За всяку недотепнiсть дiстається йому вiд Василя. Називає його
ослом, дурним, щипає за вуха, смикає за чуприну, виробляє з ним усе те, що
робив у школi вчитель iз самим Василем. I Володько не суперечить, не
противиться, а терпить. Що ж... Учитель.
Найтяжче йому давалися склади. Букви то дуже швидко затямив. А тi: ми-а
- ма, ми-а - мама - нiяк капоснi не хотiли слухатись. Ще "мама" то
сяк-так. Але вiзьмiм отаке:
бе-у - бу-к - бук... Ве-а - ва, разом "буква", до цього ще треба додати
р i тодi нарештi вийде слово. Нелегке завдання.
Але Володько мучився, терпеливо переносив Василевi кпини та прозивання,
i за короткий час вони досягли значних успiхiв. Володько вмiє читати,
писати каракулi. Вiзьме дощечку, напише щось i до Хведота:
- Що то я написав? - питає,
- А хiба я знаю?
- Тут написано: Хведот порося... - i Володько смiється, а Хведот
скаржиться матерi.
- Маамо! Володько мене б'є...
- Ах, ти. Ну, чекай,- нащ' ти брешеш? - i Володько робить грiзний
вигляд.
Мати щось там на хатi порається, товч мiшає, чи миє картоплю:
- Ну, ну там... Я вам дам... Не сидiть-но менi тихо,- сварить вона на
дiтвору.
"Боже, коли б та вже весна швидше. Може б, отут не гиркались",- думає
вона.
Володько кидає Хведота i бiжить до вiкна. Вiкно замерзло. Квiтчастi
ласицi розмалювали шиби i через них нiчого не видно надвiр. Навiть
подвiйнi вiкна, i тi замерзають. Володько дихає на скло, видихує маленьку
плямочку чистого i витирає пальцем. Скло пiд пальцем пищить.
- Володьку! - гукає мати.- Як вичавиш шибу, то я тобi пальцi пооббиваю.
- А дайте менi чоботи, то не буду,- каже Володько.
- Ну, ну, ну! Он як прийде батько, то вiн з тобою пожартує...
- Дайте, дайте, мамо,- просить вiн таким нещасливим голосом.
- Що ти хоч? - кричить мати.- Куди ж, ледащо, полiзеш? Там тебе
хуртовина завiє. Я мушу он води худобi принести, до льоху пiти, дров
принести, у хлiвi пiдстелити,- починає вичитувати мати. I Володько знає,
що поки вона все те зробить, то й вечiр прийде. А йому так дуже хотiлося б
на годиночку надвiр, так дуже. Там мороз, але добре вкутавшись у мамин
жупан, насунувши батькову вовнянку та обмотавши добре хустою шию, хiба
змерзнеш? Зате вiн побачив би, якi вже високi замети, що робить лiс, луг,
рiчка. Цiлими тижнями не бачить їх.
- А як все поробите, то дасте? - пробує вiн вже використати останнi
можливостi.
- Ну, тодi дам...
I Володько далi нудиться, вигадує всячину, пробує що-не-будь з Хведотом
заграти, щось iз казки. Володько буде вовком, а Хведот лисом. Або нi.
Хведот вовком, а вiн лисом. Вiн буде їсти рибу, а Хведот має прийти i
питати: "Що ти, кумонько, їси?" А вiн вiдповiдатиме: "Рибу". А тодi
Хведот: "То дай менi, кумонько, риби". Володько скаже: "Iди собi, кумоню,
налови. Я ось наловила". "Де ти наловила?" - має питати Хведот. "А там в
ополонцi, на ставу",- навчає Володько.
А все це роблять на полу. Це має бути замерзлий став. В одному мiсцi
розсувають дошки так, щоб була ополонка.
Одягнутий Хведот у штанцi з камiзелькою та прорiзом ззаду. Через прорiз
вилазить ворочком сорочка. Володько ще бiльше висмикне її i це має бути
вовчий хвiст. Намуштрувавши так Хведота, вiн починає його навчати далi, як
то ловити рибу:
- Пiдеш на пiл, всадиш хвоста. Оце твiй хвiст,- i смикне його ззаду за
сорочку.
- Не тягни так! - скаржиться Хведот.
