Власники їх не купували її, не орали, не сiяли, а збирали
бiльше, як ви всi, що тут зiбралися. I ви бачили їх життя. Бачили,
роз'їжджали вони фаетонами, каретами, четвернею. Бачили, як гуляли вони,
як пиячили. Все це ви бачили i нiкому з вас не прийшло на думку: а за що
то вони так живуть? А чиєю то працею здобувають вони отi великi маєтностi,
отi добра, отi четвернi? Не приходило це на думку, бо всi думали, що так
треба, що так має бути, що сам Бог ваш так хоче. Але так воно не є. Так
воно не мусить бути. Всi мусять знати, що земля i все, що на нiй є, не
належить однiй людинi - пановi, поповi, царевi. Нi! Сто разiв нi! Все це
належить усiм людям, що живуть iз працi рук своїх; належить порiвну,
однаково, без всяких винагород i викупiв! Так воно мусить бути.
Голос промовця пiдноситься, набирає звучностi, сили, переконання.
Селяни слухають. Очi їх поволi загоряються. Промовець згадує партiю
комунiстiв-большевикiв, що пiдняли священний червоний прапор боротьби за
волю та землю. Згадує свiтову буржуазiю, що йде на допомогу Денiкiнам,
Петлюрам, Пiлсудським, щоб розчавити великий зрив працюючого люду. У
рожевих барвах малює привабливi картини прийдешнього, коли то могутня
селянсько-робiтнича червона армiя переможе всiх своїх ворогiв.
Тодi настане час вiдпочинку працюючих, час, коли за людей будуть
працювати машини, коли всi будуть рiвнi, щасливi i свобiднi. А це настане.
Це не слова, а дiйснiсть. Це мусить статись, бо цього бажає собi сто
п'ятдесята мiльйонiв працюючого народу. Але для цього треба останнiми
силами пiдтримати славетну червону армiю, армiю героїв боротьби i працi.
Так. Селянський люд знає, що буде далi. Їх обличчя, їх очi холонуть,
мов метал. На їх устах знов сходить ознака лютi. Чотири роки кров лив. По
Карпатах, пiд Варшавою, у пiнських багнюках. А тепер приходить ось тобi
отакий i рве - брехнею, пiдступом, силою,- останнє вiд уст своїх рве.
Iди, Арйоне, додому. Вiйна не з'їла ще одної твоєї красулi. Одв'язуй її
вiд жолоба i як офiру вiддай добровiльно. Бо, бач, герої працi й боротьби,
що ордою з кацапiї насунули, потребують її. А ти, Арйон, ти що кров лив,
пiт лив, орав i сiяв гречку, ти дай i ще раз дай... Себе, жiнку i дiтей.
Клятий жидок, вошивий руский гармидер зняли, в Європу б'ють, сто тисяч
коней загнали, бо здобувають, бач, трактора, електричну лампочку,
комуну...
Тьху! Громи на вас! Дядьки розходяться. "Председатель" списки зробив.
Десять ялiвок, п'ятдесят пудiв хлiба "добровiльно" за гарнi слова, як
тьху, пiшло.
На другий день Володько їде додому сам. Оратори залишилися на селах. З
села в село пiдуть i обберуть, мов липку обдеруть гречкосiя.
Їде Володько, перегортаються рiднi поля, он село - одно, друге i
вiтряки, i обрiй сивий, звiдки вилазить кiлька брудних хмарин. Стернi
наїжилися. Земля, мов кулак, скорчена. Гнилi, посивiлi полукiпки.
Недоораний загiн i забута борона, на якiй ворона голосно харчить, нiби
лається.
I чує Володько виразно, що земля почала вiдступ. Вона нiби охолола. На
нiй, мов на мерцевi, щетина, стерня, аж дух її, той жорстокий п'янючий дух
здiйнявся i хтозна-куди вiдлетiв.
