там десь бiдує.
Коли б хоч побачитись. Коли-то вiн вернеться.
- А дивно якось. Бились з ними, воювалися, а от дивись, прийшли без бою
i хоч би що...
- Бо ж не чули хiба, що Центральна Рада мир заключила з ними.
- Щось я не вiрю... Тодi чого ж вони прийшли до нас.
- Контрибуцiї хочуть.
- А халєри ясної не хочуть? Їм ще контрибуцiї захотiлось.
- Коли тiльки за помєщикiв i за буржуїв стоятимуть, бiда їм буде.
- Ага! Коли тiльки... Хiба он не чули, що у Верховi зробили? Людей на
сход зiбрали i казали все помєщицьке вернути.
- А Центральна Рада ж як? Чого мовчить?
- Хiба вони Центральну Раду слухають. Вони слухають своїх командирiв.
- Ну, ще побачимо.
До села прибувають все новi й новi фронтовики. Нема вже фронту, зо всiх
усюдiв вертаються розсипанi по цiлому свiтi люди. Кожний, де б не був, де
б не ходив, мiсця того, де вперше свiт побачив, шукає. Багато не вернулося
i вже не вернеться.
Наближається весна. Великдень цiєї весни радiснiший, нiж минулих весен.
Цiлий пiст працювали куби, тому самогону не бракує. Розкiшнi соняшнi днi.
По гаях, лiшниках витикаються першi веснянi квiти. Бруньки дерев
набрякають, а берези обнизалися жовтенькими френдлями.
Володько шалено любить такi днi. По полях, гаях, яругах, здається,
ходить якийсь невидимий, дбайливий господар i проводить до порядку все, що
попсували зимовi веремiї. Там пiдбарвлене все свiжими яскравими барвами.
Там непомiтно знесена брудна снiгова замета, i навiть висушене та засiяне
квiтами те мiсце, де вона лежала.
Гарна весна. Гарне село Дермань. Гарнi, живi, веселi, працьовитi люди.
Ось ще кiлька днiв i захлинеться все навкруги, як глянеш оком, бiлим
цвiтом садовини. По лiшниках розiллються спiви солов'їв, i тодi нiхто не
знатиме, що значить смуток. У ширiнь i далечiнь, по пагорбках, розляглося
чудесне, з бiлими хатами, прадавнiми церквами, пишними садами-гаями село
Дермань.
Але Володька гнiтить весна. Як тiльки виїхав дядько Єлисей переший раз
у поле, Володько пригадує дiм, пригадує хворого батька. Вiн уявляє собi,
як батько встає ранком, довго розворушує закляклу потрощену спину i поволi
ступає на поле. Протряхло воно. Сонце ллє та ллє водоспади променiв. Над
чорною нивою серпанком мерехтить випар. Жайворонки розсипались по синьому
чистому склепiннi над землею i радiють безмежно. Додому! До батька!
Допомоги йому треба. Але й школа тримає мiцно. Не можна ж отак: розпочав,
не докiнчив i пiшов. Сам батько так не дозволить. Скаже: то вас уже
розпустили? I тодi бреши, а нi то на другий день назад пожене. Одначе
Володько дуже добре розумiє, що батьковi допомога потрiбна. Не буде ж вiн
сам i за плугом ходити, i сiяти, i скородити.
I як тiльки минув Великдень, почав Володько мiркувати, як би i школу
скiнчити i батьковi допомогти. Всi предмети науки знав добре. Цiлий курс
майже пройдено. Лишається тiльки дочекатися розпуску та дiстати свiдоцтво.
Та коли це буде.
Хлопець вирiшує звернутися до учительської ради, щоб дозволила йому
скорше лишити школу. I несподiвана радiсть. Йому дозволяють це. Йому
видають свiдоцтво i з Богом. Свiдоцтво гарне. Таке свiдоцтво не осоромить
його перед батьком. Прийде, виложить: дивiться! Даремно не стратив часу.
Батько подивиться, але не здивується. Чого б там дивуватися. Його син i не
смiє дiстати iнше свiдоцтво. Iнакше хай iде не "на школи", а свинi пасти.
Нiчого даром не дається.