- Отож всадиш хвоста в ту он щiлину i приказуй: ловись, рибко, велика i
мала! I так наловиш.
Хведот нарештi зрозумiв, i гра починається. Коли Хведот iде до
ополонки, стромляє у неї хвiст та сидить i покрехкує,
Володько миттю лiзе пiд пiл i бере за сорочку.
- Вовись, вибко, вевика i мава,- шепеляє Хведот. А Володько починає
знизу тягнути за ворочок. Хведот хутко це помiчає i починає пручатися та
хоче встати. Але Володько тягне сорочку додолу так, що Хведот змушений
сiсти на полу i починає кричати. Володько ж нашвидку пiдв'язує до сорочки
якесь полiно чи ожог i сам вилазить на пiл.
- Тягни, тягни! Це ж рибка вчепилась,- гукає на Хведота. Прив'язаний
Хведот не хоче вiрити, що то риба, i верещить на всю губу. Гру розв'язує
мати, яка вбiгає з налигачем, потягне через плечi Володька, визволить
Хведота, насварить на обох i йде знову геть... А Володько, виплакавшись,
починає:
- Ну, чекай! Бiльше з тобою не буду гратись. Там у казцi, як вовковi
примерз хвiст, то вiн нiчого. А ти, дурний, ревеш...
I рiзниця мiж казкою та дiйснiстю та, що в казцi, коли вовк примерз,
прибiгають мужики й починають його бити, аж поки бiдолашному ие одiрветься
хвiст, а тут навпаки.
Дiстається не вовковi, а лисовi.
I так минають днi, тижнi. Кожний день приносить новi Володьковi
вигадки. Кожний день приходиться дiставати "прочухани". Ростуть дiти
одинокi, замкнутi в чотирьох стiнах брудної, пiвтемної хати. Ростуть
далеко вiд людей, нелюдянi, соромливi. Зате не знають вони нi лайок
поганих, нi божби. Володько нiзащо не може виговорити: їй-Богу. Хай би
йому не знаю що давав, не сказав би,
Коли ж дiстане материнi чоботи, iде куди-небудь. До побережника в лiс,
або до мельника. Буває так, що прийде кудись, увесь змерзлий, стане коло
порога, а "День добрий" чи "Помай-Бi" соромиться сказати.
Стоїть так i мовчить. - Чого ж ти прийшов? - питають.
Володько паленiє вiд сорому. Вiн i сам не знає, чого вiн прийшов. От
прийшов, та й уже. А з нього починають смiятися, його не розумiють, його
вважають за великого дурня. Це все добре Володько розумiє, але мовчить.
- Чого ж ти прийшов? Що, тобi язика зацiпило, що мовчиш?
- Так... - здобувається нарештi вiн. А коли хтось, що його не знає,
запитає:
- А чий ти? Вiн вiдповiдає:
- Нiчий... - i всi регочуть.
- А як ти звешся?
- Нiяк.Знову регочуть.
- Як же то так? Нiчий, нiяк? Що ж ти, з неба впав? I доведуть його до
того, що вiн мало не плаче. Тодi, нiчого не сказавши, швидше насуває шапку
i драла. За ним усi регочуть. Дуже не любить, коли на нього звертають
увагу. Слухає дядькiв у млинi так довго, поки його не зауважать; а тiльки
зауважать, миттю втiкає. Це найлегший спосiб позбутись отих осоружних
запитiв: "А що? А чий?"
"I яке їм дiло? Я ж їх не питаю?" - думає малий. Але чудово розумiє, як
виглядав вiн у таких випадках. Вiн розумiє, страждає вiд цього,
заздростить тим, що можуть говорити й поводитись скрiзь, не соромлячись.
Заздростить тим; що мають добрi, до мiри, одяги, маленькi, свої власнi
чоботи. Заздростить тим, що можуть кожний день iти надвiр, робити там, що
хочуть, бiгати, верещати, битися. Вiн усiм заздростить, але що то значить?
Вiн знає, що для нього свiт маленький. Вiн має порваного букварця, якого
вивчив напам'ять. Має дощечку, образок, олiвець, жмут пописаного паперу,
кiлька невибагливих цяцьок, шматок простору в хатi, де скрiзь тiльки:
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294
ослом, дурним, щипає за вуха, смикає за чуприну, виробляє з ним усе те, що
робив у школi вчитель iз самим Василем. I Володько не суперечить, не
противиться, а терпить. Що ж... Учитель.
