi вулички, пливли широкою вулицею на обидва боки.
- Хлопцi! Тримаймось разом! - крикнув Володько. Але втриматися було
тяжко, бо натовп все розхвилювався, все ставав бурхливiшим. Всi рвались
кудись, мов хвилi розлитої в повiнь рiки...
- Ах, чорт! Ах, чорт! - кляв весь час Кiндрат. Було вже шiсть годин.
Починало темнiти. Всi вiдчували порядний голод, хоч кожний не мав часу й
нагоди про це сказати. I аж коли парубки витиснулись на вiльнiше мiсце,
Володько обернувся до них i сказав:
Хлопцi! Чи пiдем просто так додому, чи зайдемо щось з'їсти?
А куди? - запитав Сергiй.
- За що? - додав Кiндрат.
- Я,- сказав Сергiй,- маю кiлька тисяч марок. Може, вистаче!
- Так йдем! - сказав нарештi Iлько. Вiн майже весь час мовчав i тiльки
дивувався. Тепер вже перестав дивуватись i почав бути чинним.
- Ах, чорт бери! От так-так! - казав вiн, розмахуючи руками.- Оце, таку
йо-ма, коли б так... Е-е-е! Я вмiю з гармати бити! Я вмiю громить! Ану,
братва! Веди, Володьку!
Хоч в пекло!
- Перш усього до Грицюка. Це мiй знайомий. Там поїмо, вiдпочнемо й на
цiлу нiч додому. Добре?
- Добре! Смали!
По короткому часi парубки входили до набитого людьми ресторану Грицюка.
Не було вiльного нi одного столика. Коло прилавка юрбилось кiлька тузинiв
людей. Але Володько був знайомий з сином старого Грицюка й через те йому
вдалося скорше дiстати що треба.
- Куди йдете? - питав молодий Грицюк.
- Додому. Були на вiчi.
- Добре випало, нi?
- Було чудово!
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294