Робиться моторошно. З-за пригiрка i садiв виривається вогонь. Небо
подiбне на розжарений метал. Вряди-годи виривається вiд землi i б'є в
височiнь новий стовп огню. З'являється, спочатку легкий, далi все
сильнiший i сильнiший вiтер. Димовi хмари колотяться, розтягаються i,
розчепiривши дико довжелезнi кострубатi крила, летять на схiд.
Здається, в тому мiсцi провалилася земля i весь огонь її нутра вирвався
назовнi. Шириться навкруги гострий запах згару. Гора, лiс, сади, верхи
смерек окутуються димом. По стернi стеляться кусники чорної ватри.
Всi люди навкруги лишили свої хати, свою працю. Людвиськими полями
бiжать якiсь люди, добiгають до долини i зникають. У Тилявцi ширяться
чутки, що по Людвищах те саме чекає Жолобки, Титилькiвцi, Рохманiв i
Тилявку.
Матвiй кинув працю на полi, пiшов на подвiр'я i почав швидко зносити до
льоху все, що було можна. Лантухи з борошном, одiж, посуд. Настя винесла з
хати майже все, навiть образи. Конi й корови Володько з Катериною погнали
в лiс.
Пополуднi до села увiрвався якийсь вiддiл вiйська. Майже всi вояки в
довгих, жовтих кожухах, з великими виложеними комiрами. Люди пiзнають тi
кожухи. Це знанi людвиськi кожухи.
Вояки кинулися по хатах. У Титя Когана вiдчинили свининець, випустили
поросята i кiлькоро з них пiдстрiлили, мов дичину. Шукали сметану та яйця,
але всi хати порожнi. Декому дiсталося скоштувати нагаїв.
У лiсовiй хащавинi на Угорщинi повно людей з худобою. Конi, корови. Всi
переляканi стурбованi. Володько також тут. Вiн сидить пiд великою липою на
купi скиданого труску i думає. Дивнi, винятковi думи. Нема на них слiв.
Вони родяться з глибини нетрiв людського я, ростуть у гнiв, у лють, у
велику душевну рану, яка не знає лiкiв i не знає забуття. Вона
ятритиметься цiле життя i дошкульним болем вiчно викликатиме спогад цих
винятково дивних днiв.
Вiн думає також, що вже час iти до школи. Але як залишити в цi днi
своїх рiдних i хату. Пiдеш i, може, востаннє попрощаєш тi будови, якi
коштували стiльки тяжкої працi.
А зима не стоїть. Старi люди, дiти... Куди з ними? Де порятунок?
На другий день прийшли й до Жолобок. Тилявку обминули. Але Жолобки
стояли одною пусткою. Хатки приготованi на пожертя вогненнiй силi. Одначе
впала кара на п'ять господарств. Решту пощадили.
Днi минають. Непевнi, чорнi. Дими поволi розгортаються по долинах i
легким дотиком, нiби лякаючись чогось, опадають на землю. Тихне. Караючi
чужинцi в жовтих кожухах зникли. Люди вилазять iз лiсiв, оглядаються. Он
хати їх... Он попелища... Он там на рiллi вдовиця з гурточком малих.
Плачуть, бо що ж робити. Батько їх кiлька разiв обiйшов Карпати i десь "за
царя i отечество" з життям розпрощався. Обiкрало воно його, нерозумного
слiпака, а ти, матiр, i ви, дiти, сидiть на рiллi пiд голим небом i
плачте, плачте!..
Плачте, бо вашi сльози ще таншi, як роса, як вода морська. Нiхто не
прийде до вас i не запитає: за що вас карають? За дiдiв своїх, за батькiв?
За царя i отечество, якому вiрно служили, i за тi столiття, за якi з ваших
душ не вийшов нi один терпкий вiдрух, нi один спротив, нi один протест.
Плачте, бо ви закопали самi себе в пiдземелля, де пекло на землi i де
скрегiт зубiв.
