- Дай-бо здоровля! Просимо i вас,- вiдповiдає Матвiй.
- Спасибi, я вже пополуднав,-каже Знахорець.
- Та заходьте далi. Сiдайте,- озвалась i Настя iз запiчка.
Знахорець заходить, сiдає на лавi, виймає кисета, крутить поволi
цигарку. Матвiй дивується: чого це вiн у таку пору прийшов, щось напевно
важливе. Матвiй також знає, що Знахорець цiкавиться землею, i це ще
збiльшувало увагу господаря.
- Що там у вас доброго? - питає Матвiй.
- Та що доброго! Стара бiда. Оце-о, знаєте, зайшов до мене один фактор
i каже, що десь там земля продається. Матвiй пiдносить голову.
- А де ж то є? - питає.
- Десь аж у Калужчинi,- каже Знахорець.
- О! Знов у кацапщинi.
- Це нiби iнше. Нiби, каже, земля там добра. I дешева.
- Ет! - махнув Матвiй рукою.
- Чого ет? Воно-то всякому заволоцi вiри йняти негаразд, але подивитись
можна. Чи не поїхати б нам, Матвiю?
- Тобi, видно, по нутрi тi поїздки.
- Ну, не постукаєш - не вiдчинять, дiло звiсне, само до хати не прийде,
а хто шукає - знаходить,- каже Знахорець. До розмови втручається Настя:
- Дайте йому вже чистий спокiй з тими поїздками. Он дiти їсти не мають
чого, а вам поїздки. Кидай своє, рiдне i прися пiд повiтру лиху
хтозна-куди. Нiкуди вiн не поїде!
Матвiй мовчить, Знахорець каже:
- Саме i їздимо, щоб дiтям було їсти, чи не так кажу? Пiд лежачий
камiнь i вода не тече. Матвiй чухає потилицю.
- Воно то кортить... Звiсно... Але щось менi та кацапщина не по густу,
щось там... того... Не вiриться воно менi, щоб там лiпше вiд Смоленщини.
З цього й почалось. Знахорець пiшов i понiс Матвiїв спокiй. А й
справдi, може б, того... Думав, думав, а одного дня каже до Настi:
- Спечи-но менi що на дорогу... Настя, розумiється, в лемент.
- А ти зачекай з криком. Не для себе ж дбаю. Коли б бiльше варила
головою - розумiла б...
- Розумiла б, розумiла б. Я вже, по-твоєму, стовп дурний, що нiчого не
тямить. Куди хочеш нас волокти? Де знайдеш краще мiсце на землi? Тут i
лiтечко, дивись, он яке, тут i город, i садок, i свої люди, i могилки, а
що там? Чужа-чу-жаниця! А де знов тих рублiв набереш на ту дорогу? I туди
грошi, i сюди грошi, що ти, їх на дорозi збираєш? Старий, старий! Як не на
мене - на тих дiтей зглянься! Голi ж, босi - жеброта не дiти, сором мiж
люди показатися, дивись, що вони в тебе мають, а ти витрачуєшся бозна на
що. А тобi кажу, мов на вiтер, але скорше мене нараженою побачиш, нiж я
пiду в оту твою западенну кацапщину!
- Но, но, но! Розспiвалася! - каже Матвiй спокiйно, i чим бiльше вона
говорила, тим бiльше переконувався вiн, що їхати таки треба, що землi
шукати конечно, що за краще життя змагатися є його обов'язком.
- Ах,- казав вiн.- Думаєш, розкiш їздити. Не знаєш, що то людина
намучиться, але треба! Жизня! Чортова жизня - мужича!
А третього дня раненько Матвiй все-таки знов почимчикував до Мизоча на
станцiю. Василь пiшов на Залужжя, щоб прийшла Катерина, Настя зiсталась
сама.

"ПРИЙДИ i ПИЙ ВОДУ ЖИТТЯ ДАРОМ" _
Володько з напруженням чекав Катерини, а прийшов дiд Юхим. Було
надвечiр. Заплакана Настя вешталася бiля печi. Володько i Хведот,
повитягавши шиї, чекали на картоплю, що вариться пiд комином.
Старий мав намiр вiдвiдати Матвiя i дещо з ним перебалакати, та не
застав того дома. Настя одразу почала вичитувати, i при тому по її
змарнiлому, негарному, покритому жовтавими плямами обличчю текли патьоки
слiз. З її мови старий довiдався про життя цiєї родини, хоча багато з того
знав вiн i до цього часу.