Нi, не буде вже бiльше тих завзятих коханцiв землi. Нi, не буде весни,
рiллi, великого неба i сонця для орача, що пiт, кров, душу разом з Богом
згорне, бувало, в одно зерно i вiддасть землянiй грудi на пожертя. Нi, не
буде бiльше таких. Тi, що були, ображенi, побитi, обдуренi. I та образа
передасться вперед на всi поколiння, i кожне з них iз приємною жагою
бразне плуг, i скаже: "Ганьба моїх батькiв - моя ганьба! Я i син мiй, i
мiй онук хай росте, як хижак, у лiсi, в лузi, в землi пiд скибою, i хай
день i нiч рахує вiд початку, бо наш час пiде вiд того дня вперед, вiд
котрого спаде з очей наших остання скалка ганьби, неслави, наруги. Так
буде!"
Бiжiть, конi мої, по рiднiй дорозi. Несiть мене пiд стрiху батька.
Звiдти я вийшов у свiт, звiдти почну роботу. Всi днi, а їх буде безлiч,
вставатиму бадьоро i нi одного не вiддам умарне. Почну вiд себе. От серце
моє. Воно гаряче, мов жарини. Ллю воду холодну, i хай приймає гарт, i хай
от так ствердне, мов лiпша криця. Добре! Боже, приношу дяку тобi, що
родився в час, коли родиться вiра моя - в Тебе, в Батькiвщину, в Працю.
Iдуть днi. Лiто хилиться до спаду. Величне лiто, яке було один раз на
триста лiт. Хто бачив небо, або хмари, або сонце того лiта, той скаже:
так! Iстинно велике було. Бо того лiта народилися новi люди, мiльйони
нових людей i мiж ними Володько Довбенко. I вiн гордий з цього. Бо земля,
вiд котрої вiн узяв силу свою, барву кровi й огонь серця, нарештi, дiстала
- одних, що пiшли i впали, других - що родилися i живуть, їх очi бачать i
вуха чують... їх молодi барви формуються так, щоб взяти на себе страшний
тягар в iм'я Бога, честi i слави землi своєї...
Син Володько i батько Матвiй привчають покинуту большевиками молоду
булану лошицю. Вона шарпається i стрибає в плузi, мов спутана блоха. Але
Матвiй зацiпив зуби, цупко тримає в свому сталевому кулацi сирицевий
повiд. Лошиця зводиться дуба, мотає запiненою мордою, хвицає заднiми
копитами.- Нiчого! Нiчого! Пiдеш! Пiдеш! - Через зацiпленi зуби промовляє
Матвiй. Володько тримає чепiги плуга. Плита глибоко зарита в глейкий,
мокравий чорнозем. Уночi лив дощ, небо котило хмарами, мов горами, i .
тепер ще он валуни по синьому розкиданi. Вiтер дме i булана грива лошицi
шарпається на всi боки, а бурштиновi її очi почервонiли.
- Пiдеш, пiдеш! - крiзь зуби говорить Матвiй.- Мусиш!.. Вьйо!
Булана рушила i потягнула плуг. Плита верне скибу, тне корiння, трiщить
пирiй... Ах, чорт бери, як верне землею, рве, трощить на куснi. Раз, два
обiйшли, на буланiй пiт виступив. Стала, прискає пружнiм диханням. Ти три
роки. Струнка, пружна, мов стрiла.
- А тепер впряжем до неї Шпачку,- зазначує Матвiй.- Хто сказав, що вона
не пiде? Пiде! Тiльки треба вмiти її заставити...
В той час шляхом їде тачанкою большевик. Пара карих коняк вгнанi до
останнього. Не помагає нi матюк, нi нагай.
- Стой! Вон пашет челавєк!
Плигнув у грязюку дороги, женеться через свiжу скибу.
- Дєд! Давай лошадь! Випрягай раз-два!
Матвiй зупиняється. Випростався. Глянув. Володько ще тримає в руках
чепiги. Большевик обриває посторонки, рве лошицю, скидає з неї шлею.
- Стiй! - крикнув Матвiй.- Ти куди? Твоє? Большевик висмикнув з кобура
нагана.
- А вот!.. Не хоть в лоб? Очi його, мов шротини.
- Падайдi толька, кулацкая морда! Ето тєбє нє старий режiм...
Матвiй наливається страшною люттю, що прискає з кожного його руху.
Великi його чоботи злилися з землею i, видається, нiби вiн вгруз в її
поверхню, нiби вирiс з її чорноти. Жили його широкого чола налилися кров'ю
i, здається, видно, як б'є вона чiткими, сильними ударами.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294