П'ятниця, субота. Завтра недiля. Село чекає вас, люди. Он хати вашi
стоять. Iдiть i займайте їх знов, бо це ж вашi. Чуєте? Вашi, i нiхто на
землi не має права забрати їх вам. Он церква ваша стоїть. Хрест на нiй, як
i завжди, жарiє в сяйвi вечiрнiх променiв. Але на дзвiницi нiхто не турбує
великого дзвону. Тихо навколо... Йдiть, люди, i займайте вашi хати i вашу
церкву.
Послухали. Голос їх нутра сильний. Кинули лiси, печери, вогнища i
вернулися пiд стрiхи свої. Пережили нiч, а на рано село вже оточене
ланцюгом завойовникiв. Нема виходу. Зiгнали малих i старих, матерiв,
наречених...
Зi сотень вибрали тiльки шiстнадцять самих молодих. Виставили пiд
панським парком на вигонi i з кулемета висiкли. Пiсля на купу скидали i
приставили варту. Уляна Сорока, та сама, якої хата пiд самим цвинтарем в
кiнцi села, не боялася до сина свого пiдiйти. Вiн лежав на купi з вiдбитим
куснем голови i не мiг вмерти. Мати сама власними руками пiдтримувала його
голову до ранку, поки не витекла остання крапля синьої кровi через її
старечi пальцi.
Варта вiдiйшла. Розiбрали своїх синiв тi, кому вони належали. Коло
цвинтаря виросла велика могила, на якiй заборонено поставити напис.
От якi днi. Матвiй переживає їх по-свойому. Цiле його єство знов, мов
слимак, згорнулося само в собi й скам'янiло. Чоло вкрилося знаними
зморшками, i кожна з них наллята виразним гнiвом. А все-таки вiн не
забуває свого.
- Тобi, Володьку, на школу час! - завважив раз.- Мусиш пiшки, бо ж як
тепер поїдеш. А втихомириться, то привезу харчi...
Катерина забажала й собi навiдати Дермань. Добре. Значить, пiдуть
удвох.
Вийшли раненько. Пiшли шляхом у напрямку Жолобок. Минули лiс, увiйшли
до села. Онде свiжа могила. Ходять люди. Онде пожариська. Дiйшли до
вигону. Володько звернув з дороги i знайшов те мiсце з виразними слiдами
подiї. Земля ще не встигла впити рештки розлитої кровi. Володько
зупинився, оглянувся навколо. Парк, соснина, смеречина, велетенськi
осокори. Онде палац. Он хати i корчма. Онде, навiть, пасуться гуси. Небо
сiре по-осiнньому. Осокори роять лист. Сосни й смереки шепочуть, чи
шумлять, чи, Бог їх знає, як звуться їх тихi рiзнi звуки, що не мають нi
початку, нi кiнця. Затям собi, Володьку, те все. Доторкнися щупками
пальцiв ще раз цiєї латки гарячої барви землi й iди далi. Йди i вчися...
I вiн пiшов. Довга знана дорога через поля, лiси, гори i доли рiдної
землi. Йти по нiй, чути кожний вiдзвук твого кроку, бачити барви неба i
землi приємно, але боляче. Захiдний вiтер жене хмари. По полях зграї
вороння i шпакiв. Десь-не-десь видно орачiв. Скрiзь розсипанi барвистi
рухливi плямки. Це худоба. Пастушки кладуть багаття i грiються. Дим
стелиться низом, не торкаючись землi.
Цiєї зими Володько ще з бiльшим завзяттям пустився здобувати твердиню
знання. Все пережите оздобило його чоло двома малопомiтними рисками, що
надали обличчю поваги. Життя не жарт. Життя тяжкий бiй. Переможець той,
хто має силу i вмiє володiти ним. Життя наглядно дає йому жорстокi лекцiї.
I черговою з них була та, яку пережив вiн цiєї зими в непокiрному, гордому
Дерманi. Одного ранку зненацька вступив до цього села вiддiл вiйська.
Брали з вулицi всiх мужчин, кого зустрiчали, i зiгнали до зали семiнарiї.
Школу розiгнали. По селi заповiли суворий наказ, щоб зiйшлися всi молодi
мужчини на сходку. Хто не з'явиться - смерть.