- Ну,- казав вiн...- Знаєш, Насте, воно, звiсно, не легко, але подумай
сама: як же йому сидiти на мiсцi, коли ось так воно живеться, i я не раджу
йому далеко їздити, пошукай отут, поза Дерманем, отуди на пiвдень, на
Крем'янеччину. Там ще поля й поля,- казав Юхим.
Але на Настю це мало впливає. Вона нiкуди не хоче, їй тут найкраще, а з
часом усе полiпшиться i вони будуть жити, як i всi люди.
Для Володька прихiд Юхима визначає цiлу подiю, нiколи не переставав
його дiд цiкавити, хоча тепер, пiсля хвороби, хлопець став ще соромливiшим
i нав'язати з ним якiсь стосунки, здавалось, не було нiякої надiї. Але
дуже кортiло. У дiда такi приємнi, теплi, яснi очi, таке звичайне i
одверте обличчя, така завжди спокiйна i рiвна мова. i коли той розмовляв з
матiр'ю, Володько весь час iздалека позирав на нього, помiчав рiзнi
дрiбницi його одягу, його рухiв. I йому здавалось, що дiд Юхим також
цiкавиться ним. Нема, нема, а диви, i гляне, i щось нiби запитає поглядом.
А потiм, коли скiнчив мову з матiр'ю, вiн цiлком перевiв увагу на
Володька.
- Ну? Що? Здоровий уже? Ну, бач, а то такий був. I вирiс... Бавишся з
Хведотом?
- Нi,вiдповiв одним словом Володько.
- О! А то ж чому?
- Бо вiн малий,- знов коротка вiдповiдь. Дiд, помiтно, посмiхнувся, а
мати промовила:
- Деруться весь час... Як тi пiвнi. Володько ще дужче засоромився, цiле
обличчя палає, хотiв би дати драла, та ноги не слухають, кортить тут бути.
- То ти з нiким не бавишся? - питає далi дiд.
- Нi,- знов те саме i похитнув головою, а по хвильцi додав: - У
Дерманi. З хлопцями. Ще поки був здоровий... До розмови встрянула Настя:
- А, лазить усе. По лузi, по лiсi, дивиться, думає. Таке дивне
видалось, дивiться, ще сопляк пiд носом, а виглядає нiби мудрець який.
Володькiв зiр упав на матiр, i нотка легкого докору торкнулась її
нiжного чуття. Їй стало нiяково, знiяковiв i Юхим.
- Чи дозволиш, Насте, взяти менi його з собою? - обережно запитав
старий. Вiн знає настрої Настi i не певний, чи та дозволить.
- Ой, тошненько менi! Хiба такого обiдранця слiд куди пускати. То ж
дивiться ж, якi в нього колiна.
Володьковi штани на колiнах дiйсно самi дiри, вiн до цього часу якось
того зовсiм не помiчав. Його зiр напружився, його увага збiльшилась. Йому
хочеться йти з дiдом, але як це сказати. I не чекаючи згоди матерi, вiн
запитав:
- Хiба я так далеко... дiйду?
- А ти хочеш? - запитав дiд.
- О! - вирвалось у нього.
Мати лише глянула i одразу вiдгадала його думку.
- Такий замурзаиий! - промовила i цим дала згоду йти з дiдом.
-Темно було надворi, коли тi вийшли. Настя провела їх ах за причiлок,
де цвiтуть мальви та дикi ружi. Пiшли стежиною вверх. Було тихо. Земля
руки свої долонями щедрими догори розложила, все спочивало, дихало теплом,
вiд лугу долом клався туман i несло злегка болотом. Пiд ногами кашка й
чебрець видiляє свої пахощi, у Трихоновому житi пiдпiдьомкає, не дивлячись
на вечiр, перепелиця.
У лiсi зовсiм темно, Володько не бачить дiда, лише вичуває свою руку в
його теплiй долонi. Iшли повз "контору", де мешкав недавно Лiсовський, що
його звали "Конєшно". Тепер та будова стоїть пусткою, i Володько наважився
запитати:
- А куди вибрався Конєшно?
- Кажуть, до Верхова,- вiдповiдає дiд.
- А чого вiн вибрався?
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294