Так. Володько лишає Дермань. Лишає дядька, своїх приятелiв. Його вже
тепер не цураються, не кепкують, не оминають. Його проводять добрi хлопцi
зi школи, прощаються i просять навiдатися до них улiтку. Аж тодi десь, як
садовина поспiє. У Тилявцi, напевне; нема таких садiв, як у Дерманi.
Добре. Володько не промине навiдатися, а восени, як Бог дасть здоров'я,
знов прибуде до школи.
Виходить Володько в далеку дорогу зовсiм раненько. Ледь на свiт
благословляється, ледь обарвилось небо на сходi, а Володько вже палкує.
Ось знайомi хати, сади. Люди ще не скрiзь повставали. Свiжо. Повiває
сухий, схiдний вiтер. Ах, далека та клята дорога. На пiшака аж надто
далека. А чекати, поки приїдуть, нiколи. Речей своїх не забрав зi собою.
Колись приїдуть i заберуть.
Знов знайомi лiси, пiски, самота. Нiхто в цих лiсах не ходить, нiхто не
їздить. Лише час вiд часу якийсь зачовганий полячок проповзе пiсковою
дорогою своїми череватими конятками. Дубовий лiс ще не розвився. Лиш по
землi зеленiє трава та розквiтчались веснянi квiточки.
Володько йде швидко. Не зупиняється, не роздивляється навкруги, як тодi
восени. Нема часу. Хотiлося б ще цього дня дiстатися додому, але ледь чи
вдасться це. Коли б яку пiдводу нанесло. Присiв би i пiд'їхав би. Ноги
вiдпочили б, а тодi хоч цiлу нiч iти.
В полудень на Зелений Дуб дiйшов. Сiв на пригiрку пiд сосною коло
колодязя i пополуднував. З'їв кусень старої паски, що лишилася вiд
Великодня. З'їв шматок сиру. Пiсля витягнув з колодязя вiдро води i все те
порядно запив. Дещо прикро з губами. Суховiтер обпiкає їх i вони засихають
та репаються. Ноги також промовляють за себе. Поки йшов - нiчого. А сiв,
посидiв i вставати не хочеться. Так би й сидiв тут до ночi. Ах, як приємно
було б тепер присiсти до кого-небудь i пiд'їхати.
Як на тоте з гори затарабанив вiз i з-за кущiв виїхала якась пiдвода.
Володько зрадiв. Подивився на конi. Здається, шустрi стригуни. Ще зовсiм
молоденькi, але нiчого собi. На возi дебелий обвiтрений дядько.
На бiльше Володькове щастя дядько пiд'їхав до колодязя i почав напувати
конi. Володько визвався витягнути води. Дядько недовiрливо з-пiд
насуплених брiв подивився на хлопця i мовчки погодився на це. Володько
запрацював, викрутив кiлька вiдер i налив повне корито. Конi п'ють, а
дядько посвистом пiддає їм смаку. Дядько все ще мовчить, загнуздує конi.
Володько також не знаходить вiдповiдних слiв для розмови, хоч розмовитися
необхiдно.
Нарештi дядько питає:
- А ти звiдки будеш?
- О, здалека. З Тилявки.
- З Тилявки? А де то є? - байдуже, поволi питає далi. Володько коротко
i ясно вдовольняє його цiкавiсть. Дядько поправляє на конях шлеї i сiдає
на вiз. Пiдвезе? Не пiдвезе? Треба сказати. Нi. Не повертається язик. А
дядько вже рушає.
- Чiпляйся там iззаду,- вже на ходу кидає дядько. Володько миттю
виковистовує нагоду. Пiдбiг, пiдскочив i присiв ззаду на голiй дошцi. Коли
хлопець уже садить, на дядька находить сентимеят.
- Сiдай, чуєш, зручнiше. Тягни он опалку пiд себе.
-- О, менi й так добре. Дуже добре. Оце трохи пiд'їду. Чортовi ножиська
болать, знаєте...
Але дядько, видно, наговорився вже вволю i бiльше не має бажання.
Дорога саме йде в долину i дядько нагнав конi. Володько рiвно ж не виявляє
великого бажання провадити розмову з таким насупленим типом.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294