Зiбраних у залi клали по черзi i навчали гумовими кишками так довго,
поки жертва була притомна.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294
подiбне на розжарений метал. Вряди-годи виривається вiд землi i б'є в
височiнь новий стовп огню. З'являється, спочатку легкий, далi все
сильнiший i сильнiший вiтер. Димовi хмари колотяться, розтягаються i,
розчепiривши дико довжелезнi кострубатi крила, летять на схiд.
Здається, в тому мiсцi провалилася земля i весь огонь її нутра вирвався
назовнi. Шириться навкруги гострий запах згару. Гора, лiс, сади, верхи
смерек окутуються димом. По стернi стеляться кусники чорної ватри.
Всi люди навкруги лишили свої хати, свою працю. Людвиськими полями
бiжать якiсь люди, добiгають до долини i зникають. У Тилявцi ширяться
чутки, що по Людвищах те саме чекає Жолобки, Титилькiвцi, Рохманiв i
Тилявку.
Матвiй кинув працю на полi, пiшов на подвiр'я i почав швидко зносити до
льоху все, що було можна. Лантухи з борошном, одiж, посуд. Настя винесла з
хати майже все, навiть образи. Конi й корови Володько з Катериною погнали
в лiс.
Пополуднi до села увiрвався якийсь вiддiл вiйська. Майже всi вояки в
довгих, жовтих кожухах, з великими виложеними комiрами. Люди пiзнають тi
кожухи. Це знанi людвиськi кожухи.
Вояки кинулися по хатах. У Титя Когана вiдчинили свининець, випустили
поросята i кiлькоро з них пiдстрiлили, мов дичину. Шукали сметану та яйця,
але всi хати порожнi. Декому дiсталося скоштувати нагаїв.
У лiсовiй хащавинi на Угорщинi повно людей з худобою. Конi, корови. Всi
переляканi стурбованi. Володько також тут. Вiн сидить пiд великою липою на
купi скиданого труску i думає. Дивнi, винятковi думи. Нема на них слiв.
Вони родяться з глибини нетрiв людського я, ростуть у гнiв, у лють, у
велику душевну рану, яка не знає лiкiв i не знає забуття. Вона
ятритиметься цiле життя i дошкульним болем вiчно викликатиме спогад цих
винятково дивних днiв.
Вiн думає також, що вже час iти до школи. Але як залишити в цi днi
своїх рiдних i хату. Пiдеш i, може, востаннє попрощаєш тi будови, якi
коштували стiльки тяжкої працi.
А зима не стоїть. Старi люди, дiти... Куди з ними? Де порятунок?
На другий день прийшли й до Жолобок. Тилявку обминули. Але Жолобки
стояли одною пусткою. Хатки приготованi на пожертя вогненнiй силi. Одначе
впала кара на п'ять господарств. Решту пощадили.
Днi минають. Непевнi, чорнi. Дими поволi розгортаються по долинах i
легким дотиком, нiби лякаючись чогось, опадають на землю. Тихне. Караючi
чужинцi в жовтих кожухах зникли. Люди вилазять iз лiсiв, оглядаються. Он
хати їх... Он попелища... Он там на рiллi вдовиця з гурточком малих.
Плачуть, бо що ж робити. Батько їх кiлька разiв обiйшов Карпати i десь "за
царя i отечество" з життям розпрощався. Обiкрало воно його, нерозумного
слiпака, а ти, матiр, i ви, дiти, сидiть на рiллi пiд голим небом i
плачте, плачте!..
Плачте, бо вашi сльози ще таншi, як роса, як вода морська. Нiхто не
прийде до вас i не запитає: за що вас карають? За дiдiв своїх, за батькiв?
За царя i отечество, якому вiрно служили, i за тi столiття, за якi з ваших
душ не вийшов нi один терпкий вiдрух, нi один спротив, нi один протест.
Плачте, бо ви закопали самi себе в пiдземелля, де пекло на землi i де
скрегiт зубiв.