Найтяжче йому давалися склади. Букви то дуже швидко затямив. А тi: ми-а
- ма, ми-а - мама - нiяк капоснi не хотiли слухатись. Ще "мама" то
сяк-так. Але вiзьмiм отаке:
бе-у - бу-к - бук... Ве-а - ва, разом "буква", до цього ще треба додати
р i тодi нарештi вийде слово. Нелегке завдання.
Але Володько мучився, терпеливо переносив Василевi кпини та прозивання,
i за короткий час вони досягли значних успiхiв. Володько вмiє читати,
писати каракулi. Вiзьме дощечку, напише щось i до Хведота:
- Що то я написав? - питає,
- А хiба я знаю?
- Тут написано: Хведот порося... - i Володько смiється, а Хведот
скаржиться матерi.
- Маамо! Володько мене б'є...
- Ах, ти. Ну, чекай,- нащ' ти брешеш? - i Володько робить грiзний
вигляд.
Мати щось там на хатi порається, товч мiшає, чи миє картоплю:
- Ну, ну там... Я вам дам... Не сидiть-но менi тихо,- сварить вона на
дiтвору.
"Боже, коли б та вже весна швидше. Може б, отут не гиркались",- думає
вона.
Володько кидає Хведота i бiжить до вiкна. Вiкно замерзло. Квiтчастi
ласицi розмалювали шиби i через них нiчого не видно надвiр. Навiть
подвiйнi вiкна, i тi замерзають. Володько дихає на скло, видихує маленьку
плямочку чистого i витирає пальцем. Скло пiд пальцем пищить.
- Володьку! - гукає мати.- Як вичавиш шибу, то я тобi пальцi пооббиваю.
- А дайте менi чоботи, то не буду,- каже Володько.
- Ну, ну, ну! Он як прийде батько, то вiн з тобою пожартує...
- Дайте, дайте, мамо,- просить вiн таким нещасливим голосом.
- Що ти хоч? - кричить мати.- Куди ж, ледащо, полiзеш? Там тебе
хуртовина завiє. Я мушу он води худобi принести, до льоху пiти, дров
принести, у хлiвi пiдстелити,- починає вичитувати мати. I Володько знає,
що поки вона все те зробить, то й вечiр прийде. А йому так дуже хотiлося б
на годиночку надвiр, так дуже. Там мороз, але добре вкутавшись у мамин
жупан, насунувши батькову вовнянку та обмотавши добре хустою шию, хiба
змерзнеш? Зате вiн побачив би, якi вже високi замети, що робить лiс, луг,
рiчка. Цiлими тижнями не бачить їх.
- А як все поробите, то дасте? - пробує вiн вже використати останнi
можливостi.
- Ну, тодi дам...
I Володько далi нудиться, вигадує всячину, пробує що-не-будь з Хведотом
заграти, щось iз казки. Володько буде вовком, а Хведот лисом. Або нi.
Хведот вовком, а вiн лисом. Вiн буде їсти рибу, а Хведот має прийти i
питати: "Що ти, кумонько, їси?" А вiн вiдповiдатиме: "Рибу". А тодi
Хведот: "То дай менi, кумонько, риби". Володько скаже: "Iди собi, кумоню,
налови. Я ось наловила". "Де ти наловила?" - має питати Хведот. "А там в
ополонцi, на ставу",- навчає Володько.
А все це роблять на полу. Це має бути замерзлий став. В одному мiсцi
розсувають дошки так, щоб була ополонка.
Одягнутий Хведот у штанцi з камiзелькою та прорiзом ззаду. Через прорiз
вилазить ворочком сорочка. Володько ще бiльше висмикне її i це має бути
вовчий хвiст. Намуштрувавши так Хведота, вiн починає його навчати далi, як
то ловити рибу:
- Пiдеш на пiл, всадиш хвоста. Оце твiй хвiст,- i смикне його ззаду за
сорочку.
- Не тягни так! - скаржиться Хведот.
- Отож всадиш хвоста в ту он щiлину i приказуй: ловись, рибко, велика i
мала! I так наловиш.
Хведот нарештi зрозумiв, i гра починається. Коли Хведот iде до
ополонки, стромляє у неї хвiст та сидить i покрехкує,
Володько миттю лiзе пiд пiл i бере за сорочку.
- Вовись, вибко, вевика i мава,- шепеляє Хведот. А Володько починає
знизу тягнути за ворочок. Хведот хутко це помiчає i починає пручатися та
хоче встати. Але Володько тягне сорочку додолу так, що Хведот змушений
сiсти на полу i починає кричати. Володько ж нашвидку пiдв'язує до сорочки
якесь полiно чи ожог i сам вилазить на пiл.
- Тягни, тягни! Це ж рибка вчепилась,- гукає на Хведота. Прив'язаний
Хведот не хоче вiрити, що то риба, i верещить на всю губу. Гру розв'язує
мати, яка вбiгає з налигачем, потягне через плечi Володька, визволить
Хведота, насварить на обох i йде знову геть... А Володько, виплакавшись,
починає:
- Ну, чекай! Бiльше з тобою не буду гратись. Там у казцi, як вовковi
примерз хвiст, то вiн нiчого. А ти, дурний, ревеш...
I рiзниця мiж казкою та дiйснiстю та, що в казцi, коли вовк примерз,
прибiгають мужики й починають його бити, аж поки бiдолашному ие одiрветься
хвiст, а тут навпаки.
Дiстається не вовковi, а лисовi.
I так минають днi, тижнi. Кожний день приносить новi Володьковi
вигадки. Кожний день приходиться дiставати "прочухани". Ростуть дiти
одинокi, замкнутi в чотирьох стiнах брудної, пiвтемної хати. Ростуть
далеко вiд людей, нелюдянi, соромливi. Зате не знають вони нi лайок
поганих, нi божби. Володько нiзащо не може виговорити: їй-Богу. Хай би
йому не знаю що давав, не сказав би,
Коли ж дiстане материнi чоботи, iде куди-небудь. До побережника в лiс,
або до мельника. Буває так, що прийде кудись, увесь змерзлий, стане коло
порога, а "День добрий" чи "Помай-Бi" соромиться сказати.
Стоїть так i мовчить. - Чого ж ти прийшов? - питають.
Володько паленiє вiд сорому. Вiн i сам не знає, чого вiн прийшов. От
прийшов, та й уже. А з нього починають смiятися, його не розумiють, його
вважають за великого дурня. Це все добре Володько розумiє, але мовчить.
- Чого ж ти прийшов? Що, тобi язика зацiпило, що мовчиш?
- Так... - здобувається нарештi вiн. А коли хтось, що його не знає,
запитає:
- А чий ти? Вiн вiдповiдає:
- Нiчий... - i всi регочуть.
- А як ти звешся?
- Нiяк.Знову регочуть.
- Як же то так? Нiчий, нiяк? Що ж ти, з неба впав? I доведуть його до
того, що вiн мало не плаче. Тодi, нiчого не сказавши, швидше насуває шапку
i драла. За ним усi регочуть. Дуже не любить, коли на нього звертають
увагу. Слухає дядькiв у млинi так довго, поки його не зауважать; а тiльки
зауважать, миттю втiкає. Це найлегший спосiб позбутись отих осоружних
запитiв: "А що? А чий?"
"I яке їм дiло? Я ж їх не питаю?" - думає малий. Але чудово розумiє, як
виглядав вiн у таких випадках. Вiн розумiє, страждає вiд цього,
заздростить тим, що можуть говорити й поводитись скрiзь, не соромлячись.
Заздростить тим; що мають добрi, до мiри, одяги, маленькi, свої власнi
чоботи. Заздростить тим, що можуть кожний день iти надвiр, робити там, що
хочуть, бiгати, верещати, битися. Вiн усiм заздростить, але що то значить?
Вiн знає, що для нього свiт маленький. Вiн має порваного букварця, якого
вивчив напам'ять. Має дощечку, образок, олiвець, жмут пописаного паперу,
кiлька невибагливих цяцьок, шматок простору в хатi, де скрiзь тiльки:
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 255 256 257 258 259 260 261 262 263 264 265 266 267 268 269 270 271 272 273 274 275 276 277 278 279 280 281 282 283 284 285 286 287 288 289 290 291 292 293 294