П'ятниця, субота. Завтра недiля. Село чекає вас, люди. Он хати вашi
стоять. Iдiть i займайте їх знов, бо це ж вашi. Чуєте? Вашi, i нiхто на
землi не має права забрати їх вам. Он церква ваша стоїть. Хрест на нiй, як
i завжди, жарiє в сяйвi вечiрнiх променiв. Але на дзвiницi нiхто не турбує
великого дзвону. Тихо навколо... Йдiть, люди, i займайте вашi хати i вашу
церкву.
Послухали. Голос їх нутра сильний. Кинули лiси, печери, вогнища i
вернулися пiд стрiхи свої. Пережили нiч, а на рано село вже оточене
ланцюгом завойовникiв. Нема виходу. Зiгнали малих i старих, матерiв,
наречених...
Зi сотень вибрали тiльки шiстнадцять самих молодих. Виставили пiд
панським парком на вигонi i з кулемета висiкли. Пiсля на купу скидали i
приставили варту. Уляна Сорока, та сама, якої хата пiд самим цвинтарем в
кiнцi села, не боялася до сина свого пiдiйти. Вiн лежав на купi з вiдбитим
куснем голови i не мiг вмерти. Мати сама власними руками пiдтримувала його
голову до ранку, поки не витекла остання крапля синьої кровi через її
старечi пальцi.
Варта вiдiйшла. Розiбрали своїх синiв тi, кому вони належали. Коло
цвинтаря виросла велика могила, на якiй заборонено поставити напис.
От якi днi. Матвiй переживає їх по-свойому. Цiле його єство знов, мов
слимак, згорнулося само в собi й скам'янiло. Чоло вкрилося знаними
зморшками, i кожна з них наллята виразним гнiвом. А все-таки вiн не
забуває свого.
- Тобi, Володьку, на школу час! - завважив раз.- Мусиш пiшки, бо ж як
тепер поїдеш. А втихомириться, то привезу харчi...
Катерина забажала й собi навiдати Дермань. Добре. Значить, пiдуть
удвох.
Вийшли раненько. Пiшли шляхом у напрямку Жолобок. Минули лiс, увiйшли
до села. Онде свiжа могила. Ходять люди. Онде пожариська. Дiйшли до
вигону. Володько звернув з дороги i знайшов те мiсце з виразними слiдами
подiї. Земля ще не встигла впити рештки розлитої кровi. Володько
зупинився, оглянувся навколо. Парк, соснина, смеречина, велетенськi
осокори. Онде палац. Он хати i корчма. Онде, навiть, пасуться гуси. Небо
сiре по-осiнньому. Осокори роять лист. Сосни й смереки шепочуть, чи
шумлять, чи, Бог їх знає, як звуться їх тихi рiзнi звуки, що не мають нi
початку, нi кiнця. Затям собi, Володьку, те все. Доторкнися щупками
пальцiв ще раз цiєї латки гарячої барви землi й iди далi. Йди i вчися...
I вiн пiшов. Довга знана дорога через поля, лiси, гори i доли рiдної
землi. Йти по нiй, чути кожний вiдзвук твого кроку, бачити барви неба i
землi приємно, але боляче. Захiдний вiтер жене хмари. По полях зграї
вороння i шпакiв. Десь-не-десь видно орачiв. Скрiзь розсипанi барвистi
рухливi плямки. Це худоба. Пастушки кладуть багаття i грiються. Дим
стелиться низом, не торкаючись землi.
Цiєї зими Володько ще з бiльшим завзяттям пустився здобувати твердиню
знання. Все пережите оздобило його чоло двома малопомiтними рисками, що
надали обличчю поваги. Життя не жарт. Життя тяжкий бiй. Переможець той,
хто має силу i вмiє володiти ним. Життя наглядно дає йому жорстокi лекцiї.
I черговою з них була та, яку пережив вiн цiєї зими в непокiрному, гордому
Дерманi. Одного ранку зненацька вступив до цього села вiддiл вiйська.
Брали з вулицi всiх мужчин, кого зустрiчали, i зiгнали до зали семiнарiї.
Школу розiгнали. По селi заповiли суворий наказ, щоб зiйшлися всi молодi
мужчини на сходку. Хто не з'явиться - смерть.
Зiбраних у залi клали по черзi i навчали гумовими кишками так довго,
поки жертва була притомна.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294